Сестра моєї самотності (fb2)

Сестра моєї самотності [uk]  (читать)   (скачать) - Галина Тимофеевна Тарасюк

Галина Тарасюк
Сестра моєї самотності


ЧАСТИНА ПЕРША

FINITA LA COMMEDIA!

Виставу закінчено… Низьке, набубнявіле важкою сизою вологою небо. Сільський убогий цвинтар, зарослий вишняком, затиканий потемнілими, поіржавілими хрестами, звареними з водогінних труб. Горбик свіжої землі. Поверх паперового мотлоху — вінок білих-білих, непорочно-сніжних гвоздик. От і все. Скінчилася твоя комедія, Лоро. Розійшлися заплакані, налякані твоїм несподіваним похороном, сельчани. Зосталася тільки я. Стою і думаю, як добре, що не дожила до цього дощового понеділка твоя мати, що лежить собі, бідолашна, поряд з тобою під хрещатим барвінком у голубій огорожці, і я не бачу її худенької немічної постаті, засльожених нетямних очей. Інакше… навряд чи посміла би провести тебе в останню путь… Ба! Навіть приїхати у твоє село чи наважилася б…

Ах, Лоро! До чого ти мене довела?! Виявляється, я ще чогось і когось можу боятися в цьому світі! Ще здатна ніяковіти моя крем’яна душа…

Проте, Лоро, озирнувшись по безлюдному кладовищу, чи можеш мені дорікнути черствістю? Мені, одиноко вкляклій у твоїм вічнім узголов'ї?

Та не про свою — про твою самотність думаю. Лишень допіру, тут, осягнула весь трагізм твого короткого життя: гірку приреченість бунтаря-одиночки, в якого ніколи не було тилів — лише фронти. І жодного чесного соратника.

Сумно, але ти все одно не вижила б — надто, надміру була порядною, до ідіотизму прямолінійною і обурливо безкомпромісною. А такі, як запалений апендикс, нікому не потрібні. Від таких лише прикрий клопіт. Тому їх і видаляють. І тебе — позбулися. Саме життя збулося тебе.

Прости і прощай! Твоя комедія скінчилася. Моя продовжується. І ще невідомо, фінал чиєї буде щасливішим.


…Хтось обережно торкає мене за плече: ходімо! Ах, твій брат нетяга, колгоспний бурлака і безпросвітний пияк. Опухле — та не від сліз — червонясте лице і — голубі, несподівано чисті, небесні очі. Твої очі, Лоро! Твій брат дивиться на мене твоїми дитинними чесними очима, такими чудними, нежданими на пожмаканій тупій мужицькій фізіономії. У матері твоєї теж були такі… небесні. Боже милий, мене аж морозом зсипало! Скільки разів я тобі втовкмачувала, що то непростима дурість дивитися на світ білий, але тричі (!) чорний, такими очима. Але ж ти… ти лиш сміялася з тої святої правди, ніби з дешевого жарту. От і досміялась…

Даремно я нервую та з’їдаюся різними морально-етичними дурницями. Твоєму братові байдуже і до тебе, і до твоєї смерті, як начхати було на твоє, чуже йому, премудре життя. То ж він з перепою так важко мучиться, і єдине, чого прагне його дрібна убога душечка, — похмелитися.

Тепер ти бачиш. Лоро, яка несправедлива матінка Природа, навіть до єдиноутробних! Тебе обдарувала всіма мислимими і немислимими чеснотами, а цього нещасного наділила тільки вадами та пороками.

А ти — правди хотіла! Боролась за справедливість! От і маєш її — справедливість. Від самого Господа Бога! Ти ж бо її, свою правду, вимагала від грішних людей.


Ми вийшли за цвинтарну браму і пішли вулицею вниз, повз стареньку школу, де ще кілька годин тому на столі в найбільшому класі… височіла твоя зацвяшкована домовина. Так вирішило сільське начальство, і я не противилась. Будинку культури пристойного в селі не було, а школа колись була твоїм домом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жила до п'ятнадцяти років разом з бабцею, братом і мамою-вчителькою, доки сільська влада не віддарувала вам чиєсь «вимерле» обійстя. Ти теж мріяла бути вчителькою. І якби не твій божевільний талант, не твоя… шалена вдача, досі б жила собі у цій хижі, ходила би сьогодні по школі з «указкою», стара діва, синя панчоха, зате — жива-здорова… А, може, навпаки — мала би купу дітей, чоловіка-механізатора або директора школи, тримала б корівку, свиней годувала. Від простого людського щастя і добробуту погладшала б, округлилась у веселу молодичку… Як би там не було, але в кожнім випадку з тебе вийшла би прекрасна сільська вчителька! Так ні! Якесь безголов'я трикляте відірвало тебе від землі і занесло аж під оболоки!

«Перемогти або вмерти. Третього не дано», — казала. Пригадуєш? І накаркала: те, що було гордим кредо, стало… печальною долею.

Ах, Лоро, Лоро, що ти накоїла?! Та годі ридати! І з мене досить! Я й так зробила все можливе і не-мож-ли-ве, аби по-людськи провести тебе в останню путь. Коли що не так — вибачай. Та головне — зійшлося все село. Все село прийшло до тебе, Лоро! О! Як же ж вони щиро оплакували тебе, Лоро! Як жалібно голосили ці селяни, приказували та витирали кінчиками хустинок рясні гіркі сльози. Щирі, справжні сльози… Як я заздрю тобі, Лоро! Бо ж… чи заплаче по мені так щиро хоч одна душа?..


Поминки справляли, як і ховали, усім селом. У громадській їдальні. І, напевно, за кошти колгоспу. Місцеве начальство, либонь, аби не осоромитись перед столичними гостями, «закотило» застілля пишне, з голубцями та холодцями, ще й з «казьонкою».

Славно тебе пом'янули, Лоро, твої прості, як правда, земляки. І я вип'ю чарку за твою заколотну душу, аби знайшла вона супокій та благодать на небесах.

Мені наливають, але — коньяку! Не всі твої землячки, Лоро, такі вже й прості та чорноземні! І лукаві є, особливо ті, що — «власть». Як вони запопадливо метушаться коло мене, і сільські, і районні та обласні начальнички (це я їх організувала, пригнала і примусила тебе шанувати), як зазирають у вічі. І, либонь, вперше в житті мені неприємно муляє те собаче підлещування, те вдаване поважаннячко. Адже ж я палко бажаю, аби нині, тут, у цьому забутому Богом селі, царювала ти і тільки ти. Щоб на вустах і в помислах цих людей було лише твоє ім’я, Лоро.

Вперше в житті поступаюсь перед тобою. Радше, перед твоєю тінню. Так хочу. Від щирого серця. Чесне слово! Ти ж знаєш: я завжди була добра до тебе, Лоро. Найдобріша і найсправедливіша, найуважніша з усіх, хто тебе оточував. Адже ж знаєш — навіть у суперництві була чесна. Правда, ти ніколи того не цінувала. Та Бог з тобою… Сподіваюся, на небесах (чи де ти там?) матимеш доволі часу, аби все зважити, обмізкувати і… простити мені мою чесну боротьбу із тобою живою.

Хоча… Що ти маєш прощати, коли то було прекрасне (на рівних!) змагання двох сильних і талановитих жінок — за лідерство. Я б сказала: лицарський турнір двох благородних левиць! І вже те, що не хтось інший, а я — я! — змагалася з тобою, робило тобі честь! Аякже! Вивищувало тебе у власних і, звісно, в людських очах. І десь у глибині душі ти, безсумовно, була навіть вдячна мені за цю шляхетну дружбу-боротьбу.

Не можу осквернити те дивне, рідкісне почуття, що в’язало нас ланцами. Не бажаю величатися навіть на чужій табуретці, тому кажу тихо, але так, щоб усі чули:

— Заспокойтесь, товариші. Не метушіться. Це ж не мої іменини, а печальна тризна по моїй незабутній подрузі, по вашій геніальній землячці, по великій людині і великій письменниці. По великій дочці нашого народу!

Хай тебе, люба, не коробить надмірне вживання епітета «великий». Про покійників або говорять добре, або ж мовчать. Але я — буду говорити. Я скажу найкращі слова, які коли-небудь говорила жінка про жінку. Я возвеличу тебе перед твоїми земляками. Оспіваю тебе. Примушу їх збагнути твою велич і поклонитись тобі в пояс за твою жертовну любов до них. Тому беру чарку і кажу:

— Люди добрі, вона безмірно любила вас — свій народ. Вона віддала вам свій талант, свою долю, своє життя. Вона писала про вас. Вона боролась за вас. І я хочу, щоб її славним іменем ви назвали школу, де вона вчилася, вулицю, де вона жила. Пам'ятайте її, дорогі мої люди! Тож земля їй пухом і вічна ваша пам'ять!

І випиваю до дна. І всі випивають, приказуючи: «Царство небесне… земля пером…».

Лоро, Лоро… Що я могла ще сказати мудрішого? Може, про те, що твої маячні народолюбні ідеї скалічили тобі життя і припровадили із столиці назад, сюди, в це глухе, забите село, на занедбаний убогий цвинтар? А вони, твої землячки, твій хвалений народ, добряче вип'ють на поминках, заїдять голубцями і забудуть про тебе коло своїх свиней та корів за щоденними селянськими клопотами. Он твій рідний братан як радісно прицмокався до пляшки — кліщами не одірвеш… Ось тобі і весь наш національний менталітет, Лоро!

До речі, ти теж недалеко від них відбігла, люба. Особливо від брата. Дарма я захоплювалась твоїми чеснотами. Ох, і в тобі було намішано всього — і Божого, і сатанинського, і світла, і темені… Однак… якби ж ти була щиріша зі мною, одвертіша, то… принаймні не лежала б сьогодні під білими гвоздиками. Але ж ти була горда! Потайна і горда. І проблеми свої воліла вирішувати сама. От і вирішила. Сама. Як уміла. Наскільки розуму стачило. Без мене. Що ж, вибачай. І — прощай. Мені пора.

Показую очима на двері водієві і намагаюся непомітно змитись, але вірнопіддані смерди кидаються під ноги. Добре, що, крім мене, ніхто на той начальницький порив гостинності не звернув уваги. Народ захмелів, навперебій загалакав про своє чорноземне життя-буття. Хтось уже й пісню затягнув… Весілє! Вони тобі, Лоро, водно і весілля справлять. Те що треба землячки!

Переступаю смердів, але вони біжать слідом. Біжить і твій брат і щось п'яно белькоче. Хочеться відчепитись, але не маю права, мушу вислухати, адже ж він — твій єдиний родич, твоя крівця.

Ах, він просить, аби я завітала до вашого дому. Мене воліє бачити твоя бабця… вона так тебе любила. Бабця не була на цвинтарі, бо зовсім немічна. Вона з вікна дивилась на автобус… з Лесею. Лесею? Ах, пробач, Лоро, я й забула, що твоя мама, сільська вчителька, назвала тебе на честь Лесі Українки… Отакий патріотизм сіросвитний… Та Бог з ним! Але — бабця… Господи, мені лиш бабці не вистачало! Та що вдієш: то, певно, остання твоя воля, Лоро, говорить його вустами. І я вволю твою волю останню, дорога моя подруго. Хай бідна селянка хоч на «Чайку» мою гляне та потішиться, з якими (!) людьми водила дружбу її люба-кохана внучечка! Хай і брат проїдеться. З вітерцем! З гонором! Раз у житті. Прості люди, як діти…

Все зроблю ради тебе, Лоро. Задля твоєї пам'яті і слави серед цих людей. Бо що їм твої книжки?! Твої геніальні книги?! Вони їх не читають і не прочитають. Не надійся. І не поцінують твого таланту, і не осмислять самопожертви ради них. Свята простота!.. Вони ще не доросли самі до себе. Та й чи їм цього треба? Намарне ти так переймалася та з'їдалась! А от лискуча чорна «Чайка» — о-о-о, це вже для них щось! І хоч вона теж — з чужого, вищого світу, але збагненна своєю матеріальною вищістю.


Ну що ж — поїхали до бабці! «Чайка», звернувши із брудної бруківки, знову суне вузькими вуличками, по фари в багнюці, як «амфібія», до твого дому. Слідом, «соблюдая субординацію», — «газик» з обласним та районним начальством, автобус з дрібнішою челяддю. Треба сказати, щоб калабані хоч піском засипали… Н-да, не Париж, не Париж твоє село, подружко. І хата — не палати. Зате, як в Шевченка! І ворота відчинені, ніби ти справді, гостей чекаєш… Коли сьогодні опівдні автобус із твоїм тілом, як то годиться за християнським звичаєм, добрьохкався до цього подвір'я, я вже не мала сили вийти з машини. Надто була довга дорога, та ще й біганина з твоїм похороном виснажила… Я втомилася і берегла сили для прощання з тобою. Ти ж знаєш: мати пристойний вигляд за будь-яких обставин — моє правило. А то не так просто… Здається, приїхали. Виходжу з машини, роблю скорботне лице.

По цьому моріжку ти колись бігала босоніж… Пробач, але не можу уявити тебе дитиною. Такі, як ти, народжуються дорослими, борцями, з горбом вічних каменярсько-пролетарських проблем. І — ніколи не старіють: проблеми не дають дожити до старості.

Шкода, Лоро, що розумом ти не пішла в свою бабцю. Он вона дивиться з вікна на світ Божий, який ти покинула здуру в розквіті сил і літ, і всім своїм благеньким виглядом потверджує, що найвища житейська мудрість — умерти від старості.

Твій брат спішить-спотикається попереду, відчиняє сінешні двері, гримить якимись бляшанками, намацує клямку. Перекошені двері натужно риплять і пускають нас до світлиці. Господи, яка принизлива бідність! Посеред хати — голий стіл, по обидва його боки — саморобні дерев'яні тапчани. На тому, що біля вікна, сидить старенька, суха і темна, як лаврські мощі. Все, видно, пропив твій братуха! Все, що міг. Лиш баба лишилась. Бідна, бідна!

Правдива жалість стискає моє серце. Давно нічого жалюгіднішого не бачила, власне, уявити не могла, що десь отак ще можуть жити люди. І то хто? Твоя родина, Лоро! Он звідки в тебе патологічний біль за простий народ і неприродне, як мені здавалося, прагнення соціальної справедливості! Певно, таки треба видертись із цього болота, щоб так ним перейматися…

Хочеться плакати, чимось запомогти, щось зробити для твоєї нещасної бабці, для брата-алкоголіка. Може, дати гроші? Примусити голову колгоспу бодай відремонтувати цю халабуду?!

Старенька не ворушиться. Напівлежить на купі брудного ганчір’я. Живий труп, ще не вистачає до всього, аби вона переставилась на моїх очах… Через силу підходжу ближче і… ніби натикаюсь на гострий, всевидящий погляд голубих очей, неприродно, несподівано юних на мертвотному старечому обличчі. О, знову ті очі! Ця небесна нетутешня чистота! Ніби невинна пречиста душа волає із в'язниці тлінного, життям спотвореного тіла. Сердешна старенька, вона, либонь, оніміла з горя…

Старенька ніби прочитала мої думки і похитала заперечливо дрібною, як суха маківка, головою, запнутою теплою чорною хусткою. Запалий беззубий рот зазівав, як у спійманої рибини, і з нього вирвалося схоже на стогін:

— Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела. Ти… Ди…я…вол!

Я ніколи не чула такого жахливого голосу! Як з того світу! Слів таких не чула… слів, як розпечене каміння пекла, від яких … кров замерзає у жилах від смертного жаху!

— Бабуню, що ви?.. Це ж Лесина подруга… Вона… стільки зробила… з похороном помогла… помогла з похороном… дуже помогла… — трясся, як у пропасниці, протверезілий брат.

Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:

— Правду кажеш — помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? — спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. — Будьте ви прокляті… можні-вельможні…

Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи. Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І — бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:

— Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та… Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…

Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння «чайки», не забувши при цім хряснути дверцятами.

— Газуй! Швидше! Швидше! — просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків.

І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.

МАЛЕНЬКІ СЕКРЕТИ ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ

Ось мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі — сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом — позичила в інших.

Мої секрети — мої заповіді. Я їх сповідую. Живу по них. І майже завжди — виграю. Хоча мені більше імпонує визначення: перемагаю. Бо хіба життя — гра? Може, для когось і гра. Але для мене — це кривава, виснажлива війна з цілим світом за себе. Тільки за себе саму! Проти — всіх! Бо немає в успішної жінки ні друзів, ні рідних, на коханих! Одні вороги! Чуєте, вороги? Що ви мені заздрите усі?! Ви б не заздрили, як би мали бодай зелене поняття, скільки крові, живої, гарячої крові коштує успіх, імідж, хоча б імідж (!) вдатної везучої людини, тим більше — жінки?! Яким рабським терпінням, зміїною хитрістю, ба (!) приниженням оплачена приналежність до «вищого світу»? Які сили я трачу, які нерви спалюю тоді, коли ви вилежуєтесь по своїх норах, пиячите і перемиваєте мені кісточки? Але вам не дано навіть уявити це курячими мізками! І не треба! Бо якби уявили, чи шанували б мене так?! О-о, ненависть — це… чи не найбільша пошана…

От вам і перший мій маленький секрет, перша моя свята заповідь: повна секретність дій і вчинків. Жодних референдумів. Навіть сімейних. Я сама собі радник і порадник. Сама! А я собі, на щастя, не ворог.

Відповідно, друга заповідь — не зраджуй собі за жодних обставин і ситуацій, навіть під тортурами.

Аби не дратувати забембаних принципами колективізму доброчесних співгромадян проявами егоцентризму, говоритиму про власну персону в другій особі. Відсторонено. Так навіть цікавіше. Дивишся на себе нібито збоку. Спостерігаєш. Оцінюєш. І ще раз переконуєшся у власній унікальності, неповторності і, звичайно, чарівності. І жодного щодо цього сумніву.

Жодного сумніву — третя моя заповідь. Бо в тому, хто сумнівається, сумніваються інші. А хто під сумнівом — той ніколи не стане переможцем. Ніде, ніколи, ні в чому! Юрба шанує впевнених — навіть знаючи, що вони — мерзотники, фарисеї, лицеміри!

Тому, аби там що, а ти — при вперед, по головах, по трупах, з незворушною міною, так, ніби окіл тебе лише трава стелиться.

Будуть, а будуть траплятися на твоїй стезі зухвалі, справедливі ідіоти, яким захочеться зчепитися з тобою у боротьбі, — не зважай. Ігноруй. Вислизай, бо вони можуть, чого доброго, виявитись і сильнішими, і мужнішими. І покласти тебе на лопатки. Привселюдно. Отож, четверта заповідь — бережись рукопашної з чесними дурнями. Мудрі ще до твого народження придумали інші методи боротьби: підступні, підколодні — зате безпрограшні.

П'ята заповідь — не жалій. Нікого. Жалість, як і доброта, — непростиме глупство. На словах — будь-ласка. О, на словах — скільки завгодно і кого завгодно. Та так щиро, зі сльозою. Жалість на словах принижує. Буревісник революції знав, що писав. Словесною жалістю, як жорнами, перетреш на пил найнедосяжнішу скелю. Жалість здирає царствений пурпур, знімає корони і німби. Тих, кого жаліють, — не бояться, а значить — не поважають, не люблять. Нема за що!

Ти лишень раз пожаліла насправжки, по-людськи, відступивши від свого золотого правила. І що ж?! Була покарана. Облаяна і проклята божевільною старчихою! Страшно згадати! Ледь не попалась… Навіть зблідла і вібрувала вся, як… як той пияк, Лорин брат.

Отож шоста заповідь — намагайся шокувати непередбаченістю. Християнська мораль і аморальне суспільство виробили примітивний стереотип поведінки homo sapiens’а: штовхнули — гарчить, а побили — шмарки розмащує.

А ти навчилася реагувати на зовнішні подразнення навспак, неприродно, абсурдно: скривдили — смієшся просто в очі нахабам, підклали ніжку — вдаєш, що сама перечепилася. Непередбаченість реакції деморалізує ворога, збиває з пантелику. Він розгублений. Йому хочеться чимскоріше ретируватися, і, щоби прийти до тями, він поволі повертається до тебе спиною… І тут — не промахнися! Спина у кривдника широка, якраз для смертельного удару!

Отак і ховайся в лукавій нерозгаданості, мов чорна пантера в тропічних хащах. І хай твоя усмішка сниться супротивникам безгучним оскалом цього красивого гнучкотілого звіра. І — тримає їх на віддалі.

От вам і сьоме правило — ані найменшого ні з ким панібратства! Для всього світу — по імені і батькові: Олександра Олександрівна. Навіть для жовторотих фаворитів, яким би свербіло в присмерку будуару називати тебе Сандрою, Сандою чи ще якоюсь порнокличкою в дусі помішаних на рок-музиці і сексі хіпарів. Навіть для сановного, дорогого, по роги державного мужа, котрий волів би досі бачити тебе невинною Санечкою, наївним Сонечком, якому пускав туману в очі на дніпрових схилах бозна ще в якому році до нашої ери і вимагав клятви у вірності на все життя.

Де йому, тоді ще простій затичці на університетській кафедрі, було знати, що восьма твоя заповідь — необов’язковість: обіцяй і не виконуй обіцянок: ах, забула, замоталася, вперше чую… І прохачі, що валом валять в кожні можновладні двері, голодранці різні дадуть тобі чистий спокій.

А тим часом заощадиш дорогоцінні енергетичні ресурси для власного світлого майбутнього. Бо ж то збоку дурним плазням ввижається, що доля тобі все на тарілочці із золотим бережечком підносить: на, бери! Авжеж, дочекаєшся… Вигризати, вовчики-братчики, треба! З кров’ю! Це ви, мов зайці, обсикуєтесь, варто вам на хвіст наступити. А тут крутишся, як у вольєрі, набитому хижаками, сильними, безжальними, що рвуть на клапті один-єдиний, але жирний шмат свіжини. І будь меткий, вчися вхопити лише свій, долею відважений кусень, щоб і самому насититись, і на чуже не посягнути. Інакше або здохнеш, або загризуть…

Тому-то, найдорожча моя, пильно тримайся дев’ятої своєї заповіді: поспішай взяти своє. А твоє — то все, що спроможна загребти.

Люди діляться на три категорії: тих, кому треба мало; тих, кому треба багато; тих, які воліють мати все.

Ти належиш до останніх. Таких, яким нічого не треба, немає в природі. Бо навіть щасливий ідіот чогось та просить, ще й норовить нишком урвати.

На жаль, ти не одна, кому б хотілося мати ВСЕ. Ентузіастів чимало навіть серед твоїх найближчих. Не встигнеш вхопити, як накинуться зграєю: ділись!

А дзуськи, вовчики! У нашім лісочку-гайочку діє священний неписаний закон, себто твоя десята заповідь: жодного друга, тим більше подруги і сентиментів щодо них. Одні соратники в боротьбі за виживання і то — з виду ссавців і Адамового поріддя самців.

З чоловіками безпечніше мати справу вже тому, що не ділиш з ними сфери сексуального впливу, а отже, вони не вбачають у тобі конкурента в інших площинах людської діяльності. Отже, використовуй їхню тупість і пробивну силу. Але — борони Боже! — стати іграшкою! Ніяких інтимів! Тільки ділові стосунки! Чоловіків неабияк потішає гра деяких сміливок у їхні джентльменські ігри. Ба, вони навіть потурають, підтримують, підохочують, доки… за пустенькою жіночою чарівністю не проступить впевнений, мудрий і талановитий суперник.

Коли ж ці шовіністи опам’ятаються, буде пізно: доведеться змиритися і з розумом твоїм, і талантом, і лідерством.

Що ж до подруг, то ти їх ліквідувала ще в десятому класі. Як Маргарет Тетчер. Тобі просто остогидла їхня прищава заздрість. Однак усе життя мріяла про гідну суперницю, подругу-ворогиню. І вимріяла — Лору!

Пригадуєш, як марила нею, чисто коханцем?! Як заманювала в свої тенета, пригадуєш? Ні? То добре, що пам'ятаєш тільки приниження і ту зневагу, з якою позирала на тебе зі свого піднебесся вранішня літературна зірка Лора — Лариса Орленко. Відома! Геніальна! Неперевершена! Надія нації! В її очах ти була пихатою недалекою міщаночкою, порожнім стільцем в університетській аудиторії. І скільки ж ти витерпіла, щоб досягти свого — божевільної забаганки зробити з недосяжної знаменитості подругу-ворогиню, соратницю-суперницю? Твою вічну чорну-пречорну муку…

Пардон, мадам, але вас знову заносить… Варто тобі лиш згадати нещасну Лору, як втрачаєш самовладання і летиш сторчака у прірву самомордування. Ти ж, слава Богу, не мазохістка якась… Та й уже… все позаду, в минулому. Зітхни з полегкістю і, як равлик-павлик, заповзай у свою кручену хатку, на щастя, вона в тебе є.

От ми дійшли і до одинадцятої заповіді, яка гласить категорично: збудуй собі фортецю! Збудуй, а вже потому оголошуй війну навіть самому дияволу.

Дванадцята заповідь перепала тобі від матері. Ще в колисці ти знала: жінка, яка бажає чогось досягнути в цьому мерзенному, скроєному і пошитому на чоловічий копил, світі, повинна вийти заміж. І неабияк, а вдало. Аби за чоловіком почуватися, мов за кам’яною стіною. Щоб мати надійний тил, куди б можна було відповзти з кривавого поля брані, зализати рани, очуматись і з новими силами кинутись на ворога.

Ти була навчена і тому раніше за однокурсниць звила собі столичне кубельце, тоді, коли ще не впали твої акції і був вибір. Не шукала, як інші, красеня, голого і безквартирного, а прицінилася до непоказного професорського нащадка, зате перспективного аспіранта кафедри історії КПРС із замашками майбутнього партійного діяча.

Що ж ви мені заздрите, сучки шолудиві? За що?! За те, що ви спали з найкращими хлопцями столиці, а я з цим… маминим синком, цим елітарним номенклатурним дятлом? О-о так, тепер я — на висоті, як ви кажете! А тоді?! Тоді ж втридорога, сторицею (!) платила за кожен теперішній день незалежності, влади і багатства!

Чого лишень варта була одна маман мадам Ясінська! Скільки претензій! Ложка вівсянки їй в горло не лізла без порцеляни і срібла. Від одного її самозакоханого бридливо-кислого виду можна було зваріювати! Може, вам оповісти, як невіщила цій облізлій карзі? День в деньочок, га? Не діждетесь такої втіхи! І щоб ви знали, помийниці, що я безмежно вдячна свекрусі за світський вишкіл, за уроки витонченого єзуїтства, навіть за фельдфебельські окрики: «Як ти тримаєш спину?!».

Отож, дорога, як ти тримаєш спину? О, золота заповідь від свекрухи. Тринадцята: за жодних обставин не забувай, що головне в житті — вміти тримати спину…

Тож не горбся, виструнчись, вище голову, ще вище, аби корона не спала!

О, як бісить плебеїв твоя рівна спина, твоя хода, твоя горда постава! Знали б вони, як пече вогнем рівний хребет, вічно напружені м'язи, як хочеться розслабитись, зігнутися в дугу. Але — не маєш права, бо чуєш кров'ю: чекають, чатують, аби стрибнути на зручний горб, і нікому не доведеш, що ти не верблюд.

Секрети секретами, заповіді заповідями, але до всієї цієї мудрості, стратегії і тактики треба, аби поталанило ще й на батьків. Для вдалого старту. Для престижу.

Біда, коли предки — убогі й сірі. Це ознака спадкової неспроможності, житейської генетичної безталанності, схильності до животіння… Ліпше б їх взагалі не було. Як правило, сирітство шокує благополучне оточення. І хоча всім тебе жаль, ніхто не хоче з тобою мати справу, бо від тебе тхне громадськими їдальнями, комплексом неповноцінності і агресивним правдоборством. А кому потрібен зайвий клопіт?

Слава Богу, з батьками ти не мала проблем. З батьками тобі справді неабияк поталанило. Тож недаремно на віддяку судьбі чотирнадцятою заповіддю в кодексі ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ вписана християнська: шануй батька свого і матір свою…

От ти й розслабилася, о, Олександро! Навіть розчулилась. Кажуть, подібне умиротворення сходить на душу після сповіді… Уявляєш, скільки б дали твої воріженьки, аби хоч краєм вуха підслухати одкровення жінки, яка сама себе сотворила — self-made woman, як звучить це англійською з американським акцентом? Або, як звучить це по-нашому: кар’єр-ристки…

…Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.

У ПІДНІЖЖІ

Всі ми — у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!

Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори — ці тарганячі гони-перегони — скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…

Нарешті, скінчилась і дорога, остання дорога від Лори. Чи… до Лори? Машина давно зупинилася біля твого під’їзду, а ти, о, Олександро, все ще сиділа, нестямна, безсила, заглиблена у свій вічний монолог-сповідь перед Лорою. Та найцікавішим було те, що це одкровення — не було покутою, а… продовженням вашого змагання. Лори нема, а боротьба триває!

«Бідна Лесько, я вже зійшла з дистанції, а ти все ще біжиш?.. Агов, куди, навіжена?»

Здається, чуєш співчутливий Лорин голос. У світлі хвилини ваших стосунків вона іноді ради містифікації називала тебе Лесею. Льоша-водій не дихає. Чекає, бідолашний, коли виповзеш, нарешті, з машини. Підневільний, і матюкнути подумки боїться. Переводиш погляд на хлопця: ні живий ні мертвий. Боже правий, що ж його, молодого, здорового парубка тримає біля цього керма, на ролях кучера-посудомийки, хлопчика на побігеньках?! Пішов би на завод, у таксисти… Не піде. Бо і його тримає підніжжя сатанинської примарної Гори!

Парубок вискакує з «чайки», відчиняє перед тобою дверцята. Ти виповзаєш і важко йдеш до під'їзду, не дбаючи ні про ходу, ні про згорблену спину. Але — якусь мить. Скажена натура люто пришпорює тіло і знову — вйо! Під Гору!


Вдома, як завжди, нікого. Довго роздягаєшся, довго приймаєш душ, а потім залазиш у постіль і згадуєш. Довго-довго…

Ми всі — у підніжжі, але одні того не усвідомлюють, іншим — байдуже… Ти з пуп'янка не могла, не хотіла з тим миритися. Маленькою тобі здавалося, що живеш в убогій хатчині під горою невидимою, викладеною з таткового підпільного багатства. Тої гори татко нікому не показує, щоб його не посадили у в’язницю. Тобі теж наказано мовчати про ту Гору Скарбів. І ти мовчиш, бо дуже любиш свого веселого і великого татка. Маму ж ти просто обожнюєш і жалієш, коли вона вечорами сумно перебирає гарні «перстеники, кольє та кульчики», що так їй личать. Однак мама не сміє прикрашатися ними, бо боїться «чорної заздрості злидоти» — так вона називає сусідів і колег-вчителів. Тому ходить не прикрашена, але все одно гарна. На зло усім. Хоч ніхто на маму за це не злиться.

Тільки-но закінчилась війна. І ви тільки-но повернулися в рідне містечко з евакуації, що закарбувалась у твоїй дитинній пам'яті курною спекою і верблюдом під чинарою. Ти мало що розуміла, але затямила одне: тобі неймовірно пощастило в цьому світі, бо в тебе є татко і є що їсти. Чимало твоїх ровесників того не мали.

А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, «дякуючи» районним костоправам, зостався інвалідом. Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу. Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.


У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко «командує раєм», отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли «будеш послушна». Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер «в його кулаці — вся совєтська власть».

Так ти росла, як у двох світах: вдома — маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом — чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір — радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.

З часом тебе почне дратувати подвійний спосіб існування, збунтується стриножена гординя проти цього кротячого життя у підніжжі. І ти маритимеш столичним вузом, вступ до якого відкриє тобі шлях на власні вершини. О, тоді ти вже зможеш, не боячись голозадих сусідів, повеличатися, попишатися багатством.


Страшно подумати, яка ти була наївна! Згодом, на першому курсі філологічного факультету Київського університету зрозуміла, що твоя омріяна «Гора» — лишень купа міщанського дрантя, а за нею — справжні гори, хмарами повиті, чи то пак славою…

Та ти недовго гонорилася в шовках і хутрах: злиденні однокурсники позлилися-позаздрили та й забули тебе, як чужу шубу в роздягалці. Так би ти там і пропилилась усі п’ять років студентського життя, якби не була мудра. Але ти була мудра і скоро збагнула, що жити — то дертися на гору, на гору, на Гору! З однієї на іншу, аж доки не додряпаєшся до найвищої, якщо, звісно, не скрутиш шиї…

Не скрутиш. Карк ламають ті, котрі хочуть взяти вершину штурмом, приступом, наскоком. А ти поповзеш вужем — шур-шур-шур по камінні, і все вище і вище…

Коли твої однокашники самозабутньо зубрили «Вступ до літературознавства», ти проштудіювала першу главу Книги життєзнавства, зібрала портфель і прошурхотіла із студентського читального залу бібліотеки — у професорський.


Той, кого ти шукала, сидів біля вікна, сяючи з-за барикади книг молодою лисиною. Примостилася неподалік, розіклала конспекти, вдала, що читаєш, прикривши очі рожевими пальчиками в золотих перстениках. Невже не клюне? Мамця вчила: гроші йдуть до грошей, багатство шукає багатства. Ти давно запримітила, як в університетських коридорах його безбарвні окуляри з-поміж студентських ситчиків вибирали твої шовки. Тоді ж і осінила твою гарненьку голівку зухвала ідея…

Минуло добрих півгодини, а та моль ксьонжкова, та книжна тля, очей на тебе не звела, книжною мудрістю упиваючись!

Так можна й цілий день просидіти, чекаючи з моря погоди. Ще чого? Тобі є чим зайнятися, тому ти встаєш, береш якусь книжку і, проминаючи стіл, за яким він, сліпаючи, гризе граніт науки, впускаєш! Трах-бах! Господи, ну й звук! Як від вибуху.

Окуляри перелякано підскакують аж до лисини. Знічено вибачаєшся, пірнаєш під стіл і довго чогось там шукаєш, аж доки не натикаєшся на його спітнілу, рожеву від натуги фізіономію. Здрібнені діоптріями невинні оченята твого завченого кавалера у присмерку дубового підстілля сяють, як зорі віфлеємські, сповіщаючи про народження великого і чистого кохання. Звісно, в далекому майбутньому. На жаль, до таких пустельників кохання доходить туго і довго…

— Ах, пробачте… — теж червонієш, передчуваючи, що підкорити цього гриба-боровика буде тобі важче, аніж Гімалаї.

Так і сталося. Лише десь через місяць твоєї облоги Станіслав здався і, ніяковіючи від незвичної ролі кавалера, запросив у кіно, яке завершилося прогулянкою по дніпровських схилах, невмілими слинявими поцілунками і клятвами у вірності, що для Стаса, напевно, означало «разом ходити в бібліотеку і не губити підручників»… А ще через місяць випадком приїхала мама і «випадково» застала вас обох не в читалці, а в кімнаті безлюдного гуртожитку. І хоч Станіслав навіть окулярів не встиг зняти, цнотлива мамуся знепритомніла, побачивши «мужчину в кімнаті дочки», далі зчинила рейвах, а в кінці при свідках — студентах-прогульниках і тьоті-комендантові — зажадала «узаконить отношенія», а то піде правди шукати у ректорат. Стасик побілів, пообіцяв мамі «узаконити стосунки», і пішов, заточуючись, як п’яний, повідомляти цю радісну звістку своїй мамі.


Безперечно, можна було би вдатися до методів шляхетніших, але ти не мала коли чекати, тим більше, що Станіслав почав блеяти про якусь нібито наречену, шкільне перше кохання… На щастя, твої тато з мамою переплюнули предків того кохання у статках та житейських змагах. А татко, як виявилось, і справді командував тим раєм, в який не проти було потрапити навіть сімейство столичного професора.

Одно слово, весь цей фарс закінчився грандіозним весіллям на заздрість усього філфаку і вашого міщанського болітця. Шлюбної ночі захмелілий Станіслав, певно, з переляку перед подружніми обов’язками, які впали на нього з чистого дива і ясного неба, слинив щось про своє дитяче закохання, але ти скоро втерла ті сентиментальні шмарки, взявши ініціативу у свої руки. Вже не мала чого церемонитись…


Тепер ти, нарешті, стояла на вершині. Ще б пак! Дружина викладача університету, невістка професора. Шикарна квартира в центрі Києва, дача, машина, престижні знайомі… Нарешті, є куди вийти і з ким… Перед тобою відкрилися двері у світ, про який ти і мріяти не мріяла у своєму містечку! О-о! Тепер ти покажеш клас!

Та зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним. Старий зі старою майже ніде не бували і до себе нікого не кликали. Сиділи, як миші, в своїй норі і переводили папір або шастали світом по конференціях та симпозіумах. Не відставав від них і Станіслав.

Розкішні бали, прийоми та візити зосталися плодом твоєї периферійної уяви. Натомість захлеснула лавина кафедральних скандалів, інтриг, сварок за години, закордонні відрядження, дисертації… І над усім цим шарварком літало і шелестіло шестикрилим драконом магічне слово: захист… захист… захист… Здавалося, весь світ озвірів проти нещасних науковців, і ті благенькими паперовими щитами дисертацій намагаються захиститися… від мізерної зарплати простого викладача, безквартирності і безправності.

І хоча ти важко розчарувалася, та тішило і розраювало те, що для знайомих зоставалася на недосяжній висоті. Тож, задерши голову, дефілювала павою пишною між сіренькими філологічними куріпками. Ох, знали б ті заздрісниці, що сама, повернувшись із занять у розкішні апартаменти, стаєш попелюшкою, останньою посмітюшкою! І драїш, і видзьобуєш, витрушуєш академічні порохи під пильними вирлами пані Ясінської, цього солітера в панбархаті.

Накрутишся, що світ не милий, бредеш, згорбившись, у магазин, а та акула услід зі святим обуренням:

— Ах, як ти спину тримаєш?!


Таким було твоє «невіщення»… На третьому курсі — новий удар: завагітніла. Ясінські водно: народжуй! А тобі тільки двадцять, тільки жити починаєш, входити, як то кажуть, у смак. А тут — недоспані ночі, пелюшки, залита молоком пазуха…

Так воно й вийшло. Віталик народився хворобливим, неспокійним. День і ніч плакав, дратуючи старих і вимотуючи тебе. Настали дні, коли нічого в світі не хотілося, лише спати, спати, спати… Довелося брати академвідпустку і через рік продовжувати навчання з молодшим курсом.


Задзвонив телефон. Нехай… Тебе немає вдома. Ти зараз далеко у просторі і часі: якраз переступаєш поріг університетської аудиторії. От роздивишся і сядеш за третю парту біля вікна поряд з гандрабатою, як драбина, студенткою. І тобі хочеться гукнути собі із свого сьогодні у своє минуле: «Не сідай! Обмини її десятою дорогою! То — мука твоя!».

Але ти — сьогоднішня — мовчиш, а минула — спокійно сідаєш за третю парту біля Лори, і вона безцеремонно каже:

— Взагалі, тут зайнято, але сідайте, про мене!

Тон ображає, але, на зло, ти сіла, не підозрюючи, що вклякаєш на колінах у підніжжі неприступної скелі, на яку видерешся по гандрабатій, мов драбина, Лориній спині. Та то буде не скоро. Ще доведеться пережити довгі роки приниження, зненавиди, пекельних страждань…


У твоєму житті дійсно починалася темна смуга. На курсі, мов навмисне, зібралися одні таланти. З усієї України. Всі ці неотесані сільські дівки і парубки як показилися, щось там писали, бігали по літературних вечорах, шастали по Спілці письменників, ловлячи за поли класиків, протирали стільці в кабінеті молодого автора. А над усім тим поетично-драматично-критичним гармидером царствено сіяла нещодавно відкрита зоря Лори — Лариси Орленко. Нею захоплювались. Її боготворили, перешіптували схвальні відгуки про її творчість маститих класиків. З нею, селючкою репаною, водила дружбу єдина на факультеті «біла кістка» — генеральська дочка Зоя Хавроненко, яка невідомо яким дивом опинилася на українському відділенні філфаку. Небавом і тобі почало ввижатися, що весь світ читає-перечитує тонюпуньку збірочку Лориних віршів і пару оповідань, видрукуваних у журналах.

Звичайно, Лорі заздрили, але — «високою, одухотвореною» заздрістю її талантові, її знайомству з Борисом Олійником, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, за передмову Максима Рильського до її «метелика» поетичного.

Взагалі, на курсі панували незвичні для тебе критерії поцінування. На тебе ж ці схибнуті дивились, як на примітивну міщанку, задоволену своїми блохастими шубами. Або ж зовсім не помічали, мов якесь там бездушне норкове манто у вітрині магазину.

Поведінка однокашників доводила до сказу. В тобі біснувався невизнаний лідер. Ти звикла, що завжди і скрізь була першою. І раптом — остання! Ніхто і ніщо! І хто б міг подумати: тебе, красиву, багату, затьмарила якась звихнена селючка! По-е-ттт-те-с-са!

А тут іще пелюшки, дитячі плачі, хвороби, вічний стогін свекрухи, її всевидющі вирли… Хоч переводься на заочний та вертайся до мами з татом, і хай ідуть вони всі під три чорти!

Та — дзуськи! Ти ще ніколи добровільно не здавала позицій і не кивала п’ятами з поля брані за королівську корону!

І от, перучи закакані пелюшки, по дорозі на молочну кухню, в черзі почала розробляти план захоплення позиції на курсі. Відновлення законного пріоритету і авторитету.

Ближче придивившись до літературної ранкової зорі, завважила святу простоту її неспокушеної натури. Теж мені «інженер людських душ»! Знавець життя! Ні чорта вона не розбиралася ні в одному, ні в іншому! Перла напролом з квадратною від геніальності головою, гадаючи, що так воно буде вічно. Аякже!

Але ти, спостерігаючи за Лорою, вже тоді знала, відчувала, що добром вона не закінчить. Надто рано допалася до слави. Шугала-літала попід оболонки, а крильця ж бо воском зліплені. Фальшиві! Скоро, ой, скоро: ляп! — і лиш мокре місце…

Ти нутром чула: на ВЕРШИНІ такі ранні щасливчики довго не затримуються. Надто необачні. Вершини надійно сідлають ті, що повзуть, повзуть, шур-шур-шур… Такі знають ціну і вершинам, і собі — на вершинах…

Таємна холодна війна, яку ти без оголошення розпочала проти Лори, починала тобі подобатися. Запекле суперництво наповнило твоє існування вищим, благороднішим змістом. Наразі відчула: народжена для чогось вагомішого, прекраснішого, аніж сите животіння обивательки з університетським дипломом на купі мотлоху.

Станіслав і не здогадувався про честолюбні терзання твоєї душі. Іноді здавалося, що, крім дисертації, його мало що обходить. А може, він просто мстив тобі байдужістю за фарс із одруженням. Бувало, місяцями не торкався, а коли починала дорікати, натякав щось на Фрейда і сублімацію, аж доки не шмагонула в нього Віталиковим нічним горшком. Подіяло. Помітила: його, як усіх підколодних тишків, збуджують сварка, істерика, скандал. Соромливий, зашорений, закомплексований інтелігент ставав грубим, навіть жорстоким у ліжку. А тобі жадалося чуттєво красивої ніжності, аж до млості…

Сексуальна невдоволеність, нерозтрачена енергія, злість тіла підстьобнули гординю душі. Жінки в подібній ситуації рятуються виснажливою фізичною працею, вихованням дітей. Але ти була занадто молода, надто пещена, впевнена і зухвала, аби закопати себе серед горшків і баняків. Надто честолюбна, нещасна і нереалізована, щоб не думати про «компенсацію» самоствердженням. Тому з такою пристрастю ти усю свою нерозтрачену енергію спрямувала на підкорення «Гори», в даному разі тієї, де вже царювала Лора. Цілком за Фрейдом.

Підступалася все ближче і ближче, вдаючи, що тебе не обходить плебейська юрба біля її ніг. Ти — вище! Не метушишся, не демонструєш свій хуторянський патріотизм, хохлацьку недоумкуватість. Ти спокійна. Трагічно-спокійна. Але яка мука, який біль за долю України перепалює тебе!

Якось тихцем «прихопила» з професорської бібліотеки кілька старих, явно заборонених книжок про історію України. Ніби ненароком блимнула тими раритетами перед Лорою. Клюнуло: «Ах, Яворницький! Ох, Грушевський! Аркас! Де ти взяла, дай почитати!». Покомизившись, дала під великим секретом на одну ніч…

Так почалася ця гра смертельна, ця дружба-боротьба. Непомітно для себе збайдужіла до колишніх ідеалів і цінностей, мимоволі захопившись (хто б міг подумати!) історією України, звичайно, тією, що зоставалася навіть для таких, як Лора, національно віруючих, таємницею за сімома замками.

Не те щоб у тебе зненацька «прорізалася» національна свідомість… Навіщо вона була взагалі комусь потрібна у цій країні? Хіба що дурням, щоб насолоджуватися приналежністю до упослідженого, виродженого в лакеї і холуї колись лицарського народу. Або мазохістам, які мріють зажити сумнівної слави мучеників за Україну і завершити життя на лісоповалі в сибірській тайзі чи в якійсь обласній психушці! Чи таким, як Лора, борцям-протестантам…

Але, на щастя, ти до цих ненормальних не належала.

Ти з колиски мріяла достойно прожити відпущені тобі дні і жахалася, як безумців, тих, хто того не прагнув і тринькав дорогоцінне життя на бозна-які ідеї і марення, і здихав, урешті-решт, всіма забутий у злиденній конурі чи на смердючих нарах… Є такі придурки. От Бог дає їм талант, а держава — шанс вигідно його продати — і процвітай собі! Так ні! Вони самі лізуть на рожен, самі собі яму копають. У геніальних малоросів це ще від Тараса Григоровича: замість того, щоб вдячно поцілувати царствену руку — вкусити… За народ свій знедолений… Не дає їм жити по-людськи національна маячня.

Варвари… У цивілізованому світі, щоб стати великим, досить написати талановиту книгу, симфонію, картину. А в нас, щоб зостатися в пам’яті народній, треба обов’язково «впасти, стрєлой пронзьонним!» Що поробиш: «поет в Росії більше, чем поет»! Бідна покійна Лора! Вона теж, на жаль, належала до цього нещасного наївного племені смертників. Та ще й тебе тягнула у прірву, не розуміючи, що маєш до національних ідей чисту цікавість.

Авжеж! Важко повірити: в країні в розпалі будівництво комунізму, держава щедро платить своїм співцям — посадами, званнями, квартирами, дачами, тисячними тиражами, щедрими гонорарами, закордонними поїздками, врешті — всенародною славою, а вони граються у борців за свободу і національну незалежність! О, Олександро, якби Ясінські знали, якою «антирадянщиною» ти займаєшся за їхньою спиною, наражаючи їх на небезпеку, вони б тебе з дому вигнали!

На щастя, Лора виявилася порядної дівкою — «не заклала». А могла сто разів «настукати», вислужуючись, як це робили всі і поспіль. І це ти оцінила, й продовжила небезпечну гру…

Так, дякуючи тим історичним раритетам, спілкування з Лорою поволі переростало у дружбу однодумців. А усвідомлення приналежності до «вибраних», інтелектуальної вищості над ровесниками, вселяло впевненість і зухвальство: ти не гірша! Ти теж маєш голову і талант. І ти… почала писати, крадьки, потайки від усіх. І хоч виходило кволо, блідо, примітивно, вірила: ти ще покажеш усім, для кого створені Господом рідні небосхили! І шкребло, шкребло під серцем…

І шкребло, шкребло вперте перо страшний своєю білизною папір…


Після університету Лора очолила відділ поезії у престижному літературному часописі. На той час уже була автором кількох «геніальних» поетичних збірок і десятка «конгеніальних» оповідань. Про неї валували на всіх літературних перехрестях. А в тебе в цей час тільки-но вийшла у «Веселці» мацюня «розкладайка» для нетямущих шмаркачів, і ти вела безбарвне трудове життя лаборантки на університетській кафедрі історії філософії, куди тебе прилаштував тесть, впевнений, що таким як ти, безталанним невісткам знаменитих професорів, місце якраз «на перетині наук», між філологією та історією, себто поряд із Сократом.

Щоправда, був і поступ: того року Станіслав, нарешті, захистився і перейшов на роботу в ЦК Компартії України. Так що — з одного боку, ти ніби досягла певних житейських висот, звичайно, порівняно з іншими, але з іншого — зоставалася у підніжжі власної Гори. Проклятому підніжжі!

ВЛАДА

Вла-да — от що на світі наймиліше, найсолодше, найсильніше! І казочка бреше: і про сон, і про добро, і ще про щось там… Ніколи не любила казок! Їх складали наївні, сентиментальні до того ж неписьменні таланти з народу. Самосійні генії. Звідки їм було знати що таке — ВЛАДА, ця страшна спокуса від Бога чи диявола?!

У той час, коли ти, несамовита від заздрості до літературної слави Лори, вимучувала недолугі віршики для малолітніх бовдурів, довкола тебе почали творитися неймовірні дива. До прикладу, в розмові тет-а-тет завкафедри Пшик запропонував тобі заочну аспірантуру і, на правах старшого товариша і колеги, підказав тему майбутньої кандидатської дисертації.

Ти правдиво розгубилася: Віталик ще пісяв у штанці, поїдом їла свекруха, не клеївся омріяний історичний роман, який ти забагла написати, начитавшись заборонених раритетів… А тут — на тобі: ще одну шлею — дисертацію! Тож сказала, що порадишся із Станіславом, аби з усього того та не вийшов…

Пшик чемно перебив: «Ми вже з вашим чоловіком… г-м, і звичайно, тестем, г-м, радилися. Вони підтримують».

І раптом тебе осінило: мрія збулася! Нарешті і ти просочилася в передпокої Олімпу! У сфери, де нема нічого неможливого! Де все відбувається «по щучому велінню, по моєму хотінню»! І щастя плаває просто перед твоїм носом у пахучому озоні на голубих тарілочках із золотими бережечками… Тож — хапай! Хапай, хоча шматок твій і сирий, і доведеться важко перетравлювати, але — хапай! Ця дещиця — перша крихта від пирога привілейованих, вищої раси!..

А вдома ввечері відбулася ділова розмова із Станіславом.

— Розумієш, — сказав твій мудрий уже державний муж, — щоб користуватися без страху і мук сумління земними благами, треба мати підстави. Такими законними підставами є: дисертації, звання, посади… Тож, моє сонечко, вперед і вгору! Мені потрібна достойна супутниця життя!

Так ви із Станіславом стали… діловими партнерами. То був вихід, ба, порятунок від сімейної кризи, яка назрівала і якої ні ти, ні Станіслав не бажали. Слава Богу, здорове чоловіче раціо, загартоване в номенклатурнім горнилі, взяло верх над хворобливими емоціями. І в твоїй спустошеній душі з’явилося щось схоже на повагу до чоловіка.


Кращої і тупішої теми для дисертації годі було придумати: «Філософська думка в період революційної ситуації в Росії 1905 року». Але вона була, як казав тесть, нейтральна, крім того щедро описана попередніми поколіннями пошукачів на вчений ступінь. До всього спецвідділи бібліотек переповнені дослідженнями заборонених, нікому не відомих вітчизняних і зарубіжних істориків. Лиш не лінуйся — читай і цитуй… Можна й без «лапок», як це роблять, не соромлячись, інші.

Хоч спокуса була велика, ти ще зовсім совість не стратила: художньо переповідала забутих попередників. А це на той час було таки вчинком, коли не громадянським подвигом: витягти на світ Божий хоч сяку-таку правду про переддень Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, яка так безоглядно перевернула Російську імперію з ніг на голову!

Дисертація йшла легко, а захист взагалі видався фарсом, та однаково ти переживала, звичайно, дещо перебільшено, але щиро. Аякже! Іспит на вчений ступінь не щодня здають!

Станіслав теж не пас задніх. Впевнено і спокійно піднімався по хисткій кар’єрно-кар’єристичній драбині під самий Зевсів трон. Не боялася, що зірветься: «вгорі» безвідмовно діяло своєрідне гравітаційне поле, і треба було бути Прометеєм, щоб упасти на грішну землю. Станіслав не був Прометеєм. Радше — Гермесом, що зажив собі слави в боротьбі з титанами лиш йому відомими засобами… Тому компартійний Зевс республіканського масштабу і зробив його своїм «сірим кардиналом», майже головним ідеологом Олімпу. Ще б пак! Ніхто так спритно, як Гермес, не вмів висмикувати із прямолінійних «титанів» і «героїв» жили і намотувати їх на руку, як віжки…

Алегорія алегорією, але тепер у Станіслава в кулаці, як колись у татковім, зійшлися ниточки нервів усіх тих удавано незалежних маріонеток, які наївно вважали себе титанами мислі, творцями… І вони скоренько це відчули! А відчувши, про тебе згадали, о, Олександро, палко зацікавилися твоїми літературними спробами, почали кликати на свої збори, пленуми, підсувати в подруги дружин…

Але ти, на щастя, не пальцем роблена — не кинулась у їхні обійми липкі. А з воістину олімпійським спокоєм і насолодою спостерігала, як вони вистрибують на оголених натягнутих нервах, підлещуючи, колінкуючи перед тобою. Титани-маріонетки… Для них ти була «шиєю, що крутить головою Гермеса», і якою їм теж хотілося повертіти… на свою користь.

Біда кожного таланту в тому, що Бог поселяє його у грішному, захланному тілі, яке хоче їсти, пити і добре жити — в комфортабельних квартирах, при преміях, орденах і, звичайно, прихильності ОЛІМПУ.

На які хитрощі і навіть жертви вони, ці, ще вчора недосяжні для тебе літературно-мистецькі світила, не йшли, щоби втертися у твоє довір’я, зробити своїм поплічником, зв’язковим між світом плебеїв і власть придержащих! Словом, своєю людиною на Горі.

Ти довго зважувала і, нарешті, витримавши паузу, вимовила ім'я жертви: Лора! Королевою маєш бути — ТИ!

Хоча… все було не зовсім так… Ти не вимагала ані жертв, ані заклань кривавих. Тебе, взагалі, мало що тепер цікавило «внизу». Була «на Горі», на сяючій вершині, сліпучій і холодній. Мала все, про що колись мріяла містечкова попелюшка: розкішні прийоми, виїзди і те, чим навіть не марила, — владу!

Однак блага небавом перетворилися на нудну буденність. Одні і ті ж обличчя, обмежені чиновницькі «жоны — пушки заряжены». Цеківсько-партійні підкилимно-закулісні інтриги, ігри в «більшовицьку рулетку», стукацтво і доноси, які стали нормою, ідіотизм потрійних стандартів і двоїстої моралі за єдино непорушним правилом: «То, что позволєно Зевсу і його Олімпу, нізя бичью, тобіш простому народу».

О, то тільки тим, хто в підніжжі, вершина здається такою ідейно-ідеальною, непорочно-осяйною. А щоб їм, тим низовим рядовим комуністам так здавалося вічно, і був посаджений одесную від Зевса твій Станіслав.

Але влада! О, Олександро, не лукав! Ти впивалася нею, як алкоголік, потонувши в її хмільному солодкому чаду. Тішилась, як дитина, котрій раптом усе дозволили: роби, що хочеш і з ким хочеш! Карай, милуй! Наближуй і відштовхуй! Вирішуй долі! О-о! Божественне відчуття всеможності! Але: стоп! Отут — стоп. Бо є речі і явища, не підвладні жодній владі: талант! Талант митця. Ніяка влада не подарує тобі щастя творчості, не зродить у серці геніальний вірш чи мелодію… Хіба що якийсь журналіст-заробітчанин підпише твоїм ім’ям тупий опус, якщо ти колись очолиш заводську парторганізацію чи комсомольсько-молодіжну ланку кукурудзоводів.

Так одного прекрасного дня, величаючись на своїй сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла, що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної — неперебутніх людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі, пекучі сльози течуть по твоєму обличчі.


Після університету ваші дороги з Лорою розійшлися. І ви теж розійшлися у різні боки, як дві горді, царствені левиці, щоб набратися сил і знову стрітись у чесній боротьбі! Ви обидві лише чекали слушної нагоди. Так-так, обидві. Бо Лорі, ти відчувала, остогидло царювати в гордій самотності над спілчанським «бабинцем». Бо виходило, як у тої хвалькуватої старої пані, що виявилась єдиною жінкою на чоловічій забаві: «Я була королевою балу…».

Непорочна, втомлена всенародною любов’ю Лора! Вона стала жертвою, але — не твоєю. О, ні, не ти, а вони, вчорашні її друзі, вчителі, обожнювачі, кинуть її, як і багатьох їй подібних із племені Прометеїв, ненажерливому державному грифові і зроблять вигляд, що «їх там не було»!

Ти ж просто, по-жіночому терпляче ждала, коли відчиняться двері і… І Лора прийшла. Сиділа на твоїй білосніжній кухні і, захлинаючись гарячою бразильською кавою та високими фразами, лепетала:

— Розумієш, це шанс… там, угорі, наша людина… саме ти — національно свідома… серед обрусілих васалів, що зрадили народ… одна надія — на тебе… ти мусиш… повинна…

Ти ж, Олександро, слухала і думала: «А дідька лисого я вам винна-повинна. Знайшли ідіотку — під танки! Я вам, шановні титани мислі, не причинна вранішня зіронька Лора! Мною не присвітиш собі стежечку на Олімп! А от з вас, невгамовні національні генії, я ще поварю воду. Ще прийде моя пора».


А таки прийшла. Стріли, як рідну! Не знали, де посадити. Ти їм допомогла: вибрала скромно трон некоронованої королеви, першої літературної дами. Прими. Керівництво писучої братії було щасливе. Із сяючими фізіономіями відсунули, як непотріб, Лору, а на гарем літературний цитьнули, щоб під ноги істерички не лізли, не заважали дух національний «на Гору» двигати.

О, Олександро! Тепер ти панувала на всіх літературних зібраннях — неприступна, велична, вражаюче елегантна, як пава на сірому тлі курочок-писучок. І завжди поряд з тобою, як бідна родичка, сяк-так одягнена, абияк причесана, здичавіла від геніальності і непорочності Орлеанська Діва — Лора. Для контрасту. І для престижу: значить, ти чогось варта, коли біля тебе упадає сама Лариса Орленко.

А потім — менше пліток, коли привілеями королеви ділишся з іншою жінкою. І ворогів — удвоє менше. А це так важливо, коли тебе тільки-но почали включати в письменницькі делегації на різні літературно-мистецькі свята не лиш в Україні, а й в Союзі і за кордоном.

Іноді тобі кортіло чесно розповісти Станіславу про всю цю, тобою затіяну гру в підкидного із «служителями муз» і прислужниками влади. Та відчувала: то буде непоправною помилкою. Станіслав — не спільник у грі міченими картами. Має бути поза підозрами. Вдавати, нібито увесь цей парастас з Парнасом тільки твоя самодіяльність, інакше…

А що — інакше? Що в країні, керованій канонізованими за життя компартійними святими, муміфікованими напівживими вождями, яких тримає на цьому світі лише генеральна лінія рідної Комуністичної партії, може бути інакше?! Вовчики-братчики! Допоки світу, гора буде горою, а підніжжя — підніжжям, аби ви полускали від почуття несправедливості! Союз нерушимий був і пребуде у віках, а з ним і партія комуністична і найсправедливіший у світі радянський лад! І це ми всі побачили на власні очі: попустило трохи в шістдесяті, відлигою війнуло, а тут — гоп-стоп і всім, хто з дурної голови повірив у свободу слова, знов позатуляли роти, а декому й назавжди! Самого Гончара «в рознос пустили». І за що? Тільки за те, що роман негласно забороненим словом «Собор» назвав та покритикував низову владу, яка давню козацьку церкву на склад перетворила. Ото був переполох! А далі й попритихали, як миші…

О, Олександро, ти відчула: у цій переляканій тиші мусить прозвучати на повну силу твій голос. Твоє ім’я. Але як? Сісти за роман — все одно, що замурувати себе у притворі чернечому, позбавити всіх, таких довгожданих радощів життя! Та й навряд щось путнє вийде із цієї марудної затії. Інша справа — сценарії для фільмів або… Так! П’єси! Ти що, дурніша за тих, хто клепає їх лівою ногою, а тоді просить тебе «рекомендувати» театрам?!

Три дні ти, обклавшись книжками, вивчала рівень сучасної вітчизняної драматургії, переймала досвід, пізнаючи секрети перевтілення нудного тексту у жваве сценічне дійство. Нічого страшного, тим більше для тебе неможливого. Отож ще три дні знадобилося, щоб накидати майже шекспірівську трагедію на кшталт «Премії» якогось Гельмана чи Тельмана з Москви, яка недавно зробила фурор у театральному світі. Тільки в тебе не робітники від квартальної премії, а відомий професор відмовлявся від Державної на користь молодого колективу вчених, які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила «согрішившого» публічно покаятись. Отака тема й ідея. А далі — пішло-поїхало. Буквально за місяць уся ця високоідейна «трахомудія», звичайно, творчо допрацьована режисером-постановником, уже йшла на сцені провідного столичного театру, збираючи організовані парткомами вищих навчальних закладів переаншлаги. А ти, о, Олександро, як то кажуть, на другий день після прем’єри спектаклю прокинулася знаменитою. Небавом п’єса разом зі славою покотилася по Україні — естафету перехопили периферійні театри.

Це вже потім різні недоброзичливці будуть патякати, начебто режисер з акторами, прочитавши п’єсу, начисто переписали її. Але хіба то гріх, коли актор на «читках» чи репетиціях трохи підправить репліку, щоб вона милозвучніше чи переконливіше звучала? Театр — це колективне мистецтво, дорогі мої заздрісники! Читайте Станіславського!

Звісно, твої самостійні успіхи в літературно-мистецькому середовищі приємно здивували Станіслава. Ще б пак! Тепер він не тільки мав чесного інформатора, з вуст якого дізнавався про всі події, настрої і т. д. і т. п. столичної творчої інтелігенції, а й дружину, якою міг гордитися. Ти ж обережно, ненав'язливо входила в роль радника з питань літератури та мистецтва, поволі формувала погляди «Гори» на невгамовну, непередбачено-вибухову творчу масу. А чоловікові, на якого покладалися ще й відповідальні обов’язки головного «ляльковода», підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою, а на додачу — премію, орден, ордер на квартиру в престижному районі столиці, а не в далекій Бурятії… А тоді — хоп! І натягнути налигач тугіше — служи, дорогесенький, вірою і правдою рідній партії і народові!


Творчі успіхи притлумили в твоїй шаленій крові пристрасті, відтіснили на задній план претензії до чоловіка. І тебе вже не дратувало те, що ваші сімейні вечори замість любощів, якщо можна так назвати те майже ритуальне виконання подружніх обов’язків, закінчувалися довірливими вечірніми дискусіями «про рівень ідеологічного забезпечення радянської інтелігенції» в країні, де «нєт сєкса». Істинно: міцна партійна сім’я — міцна держава. А коли без жартів, то ви із Станіславом справді знайшли спільну мову і порозуміння.

Тим часом на літературній біржі акції твої росли. Під твоїми італійськими черевичками хрустіли вірнопіддані хребти — гнучкі по молодості літ, зцементовані остеохондрозом зрілості, крихкі від старості…

Бачив би рідний народ розпростертими в пилюці своїх пророків, свою совість, цвіт, сіль… чи як ще там вони називають себе від імені народу, ці майстри пера і пензля, сцени і кіно?! Одна втіха, що тому, вигаданому в інтелігентських запічках, абстрактному народові, що насправді складається з п'яного сільського дядька, сварливої перекупки, злодійкуватого чиновника та іншої різної челяді, плювати на ваші ідеї, рими та метафори. Він без них і без вас жив, живе і проживе. А от ви без нього — ні чорта не варті. І вам до зарізу треба, щоб він був, хоч вигаданий, хоч у ваших недолугих творах!


Господи, не карай Страшним Судом, лиш відбери совість в інтелігенції, то й матимеш кінець світу! О, на сяючій вершині божественного Олімпу ти надивилася, як вони бігали один поперед одного, вистукуючи один на одного… Для тебе це був удар! Ще ж недавно ти, мов сільська школярка, марила столичною богемою, цим Парнасом-Монпарнасом: ах, той! ах, сей! І от ти тут, серед них, безсмертних… І що ти бачиш?! Простих смертних! І що ти чуєш?! Усе, лиш не високі поезії, не божественні піснеспіви! На жаль, єдиним художнім жанром що досяг апогею свого розквіту на наших теренах у 70–80-ті роки XX століття, був талановитий, віртуозний, розкішний донос…

Особливо махровим цвітом буяв він у словесній творчості. Ти знала, що «стукаючи» тобі, вони й на тебе «стукають» «куди треба». Бо для них ти — «бездарна, нахабна, властолюбна пройда, якій забажалося ще й літературної та мистецької слави!» Знала, що спочатку миють тобі кості у «тісному колі друзів-однодумців», тоді біжать наввипередки з доносами на колег до тебе, відтак мчать звітувати перед своїми «кураторами» з органів безпеки…

Надто статкували кількоро: безталанний режисер, ще бездарніший актор і талановитий «тріпач» — «душка» Краснобай, нахрапистий комсомольський поет, як він писав про себе, «гордий син Надзбруччя» — Янус Многоликий, соромливий, як мімоза, і тупий, як сибірський валянок, аспірант Лучезар Гундосий, який, потупивши ясні очки, перешіптував тобі «хто що сказав» з таким натхненням, мов читав присвячені тобі любовні вірші. У відповідь ти ніжно називала його Шептуном… До речі, це він тебе проінформував, що новий, кх-кх, друг Лори — його знайомий журналіст Полятицький, насправді, приставлений до неї стукач. Усім їм прізвиська придумала, звісно, Лора. І ще хотіла, щоб вони її любили-леліяли! Овва!

Отже, досить було усіх цих фактів, щоб елітарний горб перетворився у твоїх очах на свинську калабаню, яку не шкода й ліквідувати. Однак, ти не мала звички зловживати своїм службовим становищем. Ти була — вище. Принаймні, завжди намагалася бути — вище!


…Здається, був якийсь пленум чи що, і ти преспокійно підіймалася собі сходами в приміщенні Спілки письменників, злегка киваючи головою та прихильно усміхаючись на догідливі привітання колег. І раптом над самою твоєю головою прозвучав зневажливо злобний чоловічий голос:

— Хто мені скаже, шановні, що написала у своєму житті ця пихата молодичка? Чи, може, вона авторка усних полотен?

Стало неприродно тихо. Ти ледь не спіткнулася об цю глуху тишу. Але втрималась і, фіксуючи осліплим поглядом, як усі кидаються врозтіч, щоб не бути свідками, у-у, шшшшакали, пропливла гордочоло попри нахабу. Мов нічого не сталося, відсиділа в президії пленуму… Та все ж… нічого, нічого, крім тієї злобної, підлої фрази, не чула. А в грудях — колом застигла лють! Адже усвідомлювала своє двоїсте становище. Ще й як усвідомлювала! Та ж ці писаки над тобою потішаються, як над чванькуватою гускою, що уявила себе письменницею! І ти не можеш плюнути їм в очі, бо вони… праві! Так, саме так! Усім відоме твоє ім'я, але ніхто не читав твоїх книжок. У Спілку письменників прийняли за одну шмаркату «ширмочку» — дитячу книжечку розкладайку-розмальовку, і, щоб соромно не було, у рекомендації до «дитячої письменниці» дописали: літературознавець, сценарист. Як-то кажуть, сховалися за маловідомими масовому читачеві жанрами. Про п’єсу ходять брудні плітки… А тут ще й цей ляпас! Справді, ворогові не побажаєш…

Голівка твоя довго тряслась… Але нині ти навіть вдячна тому нахабному чорноземному генію, що мав одвагу, наволоч, поставити тебе на місце. Якби не той зухвалець, ти б досі була «авторкою міфічних полотен»…

А той пияк, на жаль, вже покійний, змусив тебе мислити і діяти! Тож — слава ворогам! Але й ти не залишилася в боргу: замість жаданої Шевченківської премії — всучила мало престижну дрібненьку, копійчану: на, подавись! І подавився: трах-бах! — інфаркт! Ач, який вразливий! Який ніжний і ранимий! А іншому в душу привселюдно плювати — можна?! Тим більше, беззахисній жінці, молодій письменниці! Ти що — його сфери впливу ділила? Посягала на його славу? Нівроку, строчив роман за романом, і друкували, гріш мав не щербатий, тоді як інші борці за справедливий розподіл соціальних благ по в’язницях і таборах гнили!.. А його влада навпаки — леліяла! Після кожного розлучення — нову квартиру давали… Та чорт з ними, знайшла чим перейматися!

Але… переймалася… Головно тим, що той покидьок сказав правду, гірку правду… І ти не могла йому відповісти ляпасом, а тому мусила гарячково шукати вихід із дурної ситуації. Спробувала писати. Та скоро отямилась: не те… не те! Або не дав тобі Бог таланту до словоблудства, або воно справді вимагає зусиль і каторжної праці, до чого ти, о, Олександро, незвична?

За що ти себе найбільше поважаєш — то це за чесну самокритичність. Ніколи ніяких ілюзій щодо своїх можливостей. Лиш реальний прагматичний підхід: це — є, а цього — Бог милував. І жодних істерик, жодних трагедій! Тільки мізки клекотять — перетравлюють інформацію і шукають виходу із критичної ситуації, що могла перерости справді у трагікомедію всього твого життя, адже вони тебе як візьмуть у зуби, то перетиратимуть на кутніх у своїх кухнях, спілчанській корчмі чи театральному кафе доти, доки ти не перетворишся із недосяжної небожительки на коров’ячі переїди. Драну шмату. Це вони вміють… Авжеж, якщо вони навіть Лору…

Лора! Ти знайшла вихід: Лора! Безумна, геніальна Орлеанська Діва. От хто врятує тебе від безчестя! Від слави відомого автора невідомо яких творів…


Життя завжди на боці переможців. Воно допомагає своїм улюбленцям, створює умови, розкладає пастки для супротивників. Ти тільки скористалася ситуацією. Вміло. От і все. Лора все одно була приречена. Власним характером. Від народження. І ти, навпаки, по-своєму врятувала її…

Це тобі просто від перевтоми здається, що ТА телефонна розмова між вами стала початком її кінця. Що за мана?! І, взагалі, о, Олександро, звідки ці комплекси вини?!

А розмова — як розмова. Йшла звичайна балачка про провінційний рівень сучасної української літератури і мистецтва взагалі. Перемивалися кісточки класикам і побратимам, в основному, по перу. Хоча діставалось і тим, що «по пензлю» і «по сцені». Та найбільше, звісно, посестрам. Нормальна розмова. Ти печально пошкодувала, що не знайдеться, на жаль, серед писучого плем’я, не кажучи вже про служителів «суміжних» муз, бодай однієї людини, безкомпромісної і розумної, яка б методом порівняння із досягненнями світової літератури і культури вказала по-дружньому декому із нарваних наших маститих на їхній хуторянський примітивізм… Заради спільної справи. Інакше наше красне письменство, наше прекрасне мистецтво ніколи не вилізе з тупика бездарності, заангажованості і примітивізму!

— Знайдеться, — раптом сказала Лора на тім боці телефонного шнура. — Я напишу. Маєш рацію: хтось же повинен сказати правду! Тим паче, що мені це графоманство ідейне в горлі стоїть! На всіх рівнях — одна сіра кон’юнктура! Ці ходульні образи молодих сучасників — будівників комунізму! Що не твір — протокол як не партійних, то профспілкових зборів! Що не вірш, то — «партія веде!», «ми за мир!», «трактор в полі дир-дир-дир!» Три головні теми! Зваріювати можна! Це крах нашої національної духовності!

Як всі маніакальні натури, Лора була небезпечно обов’язкова. Варто було лиш іскру кинути в цю скирту правдолюбної соломи і…

Пожежа вибухнула!

Для української літератури та мистецтва вона не стала кінцем світу. Але для Лори… то був початок кінця… На жаль.

НА ВЕРШИНІ

Отак взяти і одного Божого ранку прокинутися на вершині слави. Не скороминущої, не одноденної, не дутої слави третьорядного віршомаза, п’ятисортного драматурга — а заслуженої СЛАВИ ТАЛАНОВИТОГО РОМАНІСТА!

Тепер, якби навіть тебе саму зітерли з лиця землі, не страшно! Тепер ти можеш зі смаком, із спокійною гідністю повторити вслід за кучерявим російським африканцем: «Я пам'ятник собі звела нерукотворний…».

Що ж до «народної тропи», то дідько з нею: заросте — не заросте… Головне, що на скрижалях рідної духовності золотими буквами викарбуване твоє ім'я: Олександра Рибенко-Ясінська! О. Рибенко-Ясінська. О! Рибенко-Ясінська! Не те що якісь там тичини-патичини, ахи-махи, орленки-біденки…

…Простягаєш руку до нічного столика, навпомацки береш свій небесно-голубий у чорно-кривавих блискавках роман… О неповторне відчуття тихого, впевненого щастя! Ти ледве стрималась, аби не погнатись, як навіжена, у видавництво, за сигнальними примірниками. Хотіла було послати водія, та вчасно схаменулася: мала робити з тата вар’ята, вдавати «народницю», просту, як правда, українську радянську письменницю, яких… десятки. Бо хіба це твоя вина, що чоловік посідає високий пост? Чи гріх непростимий? Кожен має право на власне життя… Господи, що за безглузде суспільство?! А може б, комусь взагалі забаглося, щоб ти закопала свій талант, бо в тебе є якийсь там чоловік, а в літгарем приймають лише причинних старих дів та замацаних удовиць-розвідниць? А люблять, як казав Анатолій Дімаров, лиш звихнутих і мертвих.

Виголосивши цей імпровізований спіч, приправлений густо перцем ненормативної лексики, почухрала пішодрала за «сигналом». Нема де правди діти — хвилювалася. Як-не-як, перший серйозний твір, якому віддала, так, чимало віддала — і сил, і здоров’я, і часу. Можна сказати, вистраждала, вимучила його… Ні, вимучила — недобре! Не звучить. Відгонить недолугим партаченням. Графоманством… А! Щось зімпровізуєш! Та, власне, хто вони такі, щоб ти перед ними розігрувала сцени?! Самі, очевидячки, монологи завчають до твого приходу. Приклеюють на пики усмішки, щоб сподобатися, аби чоловікові не пожалілася.

«Ви знаєте, хто її чоловік?! Ви знаєте — її чоловік… шшш-сссс…». У-у, сссссмерди! Лиш сморід од вас! Але — нічого! Ти заміниш платівку на цих грамофонах, і рідний чоловічок ще почує собі услід: «Ви знаєте, хто його дружина?! Ах, так це ж чоловік Рибенко-Ясінської!».

У тебе був чудовий настрій. Тебе вітали — від найменшого у видавництві — до головного. Найбільш причетних до народження роману обдарувала автографами.

«Ах, вітаємо! Ах, прекрасно! Ах, нарешті! Явище! Феноменально! Потрясаюче!» — захлиналися посполиті на всі лади.

От бачиш, все обійшлось, а ти боялася, дурненька! Перше бойове хрещення відбулося без конфузів і казусів, як каже ще одна творча Хаврона, чи то пак колишня однокурсниця і «дочь гєнєральская» Зоя Хавроненко. Тепер — «вперьод і вгору!»


Із видавництва верталася… о, ні — летіла, мов на крилах. Швидше, швидше! Вскочити у рідну нірку і… мацати, перегортати, гладити це блакитне диво, дивитись — не надивитись на фото автора: Марія Стюарт! Хо-хо, літкурочки виздихають від заздрості! Яка царственість в задумливому погляді глибоких чорних очей! У повороті гладенько зачесаної а la Наталі Гончарова голівки на високій шиї! О, твій божественний образ, розтиражований у тисячах екземплярів! Скільки істеричок старих, скільки романтичних мужчин, екзальтованих дівиць кинуться ошаліло купувати роман, щоб вишикуватись у нескінченну чергу за автографом!

Радісне, ба, непізнанно щасливе збудження охопило тебе. Сльози блаженства і тріумфу текли по блідих щоках. Вперше в житті гостро запраглося відступити від принципів і поділитися сокровенним… Але — з ким? Де та душа людська, що отак би щиро пораділа твоїм успіхам? Станіслав? Уявила його кислу, вічно зосереджену «на внутрішньополітичних та ідеологічних питаннях» фізіономію… «Вітаю, сонечко!» — оце все, що витисне із себе і, як мокрою ганчіркою накриє… Ну й натхненник творчої інтелігенції! Тіньовий ідеолог Олімпу! Їх що, спеціально добирають на ці посади — таких… щоб від одного погляду крильця ламались і скисав нектар фантазії?!

На мить відчула безбарвний Станіславів погляд, і аж дрижаки пройняли: фу! А власне, що це з тобою? Що за буйство уяви? Чи не звихнулась на радощах, що почала думати, як… ох, титани-маріонетки у вертепі Парнасу?.. Ну що поробиш — стриманий прагматичний Станіслав не підходить до подібної оказії. І не треба. Лиши його в спокої, пригодиться для більш серйозних справ…

Може, поділитися щастям з Хавроною? Вона в письменники не преться, прилаштувалася собі в жіночому журналі, статейки про знаменитих сучасниць пописує… Та ба! Хівря хоч на лаври творчі не завидує, зате заздрить по-чорному на сімейне благополуччя, надто, що Станіслав при самому цареві-батюшці службу несе.

Але ж, Олександро! Як ти могла забути: Лора! Добра, безкорислива Лора, подруженька твоя вірна! Жде-чекає з нетерпінням твого дзвінка. Їй теж не терпиться почути, що думають про роман люди! Їй, природно, хочеться знати всі подробиці тріумфу, ще б пак… ще б пак… Адже стільки сил вона поклала на цей тріумф! Та де! Виносила його в серці своїм!

І ти, наївна, набираєш її номер і кричиш, як навіжена:

— Лоро! Перемога! Всі — обпісялись! Штабелями лежать: шедевр! А яке оформлення: по голубому — червоно-чорні блискавиці!.. «Криваві заграви»! Ну, як тобі?!

Гробова тиша була відповіддю. Холодна, темна тиша… З несподіванки пролепетала:

— Алло, алло… Лоро, ти чуєш мене?

— Чую, — зимне і чорне, як з могили. — На жаль, я ще тебе чую, нещасна гендлярко, безталанна перекупко… Проте, ні… ти далебі не дешева торгашка, не тупа цековська мадамочка, що біситься від жиру. Ти — виродок… диявольське породження всієї цієї ганебної системи… країни, якою верховодять божевільні склеротичні монстри. Ви, як вампіри, висмоктуєте всю кров… А чом би й ні?! Ха! Чом би й собі не погратися в літературу, коли сам дорогий шановний Леонід Ілліч…

Це вже було занадто! Не вистачало, аби ще якась мерза або кадебешні хлопчики почули цей п’яний «бред сивой кобылы»!

Мов ошпарена, кинула слухавку. Заціпеніла. Вперше в житті стало страшно. Порожньо і страшно. Здавалось, от-от зійдуться стіни, обвалиться стеля! Тихо і темно, як у домовині… Кинулася до вікна — темно! Лиш поблимують вдалині вогники… Що зі мною? Де я? Кинулась до дверей, увімкнула світло! Ху! Слава Богу, в себе дома! Незчулася, як звечоріло. Тепер сутеніє рано: зима… взимку сутеніє рано… темно і холодно… Хоч би хтось прийшов… Хоч би Станіслав… Вічно в нього якісь засідання, пленуми, президії! Чорт би його побирав! А Віталій? Де ця мала волоцюга? Де він лазить ночами?!

Кидалася по квартирі, як пантера в клітці. Хапалася щось робити, чимось зайнятися, та не було чим: покоївка видраїла квартиру до стерильності!

Наразі — схаменулася: спокій! Тільки — спокій! Олімпійський спокій! Тебе, о, Олександро, не так легко вибити із сідла… Тим більше, такій, як Лора, горопасі безпомічній… Ненза нензою, а хвіст підіймає! У, стерва, гадюка підколодна! Стало шкода праці, слави шкода! Мало вона нею впивалась, алкоголічка! А все мало, мало!.. Пережити не може, що поділилася…

А коли й справді — не може? І піде, і все розляпає, покається? Що тоді? Ганьба… Плітки підуть по новому колу! О, Олександро, вони тебе зроблять злодійкою, рабовласницею і, врешті, посадять за плагіат! Але… Невже Лора посміє після всього, що з нею трапилось? Але ж — вона божевільна! А від божевільної можна всього сподіватися — їй же нічого втрачати!!

Спокійно… По-перше, доки Лора не рознесла по всій столиці… заткнути їй пельку! От що! І то негайно!


Водій примчав через десять хвилин. Ще двадцять хвилин пішло, аби добратися до письменницького будинку, піднятись ліфтом і подзвонити у двері.

Лора тебе не сподівалася, тому й відчинила. Мабуть, думала, що її хахаль прибули, той сучий слизень Полятицький, із «випивоном» свіжим. Стояла розпатлана, опухла, аж синя. Вздрівши тебе, сахнулась. А ти тільки цього чекала — метнулася, у щілину прослизнула і хряпнула за собою дверима. Привіт, любонько! Не чекала?.. В гордій самотині запиваєш нашу спільну радість з нагоди виходу геніального роману?.. Як — якого?

«КРИВАВІ ЗАГРАВИ»!

Ось якого! Але, здається, вже й над нашим краєм з чиєїсь ласки от-от спалахнуть криваві заграви!

Заштовхнула розгублену п'яну Лору на кухню. Так і є: пила! Під ногами валяються брудні порожні пляшки, на столі — вбогий «закусок»: хліб, бляшанка з-під «кільки», цибуля! Фу! Гидота! Як цвинтарна шльондра! «Блиск і ніщота літературних куртизанок!» До чого лишень докотилася ця блискуча інтелектуалка, розумниця, надія української літератури?! Цікаво, сама хлебтала, чи на пару з тим… Полятицьким чи як його, того гицеля?! Як у парі, то гірше, могла в чаду хмільному розпатякати, пожалітися, що я її працю присвоїла, а тепер величаюся, стрижу купони слави… У, стерва!

Вас обох трясло, як у пропасниці. Тебе — від люті. Лору — з похмілля і від холоду. Лиш тепер відчула, як на кухні зимно. Ще б пак: двері прочинені, з балкона намело снігу. Могла б, падлюка, задубіти…

— Я змерзла… — несподівано жалібно процокотіла зубами Лора. І тебе прорвало:

— Ах, вона змерзла! Вона, бачте, змерзла!..

І тебе понесло. Ти все їй пригадала, цій злидні. До крапельки. І партійні збори, і як викинули її, мов непотріб, із журналу, і як вона, обпльована, потоптана, здихала без шматка хліба… І тільки ти, ти одна, не злякалась тих розлючених акул, була поряд, і не так собі — ля-ля-фа-фа! — а загнутися не дала, не дозволила, так-так, не дозволила їм проковтнути її, Лору! А вони всі лиш чекали нагоди, щоб розтерти її на порошок. І правильно зробили б, бо дорогеньку Лору ніхто не тягнув за поганий язичок, не силував шкрябати ту ганебну статейку. Теж мені ще — непорочна! Геніальна! Надумала вчити, як творити українську літературу та мистецтво! І кого?! Живих класиків! Гордість нації! Та хто їй дав право, безумній вискочці?! Та ж вони її…

О, людину можна довести до крайнього краю, коли вона стає убивцею. Катом стає! Чортова лялька Лора! Вона таки допекла тебе, розбудила в душі звіра, про якого ти й не здогадувалась. І сама стала жертвою. О-о, як солодко ти знущалася над цією потіпахою! Малювала їй барвисті картини світлого майбутнього, яке її чекає, лиш вона пікне, лиш вона посміє роззявити своє дзьобало. Її колишні побратими і благодійники теж-бо ждуть — не діждуться нового скандалу, що до скону увінчає її славою божевільної істерички і наклепниці брудної. На ґрунті алкоголізму, дорога! А-л-к-о-г-о-л-і-з-м-у… Всім добре відомо, що вона, та сама непорочна Діва Орлеанська, надія української літератури — п’є! Як волзький бурлака! Як одеський биндюжник! І то на самоті! І то допивається до зелених чортиків, а потім пише наклепи на чесних людей, своїх колег-письменників. Шантажує несусвітними фантазіями отруєних мізків! Певно, в лікувально-трудовий профілакторій чи у виправну колонію закортіло на пару рочків панні непорочній! Та тобі… тобі лиш бровою повести — і гицлі схоплять її, як скажену сучку, і вмить запроторять в «елтепуху» або ще краще — в «дурку»!

Загнана в кут, посиніла Лора лиш перестрашено лупала балухами. Ідіотка! Не відала, що ще твоя покійниця баба Харитя вміла так спаскудити, що в йорданській воді не одмиєшся…

І тобі раптом стає навіть жаль нещасної Лори. Бо ти лежачих не б'єш, тим паче друзів. І зачиняєш двері на балкон, і ставиш на газ чайник, і відпоюєш лиходолицю міцним гарячим чаєм. Мовчиш, витримуєш паузу і починаєш з іншого боку — жалібно, розчаровано, знічено:

— Ну, і за що мені кара така? За моє добро? Та й хіба я тебе силувала, примушувала? Між нами була укладена добровільна джентльменська угода. От і все! Та й я теж не сиділа склавши руки, а принесла тобі, дорогенька, на тарілочці весь… матеріал… тільки пиши! Та, врешті, Лоро, ти ж не дурна, ти ж розумієш, що під твоїм, м'яко кажучи, скомпрометованим іменем нічого подібного ніколи б ніхто не надрукував! Чому ж ти цього не хоче зрозуміти? Ти, що так перейнята долею українського красного письменства? Долею рідного народу? Та невже ж ти опустилась до рівня вітчизняних хуторянських писак і дбатимеш тільки про свою власну задрипану славу? Кому гірше зробиш? Думаєш, мені? Ні, дорога, ні…

Ти зовсім розчулилась, у голосі забриніли сльози:

— Не мені, Лоро! А на-ро-ду! Своєму рідному, упослідженому народові, якому ніколи не сягнути й не осягнути висоти духу, бо його, як ти любиш підкреслювати, годують не зразками високого мистецтва, а соцреалістичною бовтанкою оті, що хотіли «скопитити» тебе, змести з лиця землі за правду в очі, але я, я (!) не дала їм вчинити акт вандалізму! І ти думаєш, Лоро, що вони заспокоїлись! Авжеж! Вони, голубонько, тільки чекають нагодоньки, щоби підстерегти мене, твою заступницю, подругу, і розчистити собі дорогу… на Гору… Тільки ждуть, щоб відомстити мені і моєму чоловікові! Особливо Станіславові, людині кришталевої душі, святій людині, яка поклала життя на вівтар рідної духовності… Тож яке значення має, під чиїм іменем вийшов талановитий твір? Головне — він вийшов і він дійде до народу, його будуть читати, він збудить не одне приспане серце, приспаний мозок, байдужу душу! Бідний рідний народ…

І ти зайшлася правдивим риданням. Бо що ти кому винна у своїй гарячій любові до України і її… народу? За що терпиш муки і приниження? За що тобі випоминають якимсь романом… писаним лівою ногою. Так-так, Лоро! І хай Лора не перечить — вона набагато талановитіша, як на цей роман… І слава Богу! Тепер у неї є гроші! Ти їй все віддала, навіть переплатила, та — не шкодуєш, адже ж не про себе думаєш. Про неї. Може, й смішно, але, на жаль, то так: дбаєш, аби створити всі умови для розквіту її таланту. Щоб він вибухнув, як Везувій, і залив вогненною лавою першокласної літератури безталанні наші спілчанські Помпеї. І ти, Олександра, дочекаєшся цього великого дня!

Ти увійшла в раж. Слова текли з тебе натхненно і щиро: вже сьогодні, пардон, завтра, ти дістанеш путівку в престижний санаторій десь на березі моря, чи, ще ліпше, поселиш її на дачі в Кончі! І — пиши, Лоро, пиши на здоров'я свої геніальні романи, свої блискучі вірші… Народ їх чекає, Лоро!


А на ранок вже везла очманілу з похмілля Лору в Кончу на дачу, якнайдалі від людей. Аби серед засніженого лісу, в тиші пречистій, животворній перебула такі болісні для неї дні твого тріумфу. Що ж, десь у глибині душі ти Лору розуміла. Але ж врешті-решт вона могла відмовитися від чогось: або раніше — писати роман, або тепер — так переживати… Чи, може, гадала, що доки завершить роботу, щось зміниться в її чи твоїй долі?.. У, зміюка, вона таки сподівалася схитрити — написати книжку за твої гроші, а видати — як свою! Забула подружка, що ніщо не змінюється так різко у наші дні на нашій території! Але все одно треба бути з нею лагідною і обережною. Все може викинути… Насторожувало і смиренство Лорине, апатія і байдужість до всіх твоїх заходів. А може, вона справді злякалася? Тим краще. Страх — добрий помічник. Замикає пельку надовго.

Однак, приїхавши на дачу, перейшла на ліричний лад — перебільшено охала-ахала:

— Ах, яка краса! Яка тиша! А комфорт, не те що якийсь Ірпінь (мала на увазі тамтешній будинок творчості).

Лора понуро слухала, мовчала і тільки в кімнаті, роздивившись, зневажливо буркнула:

— Досить блазнювати! Твоя взяла. Маєш слушність — в усьому я сама винна. У всій цій… торговиці. Так що, подружко, все о'кей!

Отак би й давно! І ви розпрощалися знову добрими подругами. Лора залишилася в Кончі писати свої геніальні твори, а ти поїхала насолоджуватись першим своїм медозбором з безсмертних квітучих лугів слави.


Смішно й сентиментально, але я з романом не розлучалася навіть у постелі… При світлі нічника милувалась, як прекрасним дитям, як юним коханцем, мов коштовною оздобою… Любовно гладила небесну обкладинку, впивалася золотими тисненими буквами… «Олександра Рибенко-Ясінська. Криваві заграви». А який папір! Приємно в руки взяти! Чудові ілюстрації… Видали, як мертвого класика, свят-свят! Вже постаралися, хлопчики… Що ж, і ти не забудеш вірних і відданих…

Що вже Станіслав і той отетерів, як побачив. Навіть він такого не сподівався! Привітав, але по очах бачила: не вірить… Щось обірвалося в тобі, неначе сама душа. Хотілося зіграти вар’ята, але наївно лукавити із самим лукавим… Вдала, що не розумієш, що він усе розуміє, і поспішила зачинитись у кабінеті, доки не встиг зіпсувати настрій. І насолоджуватись, насолоджуватись…

Все мине: молодість, краса, влада, життя мине, а книга, твоя книга, книга під твоїм іменем — зостанеться у віках. А з нею — і ти, осяяна кривавими загравами слави, безсмертна!

СМАК СЛАВИ

Схоже, ти вперше відчула справжній смак слави. Перший візит у новій якості, звичайно, нанесла на рідну кафедру. Аякже, хай потішаться дорогі колеги. Декому корисно пережити і шок. Надто професурі, яка не годна була простити тобі п’єсу, де побачила себе, не зважаючи на те, що їй жодним чином жодна премія не загрожувала ні в минулому, ані в майбутньому. Та й молодим і завзятим «Сократам», які тебе не мали за науковця і лектора, а так… за «причепи кобилі хвіст» чи просто «кобилку», варто носа втерти при самій сраці! Так-от, юні колеги, не в тому сила, що кобила сива, а в тому, що віз із такими, як ви, горшками, побила! Ха-ха! Коротше, вивчайте усну народну творчість та рідну історію. Може, і з вас колись люди будуть.

Кафедра — випала в осад. І спитай: чого? Ну, нехай — дисертація цим стовпам неотесаним очиці коле: не так… не те… Але ж — книжка! Ро-ман! Прекрасний історичний роман про революційні події у Києві 1917–1918 років. Отож, що не кажіть, дорогі колеги, а є речі, для вас незбагненні!


До Спілки поки що не потикалася: тримала фасон. О, Олександро! Ти ж не якесь там дівчисько, не літературна курочка-несучка, щоб пірхатися та верещати: «Вра! Знеслася!».

Для тебе вихід книжки — постфактум. Найвищу радість пережила раніше, коли — писала-ридала над долею своїх героїв, свого народу!

І знову — розгортаєш книжку і перечитуєш, перечитуєш… Майже фізично відчуваєш: о! нелюдські! о! неповторні муки творчості! Ти вимоглива, жорстоко вимоглива до себе: лютишся, шматуєш у розпуці папір, коли щось не вдається (образ, пейзаж, діалог), зате на вершині щастя, коли легко пишеться!


…Коли писалося, Лора була сама доброта: світла, лагідна, радісно збуджена. Читала вголос, на її думку, вдалі шматки, і ви обидві тішились. Але, коли «не йшло» — о, тоді на очі не потрапляй! І що за ненормальна? Ніби йшлося про її чесне ім'я в літературі! Одначе і на Лорині депресії знаходився лік. Спочатку їхали в якийсь тихий, пристойний ресторанчик, а відтак чудово обходились і пляшечкою доброго сухого винця, сидячи вечорами на терасі дач. Звісно, ти лиш пригублювала, нарікаючи на «печінку-селезінку». Піднімала тонус Лора: роман стояв у плані видавництва — треба було негайно завершувати, передруковувати і здавати у виробництво…

Усе-таки, яка ж ти мудра жінка, о, Олександро! І стиль витримала, й іншим дала змогу «проявитися». Он як телефон обривають! Змагаються в лестощах, витьохкують дифірамби: «Епохальний твір… Епічне полотно… сміливе трактування історичних фактів… Несподіваний ракурс… роман генетичної пам'яті!.. Нарешті маємо справжній національний історичний роман! Світового рівня! Слава!».

— Ахахах! А ще ж якихось п'ять рочків тому, словоблуди, ви не вельми переймалися світовим рівнем української прози! Пригадуєте, як гуртом накинулися на Лору, яка насмілилася (!) натякнути на її хуторянський рівень… Обидилися! Та так ревно, що звинуватили бідну дівку у всіх мислимих і немислимих гріхах, ще й зверху націоналізм причепили, як бляшанку до хвоста дворовій кішці… Отакої! І якби не моє благородство, не моє істинне бажання прислужитися вірою і правдою рідному народові, бачили б ви епохальний роман! Та якби він і з’явився, то автором його захоплювались би тільки бурі ведмеді на лісоповалах! Для вас же, вовчики-братчики, найбільшим злочином проти радянської влади був — талант, а ворогом народу — талановитий колега. Ой, надивилася я на ваш праведний гнів! Не встиг Іван Миколайчук роль зіграти, Параджанов — кіно зняти, Григір Тютюнник — новелу написати, чи та сама ж Лора — вірш, як ви вже бігли жалітися у партком, ЦК, КДБ! «Пробі! Ворог народу!» І першими прибігали, як правило, найпрудкіший Янус Многоликий, «душка» Краснобай, Шептун, Лучезар Гундосий та вічно зелений від злості на цілий світ Ігуан-ящірка — Полятицький. Трьом першим «псевдоніми» придумала Лора, решті — я, на що Лора завжди кривилася, бо на ту пору таємно закохувалась то в Лучезара, то в Полятицького, і потайки від мене пиячила з останнім, не підозрюючи, що той її «закладає» так часто, як і «за комір». Думаю, що «стукав» на Лору від ревнощів і Шептун… Отаке, Лоро, у нас лицарство!

Та даремно я намагалася натяками, ненавистю своєю до цих смердів пояснити Лорі, хто вони насправді. Вона не бажала слухати, навпаки, сердилась і ховалася від мене зі своїм чистим, як в гімназистки, коханням. Я хотіла її вберегти, тоді як інші, а з ними й Хаврона — «дочь гєнєральская», лиш кості їй перемивали, пліткуючи про Лорину любов до різних зміїв підколодних, а найбільше — до «зеленого». Тому мене так образило, коли здуру той геній чорноземний так підло мстив мені єхидством: «Що вона написала — ця молодичка?!» А тепер — облизалися? Написала! Роман! Спробуйте тепер бодай дзявкнути на мій тин!..

Приблизно такий монолог виголосила перед дзеркалом, збираючись із візитом до Спілки письменників.


Але вирушила туди тільки на четвертий день, відіславши водія з машиною за провіантом — партноменклатурним пайком. Йшла пішки, щоб не дратувати машиною приречених на довічне існування пішоходами… Що поробиш: «игра стоит свеч»!

Почала з першого секретаря Спілки, теж романіста. Корона не спаде. Перший, мов корок з пляшки, вискочив з-за столу і не сів доти, доки не розпрощалися. Все бубонів: «Прекрасно, прекрасно, що дебютували вагомим, великим романом… бу-бу-бу… гарний резонанс… уже маєте ім'я… бу-бу-бу… будемо висувати на премію…».

— О, це вже зайве, шановний. Олександра Рибенко-Ясінська, людина скромна, і їй чорної заздрості співгромадян не треба. Крім того, я ще маю час… заслужити і премію, але спокійно, без метушні і ґвалту… — віднікувалась, а сама думала: «Цікаво, хто цьому лідеру тимчасовому і функціонеру вічному — пише? Він же із президій не вилазить! Гей, хто в лісі, озовися! Може, гномики чи домовички?»

А, чорт з ним! Тим більше, що «до руки» вже палко рветься Янус Многоликий, який саме носився по Спілці із новою збіркою своїх «інвектив-філіппік» проти світових імперіалістів і українських дрібнобуржуазних націоналістів, а за ним і «душка» Краснобай — щойно з «Енею» виповз, розчервонілий, наскрізь пропахлий борщем і французькими парфумами, та все ж елегантний і неперевершено красномовний, а за ним — дрібніша талантами сошка. Нехай святкують, хай віншують — від поклонів челяді корона не падає з голови королеви. На завершення, вислухавши хор паяців: «Ах, чудесно, неповторно, геніально, тра-ля-ля!..» — відкланялась.

Через кілька днів — стаття хвалебна в «Літературній Україні» (на всю шпальту!) відомого критика, престижного і вельми перебірливого: пише тільки про живих секретарів і мертвих класиків. Ти — виняток, оскільки не належиш ні до перших, ні, слава Богу, до других… Себто геніальний виняток! Що ж, придворний борзописець непогано зорієнтувався… Доведеться кинути добрий шмат — на кістку він не погодиться…

Здавалося, кожен товстий і тонкий журнал вважав за честь відгукнутися «на явище в літературному житті республіки і Союзу», «вибух таланту, інтелекту, історичної пам'яті».

На вершині успіху не забувала про Лору, свою нещасну, заблудлу подругу. Дзвонила на дачу тричі на день, а коли чула, що вона хандрить, посилала Льошу з «пальним», або ж сама їхала гамувати її хворе, п'яне самолюбство. Газет і журналів не везла, аби не дратувати… Нехай спокійно пише свої шедеври, доки відшумить, відгуде зчинений довкола роману галас.

Однак Лора і не думала працювати. Цілими днями валялася в постелі, отупіла, байдужа. Ти, визбируючи по кімнатах порожні пляшки, лаяла Лору і просила, і плакала, і молила, аби взялася за розум і — писала, писала… Вона ж — геніальна! Вона ж іще потрясе світ:

— Лоро! Ти чуєш, я ж створила тобі царські умови, щоб ти тільки писала! А ти — пиячиш, марнуєш свій талант, здоров’я!

Однак Лора дивилася на тебе посірілими, каламутними байдужими очима і лиш іноді в зіницях спалахували ядучі іскорки ненависті. Такої зухвалої, що ти зрозуміла: ніколи, ніколи Лора тобі нічого не простить…

ПОЛІТ НАД БОЛОТОМ

Для болотної жаби кожна купина — вершина. Ще вчора такою жабкою була ти. Ох, як же ти приндилась, як гонорилася своєю осяйною вершиною! А виявилось — то лиш горбик тверді серед застояного болота! А справжня Гора тільки жде тебе. Але для цього жабці треба конче перелетіти через своє болото.

Безумовно, без Станіслава тут не обійшлося. Тепер — не обійшлося… Державний муж скумекав і вирішив закріпити позиції. Золотце! Ні, ти таки не помилилася, що вибрала його… мужем, соратником, врешті, діловим партнером.

Якось увечері неждано зателефонував із самої Москви всесвітньовідомий драматург, якому (єдиному!) дозволялося писати про живих і мертвих вождів пролетаріату, і запропонував… інсценізувати твій роман! Ти сторопіла від несподіванки. Залепетала:

— Така честь… така честь… і мріяти несміла!

— Да что вы, милая… — поблажливо промимрила московська знаменитість, — жизнь есть жизнь: что-то — я вам, что-то вы — мне…

Ясно: «ты — мне, я — тебе!». Основа основ, закон життя епохи «розвиненого соціалізму»… Доведеться просити Станіслава «радити» п'єси цього Гендельмана українським театрам.

Напевно, що Станіслав скривиться, але — закон є закон!

Тож незабаром разом з українськими класиками-секретарями їхала в Москву на пленум Спілки письменників СРСР. Везла роман з автографом для драматурга і відомої перекладачки, котра несподівано виявила палке бажання запропонувати «прелестную книгу» журналу «Дружба народов».

І хоча будинок Спілки письменників СРСР стрів тебе замість очікуваного зодчого «вєліколєпія» одноповерховим конюшенним демократизмом, була на сьомому небі від щастя та богемного хмелю ЦДЛ (Центральный дом литераторов), зустрічей з вершками літератури і культури.

Слава про роман докотилася до Москви. Рідні лестуни скрізь представляли тебе як нову зорю на українському літературному небосхилі. І зусібіч сипалося на тебе золотим дощем щиро-манірне:

— Ах, Сашенька, ах, Шурочка! Какая женщина! А какой талантище! Изумительно! Невероятно! Я вас познакомлю с переводчиками!

Старий Михалков цілував ручку, молодий, граючи очима, натякнув, що «не прочь снять фильм, поэтому надо срочно писать сценарий»!

Шатров пообіцяв «представить ко двору… или вас уже?..» І ти відповіла по-одеськи: «ілі…» І підкорила, полонила московський інтернаціональний бомонд тонким почуттям гумору, вишуканістю манер і незакомплексованістю — рисами, не властивими затурканим творчим нацменам.


А через кілька місяців ти знову їхала в Москву, але вже за персональним запрошенням на презентацію і прем’єру: роман не тільки переклали і надрукували в «Дружбе народов», а й інсценізували для «Театра на Таганке». І непогано. Грішним ділом, тобі навіть здалося, що п'єса вийшла краща за книжку. Що то рівень! А спектакль взагалі перевершив усі сподівання. Публіка, серед якої було чимало високих осіб, працівників ЦеКа, знайомих Станіслава по партійній роботі, викликала автора і кричала «браво!». Ти була на сьомому небі: такий тріумф!

На банкеті після прем’єри Міша Крутой пожартував, що Москва ТАК не приймала «Три сестри» Чехова, як твою п’єсу.

— Москва вообще никого так не приветствовала! Никогда! Даже меня! — «состріл» молодий Михалков. Однак, попри успіх, вперше щось схоже на розчарування омріяним, вистражданим романом затьмарило душу. Темна досада на Лору підступила під серце: теж мені ще — конгеніальна! Окрадена! Репресована! Та кому вона потрібна з її курячими мізками і хуторянським мисленням! За щастя б мала, що ще хтось воловодиться з нею! Безвільною пиячкою!

Проте доведеться гнів змінити на милість і вже сьогодні натякнути декому, аби Лору взяли на роботу, хоча б у відділ якогось журнальчика чи газетки. Вже можна: дурість з голови мала час вивітритися. Це раз, а по-друге, нема чого вдавати із себе опальну письменницю. Хай працює, а то сеча б’є в голову від неробства… Ну, що за людина? Що за жінка? Хоч би завела собі когось… якогось каліку… Ой, та хто з нормальних чоловіків, окрім того стукача Полятицького, поласиться на цю ходячу енциклопедію! Жаль, жаль, не помастив Бог Лору тим медком, до якого чоловіки липнуть, от і біситься, і місця не годна знайти під сонцем… Бідна, бідна, що вона там робить на тій дачі?!

Тож, навіть не розпакувавши валізи, викликала Льошку і помчала на дачу, щоб, заскочивши Лору зненацька, подивитися, чи справді вона пише свій «конгеніальний роман». Ага! Доки по столицях імперії тобі ручки цілували та компліментами засипали, Лора щезла з Кончі. Прислуга доповіла, що вже з тиждень Лариса Миколаївна тут не живе, а де ділася — невідомо.

Ах, чорт! Тобі лиш цього не вистачало! Льошка гнав машину, мов навіжений, а ти все підганяла:

— Швидше, швидше… — і сипала, сипала такими прокльонами, що у звиклого до твоїх ораторських пасажів Льоші-водія горіли вогнем клапаті вуха.

Удома, в Києві, Лори теж не було. Не знала, що думати, де шукати. А далі й плюнула: знайдеться! Аби тільки не лазила по Києву п'яна та язиком не плескала казна-що…


Лора задзвонила через тиждень. Зміненим, зломленим голосом просила зайти. Ти вже збиралася накинутись на неї з лайкою, але відчула: щось тут не те… Невже вона втрапила в якусь нову халепу чи нову каверзу затіяла? Тільки б не публічне каяття! Останнім часом привселюдне самобичування стало вельми модним серед національної інтелігенції: то в одному каються, то в протилежному…

НА ВОЛОВОДІ

Доки молодший Михалков у Москві збирався знімати за романом фільм, вирішила спробувати зорганізувати «Голівуд» місцевими творчими силами. Нині мала ділову зустріч з молодим кінорежисером, з котрим познайомилася нещодавно на вечорі в Будинку кіно, куди тебе приволокла невсипуща кіноманка Хаврона, в миру критикеса Зоя Хавроненко. Але, до дідька режисерів! Мусиш знати, що хоче від тебе ця змія підколодна, ця божевільна Орленко! Який знову «Голлівуд» тобі придумала?!

Не впізнала Лору: ніколи не бачила її такою нещасною. Схудла, змарніла, тверезісінька, завела тебе в кімнату, посадила на дивані і сіла навпроти. Сиділа якусь мить похнюпившись, а відтак звела погляд і — ти здивувалась: які в неї аж волошкові очі! І гарної форми ніс, і шкіра біла. Але — не вміє, не вміє вона «подати» себе! Показати не вміє. Гадає, що бути жінкою — другорядна справа! І ти вже нагострилася переконувати Лору в протилежному, та вона перебила. Тихо промовила:

— Мама померла… Я її не застала… Не поховала, не провела в останню путь… Телеграма мене не знайшла… ніхто не знав, що я в Кончі…

Я просто сама відчула… щось страшне діялося зі мною… мучило… Чула її голос, чула, як вона мене кликала. І я поїхала… Приїхала, коли люди з цвинтаря розходилися. От і все.

Лора замовкла. Сиділа, втупившись у вікно, маленька, самотня, сирота сиротою… Щира жалість ворухнулась у твоїй спартанській душі: це ж треба, щоби так не таланило людині! Справді, доля немов збиткується над Лорою, навіть добро злом обертається. От і ти… Дачу власну віддала, годувала-напувала, сокотіла над нею, а вийшло що?! А те, що ніби через тебе Лора з рідною матір'ю не попрощалася. Господи, що за безталання! Ну, звісно, тепер подруга до кінця життя буде нарікати…

Але Лора не нарікала, промовила глухо, крізь сльози:

— Покликала тебе пом'янути маму… Сьогодні дев'ять днів…

Принесла з кухні пляшку сухого вина і печиво, і ви пом'янули, помовчали, і ти лагідно і просто сказала:

— Іди на роботу. Лоро… На будь-яку… Між людьми легше.

Лора глипнула на тебе здивовано і вдячно:

— Ніхто в цілому світі навіть уявити собі не може, якою ти можеш бути доброю і людяною, Саню.

Сказала щиро, але слова її неприємно вкололи: он воно що виходить?! Тебе, виходить, мають за черству й бездушну? Звичайно, сильних не люблять… Але ж тоді кого люблять? Невже Лора думає, що в неї усі просто-таки закохані?!

Проте не стала розводити дискусій на тему братолюбія. Пожаліла. Бог і так її карає, а тепереньки долучиться до всіх звихів ще й комплекс вини перед покійною матір'ю… Хоча… Це ж… чудово! Тепер Лора буде катуватися власною провиною, і навряд чи знайде сили викидати свої коники. Тепер, нарешті, можна буде міцно тримати її на воловоді, і посмикувати, як козачком на ниточці.

Вже в машині подумала, якою доречною буває смерть… Можливо, це й жорстоко, але так воно вже виходить в житті: доля любить зухвалих і сильних. Тих, які відважуються злетіти над рідним болотом і ширяти, ширяти над цілим світом. Тільки ширяти, інакше доведеться ходити на воловоді…

Однак ніде так, як у небі, треба шануватися, пильнувати, щоб не зірватися в піке.

У ВИР

Сторч головою у вир! У чорторию! У водоверть! І дух забиває, і світ — обертом, і двадцятка — з пліч! Авжеж, лишень після сорока починаєш цінувати кожну мить життя. І п'єш палючі джерельні нурти, і просиш: ще, ще, ще!

У двадцять тобі здавалося, що сорок — фініш, старість, забуття. І поспішала жити. Зелена, де ти розуміла, що на ярмарку життя в будь-яку пору дня можна все продати і все купити. Були б гроші і завзяття.

А ти маєш, слава Богу, і те, й інше. От і виторгувала собі кавалок того, що зветься жіночим щастям. Так, з тобою сплять не тому, що юна і дурна, — таких хоч гать гати. У всі часи й епохи. А тебе жадають тому, що багата і знаменита. Сексуальним потягом до жінок твого типу «хворіють» переважно честолюбні молоді люди, що за всяку ціну прагнуть вилізти із небуття на світло юпітерів. Для них слава — як осідлана шльондра: чим нахабніше ґвалтуєш, тим палкіше любить.

Про жінок-повій писано-переписано, але чи знаєте ви, писаки, якими ідеальними проститутками бувають чоловіки? А ти знаєш. Тому й не церемонишся з ними, не плекаєш ілюзій. І не колишуть тебе давно плітки та пересуди. І єдине, що палить і сили додає, — нетерпіння, жадібне, спрагле, голодне нетерпіння все, все взяти від життя. Все!

Через Лору ти таки не зустрілася того дня з кінорежисером. Проте не переймалася. Мала і без нього доста приємного. Ще б пак! П'єса за романом (на заздрість київським колегам-класикам) з тріумфом ішла на сцені одного з московських театрів у постановці відомого режисера — це раз! Крім того, спектакль кілька разів передавали по всесоюзному телебаченню. Зацікавилися ним і за кордоном, правда, поки що в соцтаборі.

Тож київський режисер може й почекати. Довше чекав. Авжеж, ти давно примітила, що варто тобі переступити поріг будинку кіно, як симпатичний молодик зачинає кола виписувати круг тебе. Певно, безробітний акторчик протекції хоче, думала і не вельми помилилася. Знайомлячи вас на прем’єрі якогось фільму, котрась із актрис, здається, Ада Роговцева, представила його як «молодого перспективного режисера, який шукає цікавий матеріал для першого в житті серйозного фільму».

Що ж, натяки на можливу екранізацію твого роману були приємні, однак не поспішала давати згоду: дуже вже він був молодий та недосвідчений — всього-на-всього автор короткометражної дипломної бульки. Інша справа, якби хтось із маститих… Але ті не обзивалися, певно, ціну собі набивали. Нічого, ти теж не ликом шита. До того ж — маєш час. Вічність!

Отак міркуючи, холодно розглядала «молодого перспективного», що стримів перед тобою з таким виглядом, ніби вчора купив Голівуд.

«Самовпевнений і надто вродливий, аби бути розумним», — не встигла подумати, як кіношник галантно, хоч і дещо награно, вклонився:

— Остап Розум!

Ну, це вже було нахабство: при такому личку мальованому мати таке прізвище! І ти, одверто кепкуючи, розсміялася. Молодик не був битий в голову, здогадався, очевидно, чому, бо почервонів, мов рак печений, і зло прискалив прозоро-голубе холодне око. Іч, які ми норовисті! Тобі ще тільки не вистачало бдзіків цього безталанного красунчика! І, кинувши через плече: «Задзвоніть мені», — пішла геть, так, ніби весь цей вечір був на твою королівську честь. Авжеж! Тепер мала звідки хоч колесом котитися, хоч на вухах ходити.

Тепер жодна собака не дзявкне, нічтоже сумняшеся:

— А що написала ця пихата молодичка?

А написала! І кіно зняла! Дивіться, щоб вам повилазило!

Але — тпр-р-р, бо тебе знову понесе на Поле Куликове. Та досить! Вороги і так покотом ковилу нюхають і землю гризуть, повержені. Вже маєш право на ліричну паузу… О, де ти думала, дивлячись у крижані очі «перспективного» черчика-режисерчика, що зазираєш… у вир! У чорторию! Що цей молокосос перелопатить, перемолотить усе твоє добротно і надійно скроєне і зшите життя, і ти, як прищава гімназистка, сикатимеш за ним кип'ятком?! І втратиш голову, і честь, і почуття гумору, ба, навіть остороги! І вмліватимеш солодко, коли він буде воду з тебе варити…

Однак… однак це мало колись статися, мало впасти на тебе це божевілля, цей шал палений! Пристрасна натура, мала ж колись — хоч раз у житті — закохатися та так, щоб слідом бігти, під ногами землі не чуючи, хапати за поли, проклинати і жадати, жа-да-ти — до запаморочення, до безуму, щоб аж подушку зубами рвати від молодого ненасиття! Із Станіславом ніколи нічого подібного не спізнала.

Із Станіславом не звідала навіть елементарного фізичного задоволення. Спочатку постеля була засобом досягнення мети, потім — повинністю, а з роками… Він міг роками не торкатися до тебе, твій любий чоловічок! То у відрядженнях відповідальних, то пленум, то з'їзд, то оклигує після «епохальних подій»!..

Ти ревнувала і казилась, а далі почала шукати розради на боці. Але залицяльники попадались хирляві, все інтелігенти, виснажені наукою і паралізовані страхом перед твоїм державним мужем. І крім розчарування на грані огиди, так нічого і не спізнала з ними…


Ти мудра. Завше була мудрою. Зціпила зуби і поволі вивела потяг сімейного життя із тупика на рейки ділової співдружності двох порядних і спокійних партнерів.

Одначе допіру, коли спізнала радісну близькість із коханим юним чоловіком, була майже впевнена, що сановний твій муж давно і успішно тобі зраджує. Адже ж не пеньок, не бездушний бовдур! Але — з ким? Смішна! Та ж весь партапарат від гори до долини начинений висококваліфікованими гейшами, вишколеними у бадьорих лавах комсомолу! Та, власне, вся ідеологія віддана в руки цим енергійним молодичкам, ніби то щось таке, що можуть тримати в тонусі тільки жінки… Пардон, низова ідеологія. Вгорі возсідав лукавий Гермес-Станіслав, замаскований жінколюб, з командою жвавих жевжиків, для яких ідеологія мало чим різнилася від безвідмовної повії.

Раніше ви із Станіславом частенько виїздили на вихідні десь на природу, в якийсь затишний «мисливський будиночок» у заповідній зоні, подалі від людських очей. Такий чарівний куточок, а то й кілька, за неписаним законом гостинності годилося мати кожній обласній і районній владі. На тих weekend’ах і надивилася на партгейш… О, що вже вдатні були і до чарки приспівати, і анекдот масненький розказати, і тост «алаверди» незгірш кавказького «ґенацвалі» виголосити…

Але то було ще за добрих часів, коли Станіслав перебивався на посаді інструктора. З підвищенням минулися сімейні прогулянки. Все рідше бачила чоловіка навіть у вихідні. Казав: роботи багато. Може, й так. А може, сподобав самотні ночі в лісовім теремку під пильним очком молоденької офіціантки з районного ресторану?

Про мене Семене… На той час інтимне життя законного і сановного мужа тебе мало обходило. Тебе обуяла божевільна ідея з романом. То стало питанням життя і смерті. Питанням твоєї істинної честі. І ти сторч головою кинулась у скаженину літературних перегонів, забувши не те що Станіслава, а й самого Господа Бога.

Одно слово, кожен із вашого святого сімейства жив своїм життям та іншому не заважав. Небавом помітила: Станіславові навіть імпонує твоя гра то в мадам де Сталь, то в Жорж Санд. Як там не є, певно, маракував собі хитрун, а жінка при ділі. Докторську, їжакові ясно, не потягне: науковець з неї ніякий. Хазяйка — теж. А гіперамбіціям десь же ж треба знайти вихід — от хай і грається в літературу…

У тому, що Станіслав саме так думав, не сумнівалась, інакше б не потурав, а швиденько «прикрив лавочку».

І враз тебе, мов струмом, прошило: лукавий, він, напевно, уважно спостерігає зараз за твоєю… любовною грою! Безумовно, вже донесли або ж написали анонімку з брудними подробицями. Це ж в нас так модно, так благородно — писати доноси… во ім'я Батьківщини, в ім'я світлого майбутнього бабратись у постельній білизні… Але ж — чому тоді Станіслав мовчить? Чому вдає, що нічого не знає? А може, й справді не відає? Або ж… чекай-чекай… або ж це його влаштовує?! Жінка при ділі! Все в порядку, в нормі і в благопристойній формі!

А може, теж переживає перше справжнє сильне почуття… І тільки жде, щоб тебе підловити… зловити на гарячому і викинути, як непотріб! Ви ж давно, з першого дня подружнього життя — чужісінькі! А довкола стільки молодих, гарних, теплих! Ні-і, ти таки божевільна! Навряд чи здатний твій млявий і холодний, як вуж, сановний муж на палке захоплення. Витіпати якусь потіпаху — це він, може, що й робить періодично на здоров’я. Так що заспокойся, ніде від тебе цей приречений кар'єрист не дінеться. І все прикриє, аби лиш не відірватися від теплого і високого крісла. Тож не ти, а він у твоїх руках. Хай тільки спробує відкрити рот, то ти вже докладеш силоньки, щоб так турнути, аби аж к'явкнув. О, хто, хто, а Станіслав тебе знає! Знає, який ти можеш влаштувати Голівуд.

О ГОЛІВУД!

Тим часом прозороокий альфонс проявляв неабиякі таланти на терені спокушення дружин високопоставлених чиновників. У-у-х, як він тільки повз до тебе, як підповзав, красиво вигинаючись гнучким зміїним тілом!

А ти насміхалася, бо вже не вірила, що можеш подобатись молодим і вродливим. Бачила його брехню і зумисне загравала: «Ох той Розум, що відібрав у мене розум!» Але Остап і бровою не вів: професійно, геніально грав роль закоханого, захопленого, лоскочучи твоє самолюбство. Хотілося сміятися, і плакати, і гнати його геть. Геть! Зухвалого шмаркача, що, безумовно, сміється з тебе. Як змій-спокусник, спостерігає, прискаливши прозоре, мов крига річкова, око, як мучиться, побивається твоя самотня, неприголублена душа! Він, певно, зо сміху гине та ще й ділиться враженнями зі своїми дружками за чаркою. Ох, як же ж вони смакують подробиці, підкидають поради і регочуть, іржуть, наче жеребці!

Від подібних фантазій кидало то в жар, то в холод. Поривалася раз і назавжди розірвати стосунки, покласти крапку в тільки-но розпочатім любовнім романі. Але здоровий глузд і жіноча невситимість брали верх:

— А коли це єдиний шанс, єдиний дарунок долі і більше ніколи не спізнаєш подібного безуму?

— Але ж він кине, рано чи пізно — кине! — панікувало самолюбство.

— То й дідько з ним! — заспокоював здоровий глузд. Хоча ще не відомо, хто кого кине перший.

— Але ж плітки, плітки!!! — хапалася за голову істерична душа. І тоді озивалася в генах осавулою баба Харитя:

— Ну то й що — що плітки? Побалакають та й перестануть. А ти роби так, аби тобі було добре!

Тобі було добре. Від звуку його улесливого голосу хмеліла, раділа кожною клітинкою. І чекала, чекала довгі-предовгі віки, доки він приїде тролейбусом, підніметься ліфтом, подзвонить і ти кинешся і… відчиниш йому. А по тому… о, як солодко нехотячи, мов нехотячи, торкатися його руки, плеча, ловити закоханий погляд, туманіти, непритомніти, і — спокійно говорити про сценарій майбутнього фільму, вибір натури і акторів, постановку… У такі хвилини тобі було глибоко байдуже, чи вийде той фільм. Жадалось одного: продовжити, продовжити на все життя зустрічі, дотики, погляди, натяки…

Остап горів бажанням якнайшвидше взятися до роботи. Але ти не поспішала. Доводила його до «повної кондиції», натякаючи, що дехто з маститих його колег теж обриває тобі телефон. І мучила його невизначеністю, бо сама мучилась, але іншою… іншою мукою — спрагою розбудженої жіночої плоті.

І тоді… ти взяла його. Хоч Остапу здавалося, що то він підминає твоє знічене, тремтяче і жадібне тіло, підкоряє горду, недосяжну для нього, сіросвитника, жінку, за інтимний зв'язок з якою може поплатитися і тим незавидним становищем, якого тяженько домігся.

СТАЛОСЯ!!!

І ти забилась у гострій, радісній, п'янкій насолоді, і крик перемоги вирвався із грудей, голос безсоромно торжествуючої плоті!

Вийшла з ванної знічена, боялася звести очі, аби не побачити на його обличчі зневаги або огиди. Але Остап, як молодий звір, захоплений любовною грою, не відав сумнівів. Твоя розгублена соромливість лиш розпалила його. І, відкидаючи всі умовності, ніжно і владно притягнув до себе, заохочуючи до одвертої плотської втіхи.

…Остап пішов. А ти, зарившись у тонку білизну шлюбного ложа, думала, що ніколи не була такою щасливою і… задоволеною собою. І зовсім совість не мучила. Навпаки, веселою зловтіхою гадала, чи палав би солодкий коханець бойовим завзяттям Іскандера, якби ти була просто самотньою, бодай і сто разів геніальною жінкою? Навряд. О, ніщо так коханців не збуджує, як присутність суперника, радше — ефект присутності…

І закрутило, і понесло тебе через вирви і водоверті за течією. Станіслав дні і ночі пропадав на роботі. Віталик — в університеті. Одно слово, ніхто не міг завадити твоєму нежданому щастю. А Станіславу і в голову не могло прийти, що його фригідна, амбітна дружина, як вулична повія, злягається у власному домі мало не з ровесником свого сина.

Але — геть самобичування! За що ти себе картаєш, то це за противну самоїдську натуру: вічно сумніваєшся, вічно оглядаєшся! І пожираєш себе до кісток. Ти що — когось убиваєш, грабуєш? Ти береш своє, доки інші не вхопили.

До того ж, хлопчисько теж не ловить ґав. Ще й сценарій не написав, а фільм уже затверджений. У, захланний, в обі руці хапає, як з голодного краю! Вже й грошики виділені — тільки знімай геніальний фільм…


Даремно хтось там десь думає, що Станіслав був співучасником твоєї кінематографічної епопеї. Авжеж, не мав гризоти більшої. Дізнався про цю затію вже після затвердження фільму. І не Станіславова вина, що запопадливі клерки-культуртрегери ладні були його дружину магараджею зробити, якби вона цього забажала, аби лиш вислужитись.

О, інфузорії в туфельках фабрики «Прогрес»! Хіба їх колись цікавило мистецтво?! Та вони плювали на те, що твій фільм, власне, мав би стати першим правдивим історичним фільмом, чесною розповіддю (хай і фрагментарною) про минуле України, радше його трьохсотлітній відтинок, свідомо препарований у пам'яті народу продажними сучасними «літописцями!» Кінострічка мала завершуватися революційними подіями в Україні, зокрема в Києві, 1917 року, які ви з Лорою описали у «своєму» романі «Криваві заграви». А ті змії, що звили собі теплі гніздечка у кронах Довженкового саду, вони ж дивляться на тебе, як на розбещену молодичку, і плещуть по студійних закамарках про те, як щедро державний муж оплачує Розуму «обслуговування» його дружиноньки.

У дволикості кіношного керівництва пересвідчилася, коли на студії тебе буквально схопив за барки розпатланий, озвірілий від образи і гніву всесоюзновідомий своїми екранізаціями української класики режисер П. Він кричав, бризкаючи слиною, що через тебе не фінансують його фільм, відкинули сценарій, мовляв, маємо на цю тему і набагато кращий…

У тебе стачило мужності спокійно відірвати його волохату десницю від своєї пазухи і заявити, що нічого спільного не маєш зі студійними інтригами, і, якщо він мужчина, то хай домагається сатисфакції у дирекції, а не в сценаристів ще не відзнятих фільмів.

Кіношний барс ретирувався, але після цього випадку боялася потикатися на студію, і всі свої справи залагоджувала по телефону.

Однак жодні дрібні прикрощі не могли затьмарити радості юної закоханості і щастя творення. До того ж, якраз, від'їжджаючи з урядовою делегацією за кордон, Станіслав, як то завше бувало, віддавав у твоє розпорядження машину разом з Льошкою.

Тепер ти була на колесах і мала прекрасну можливість разом з Остапом зайнятися пошуками натури для зйомок майбутнього фільму, а заодно перетворити ваші «кабінетно-сексуальні» стосунки у свято польоту.

Вороний полиск «Чайки» відчиняв перед вами усі брами ковані, а ім'я Станіслава — і найпотаємніші дверцята до людських сердець по всій великій Україні.

Льоші-водія не боялася і не соромилася. Ти йому добре платила, не те що скупий Станіслав, який бачив у Льоші тільки німого водія. Для тебе ж цей мовчун давно став і компаньйонкою, і служкою, і повірником у любовних мансах, ба навіть єдиною вірною подружкою…

Наразі ти згадала про Лору.

ЖАННА д’АРК…

Що вона там робить, у своїй норі?

До твоєї честі ти таки знайшла час, хвилинку між коханням і фільмом, аби заскочити до Лори. Як ти й передбачала, на роботу вона не влаштувалася. Сиділа у квартирі, як миша, і, певно, успішно пропивала твої грошики. А чом би й ні?! Іншим разом ти, безумовно, накинулася б на Лору з нотаціями, термосила б та до тями приводила. Але зараз було не до неї. Внизу, в машині ждав Остап: ви їхали на студію дивитись кінопроби. І тобі навіть стало трішки совісно за свій респектабельний, осяяний молодим закоханням вигляд у цій запущеній квартирі, поряд із неохайною, затрапезною господинею, і ти поспішила змитись, тим більше, що на тебе чекала відповідальна праця… по відбору претенденток на головні ролі у майбутньому фільмі.

О, ти вже маєш відібрати з кіношного стада теличок найцнотливіших, уже постараєшся, аби уникнути суперниці, знаєш добре, що ті хвойди ладні стелитися периною, аби лишень запопасти бодай миршавеньку рольку!

Та намарне ревнувала. Остап, видно, ще до тебе об'ївся цього ліверу в куцих спідницях. Його цікавив фільм і тільки фільм. Прагнув якнайшвидше потрясти світ.

І ти повірила, нарешті, повірила в його талант, як колись у фортуну Станіслава, і робила все, аби юний друг реалізував свої можливості і наміри!

О, ти вже вміла бути і порадником, і натхненником, і тим гарапником Божим, що не дає ледачому ані хвилини супокою! Коротше, Жанною д’Арк, яка не дозволила лінивим французам капітулювати перед ворогом.

— Працюй! Працюй! Працюй! — гнала Остапа в спину, примушувала вставати, коли падав знеможений. Твоя невтомність дратувала його — посилав тебе до дідька, але ти не ображалася. Головне — фільм народжувався на очах. Половину його планувалося відзняти в Києві та на його околицях, половину — в Запоріжжі, на Хортиці і в дельті Дунаю. Доки Остап шаленів на зйомочному майданчику, ти вибивала закордонні відрядження. Прийшло в голову, що дельта Дунаю — добре, та непогано було б відзняти пару епізодів у самому Стамбулі — адже ж козаки туди теж на «чайках» добиралися…

Ідея Остапові сподобалася так, що він віддячив тобі «ніччю шаленої пристрасті». Молокосос! Він нахабнів на очах! Роздувався від власної значимості, мов жаба на болоті. Вже давно не було того улесливого і задерикуватого молодика, з яким тебе познайомили в Будинку кіно. Натомість бачила переконаного у власній геніальності і непогрішимості Наполеона перед наступом на Москву. І то було б нічого, якби він свої тріумфаторські замашки залишав разом з ботфортами в порозі твого будуару. Але ж ні! Намертво ввійшов у роль Бонапарта, призабувши, що він тільки пішачок у твоїх грандіозних стратегічних планах…

І ти — терпіла… Волочилася за ним по зйомках, товклася по готелях разом із кіношною шантрапою, подарунками та нічними оргіями підігріваючи охололий Остапів інтерес до своєї особи. Не вірила його брехням про втому, ревнувала до актрис, що поїдом їли очима свого благодійника. Але… вже коли доривалася, то витіпувала коханка любого, як горстку конопель.

Однак відчувала: не довговічне твоє щастя… Після прем'єри змотає, мерзотник, вудочки! Хіба що премійкою ще трохи потримаєш коло своєї спідниці. А тим часом дасть Бог, і заміну підшукаєш. Хіба мало на білому світі молодих талантів, котрим важко вибитися в люди? А ти вже й досвіду меценатського набула, та й психологію жеребчиків вивчила, і гроші маєш… Он, який гоноровий Розум, а не гребує подаруночками: і дубленець прибрав, і мешти італійські, і сорочечки французькі. І жерти по рестораціях не соромиться за твої кровні!

Що ж, вже так ведеться на грішній землі, що ніхто нікого задарма не святкує. І жінка постійно, як на торговиці. І платить за любов свою вбогу то юним тілом, то сплюндрованою душею, то горбом, то самим життям… Нищить себе заради ласки вашої, о, самозакохані приндики — півні, оглашенні громадські жеребці, самовпевнені царствені леви! Власне, всі ви одним миром мазані, єдина різниця, що, відповідно своїй приналежності до певного виду самців, крісла посідаєте різні: хто у вошивім курятнику, хто в колгоспній конюшні, а хто — в царських палатах.

Станіслава купила за молодість і свіже тіло, Остапа — за Станіславові гроші і владу. От і вся любов! А ви кажете…

Небавом почала відчувати і сама втому від шаленого любовного марафону. Надокучили Остапові вибрики: то сцени бурхливого освідчення, то напади еротики, то злості… Тікала в Київ, сподіваючись відійти, забути, заспокоїтись. Та на другий же ж день, уявивши його в обіймах котроїсь із «героїнь», божеволіла від ревнощів, викликала Льошку з машиною і знову мчала в степи, ліси, гори — до нього, ненависного і жаданого!

Знаходила Остапа за роботою, на зйомках, або одного в номері, почувалася ідіоткою, старою істеричкою, щось белькотала і тішилась, коли він цідив крізь зуби: «Могла б подарувати чоловікові ще одну ніч…», — бо розуміла злість як ревність. А може, Остап справді ревнував? Може, не тільки страх втратити роботу тримав його біля тебе?..

О, прокляті ілюзії, вони тебе знову штовхали під цього цинічного жеребця, який вже й не приховував, що, зціпивши зуби, механічно виконує остогидлу повинність.

І знову переконувалась, що чоловіки здатні любити лишень юних жінок, і що пора розірвати цей принизливий зв’язок, ці ганебні пута… Але наближалась поїздка на зйомки до Туреччини, і Остап добрішав, ніжнішав, намагаючись перетворити мандрівку до Стамбула ледь не у весільну подорож.

Ах, Стамбул! У гарячому і темному лоні його солодких ночей відродилася і… вмерла ваша любов. Поверталася вільна, визволена від рабства. Везла валізу шикарних лахів і пожмакані спогади про бучні базари, задуху готельних ночей та спітніле Остапове тіло.


А коли робота над фільмом завершувалась, Станіслав натякнув, що зовсім занехаяла дім. Тобі похололо під ложечкою: невже донесли?! Невже накапали про Остапа? Але чоловік був спокійний, уважний і лагідний. Звичайно, додав, його тішать твої успіхи, твоє самоспалення у творчості, але… він теж… живий чоловік…

І ти переспала з ним. Навіть відчула сексуальний потяг, підігрітий вдячністю і страхом. Твоя спонтанна пристрасть приємно здивувала Станіслава, і ти подумала, що подружня невірність, безперечно, надає пікантного смаку прісним шлюбним стосункам.

ТРІУМФ

Хай там хто що хоче патякає, пліткує, кривить зневажливо писок, критикує, все одно, все одно, це — тріумф! Твій тріумф! Тріумф всього твого життя! Боже, скільки сил потрачено, скільки здоров'я, але віднині — ти недосяжна для плебсу. Віддалена від нього не просто рампою, авансценою, трибуною, а — прірвою. Безоднею. Височієш, мов айсберг, холодний, блискучий айсберг в океані пристрастей, що б'ються, запінившись, у твоє крижане підніжжя. Від сьогодні ти сама — вершина. Чуєте, ВЕР-ШИ-НА!

Хоча фільм — як фільм. Нічого особливого. Міг би бути кращим. У чому ти не проминула дорікнути Остапові, аби хоч трохи збити гонор. Ти майже впевнена: завтра стрічку назвуть блідою тінню роману оті борзописці, яким ніколи нічим не вгодиш. Чого доброго, ще пришиють Остапові відсутність історичної достовірності і громадянської свідомості. Але ти вже постараєшся, аби та критика пополежала в редакційних шухлядах… аж доки фільмові не причеплять премію.

Тож доки Остап приндився і величався своїм творінням, ти вербувала прихильників і доброзичливців, надійних, впливових людей, яким нічого не коштує потішити тебе якоюсь нагородою.

Ох, ті ще премії! На них усі просто помішалися: не маєш премії — не сортовий, так собі, тьху, полова! Ти не могла ризикувати романом… збуджувати зайву цікавість, провокувати Лорину непередбаченість. А фільм — інша річ: колективний доробок. Відзначені його творці, а в їх числі і автор сценарію! І вовки ситі, і вівці цілі.

А поки що, панове-братове, прем'єра! Остап метушиться, вистрибує, тішиться, як дурень китичкою. Зате ти… Марія Стюарт! (Стю-стю-арт! — реготатиме чорнорота Хаврона на кутні). А таки — СТЮАРТ! Чорна мереживна сукня, привезена чоловіком з Парижа, робить тебе стрункою і високою, а зачіска, біля якої попотіла твоя перукарка Дора, молодить, і збоку чорта з два даси тобі «сороківку». Ах, як прикро, що так нестримно, невтримно летить час! Роки минають, а душа — противиться, не бажає старіти…

У кулуарах зав'язалась маленька дискусія: виступати перед демонстрацією фільму чи після. Господи, що за недоумки! Та звичайно ж — перед! І — не інакше! Доки публіка налаштована побачити шедевр. У публіки святковий гарний настрій. І, головне, жодних запитань, зауважень, порад. Навпаки, авторам дарований шанс нав'язати глядачеві власну думку про твір. Як сказав один мудрий і знаменитий театральний бог: публіка дурна, і найбільше полюбляє, коли їй локшину на вуха вішають. Тож вішаймо, вішаймо! Нахабніше! І тоді будь-яка мура пройде за сміливий пошук на рівні світового кіно!

Хіба для нас новина — подібні маніпуляції із суспільною свідомістю? Та, власне, погоду в склянці каламутної води, яку називають мистецтвом, робить кілька нахаб, а решта слухають, вуха розвісивши…

Не сподівалася, що стільки збереться народу. Проте нічого дивного: для обивателя Будинок кіно щось на кшталт пристойно закамуфльованого борделю, де можна одверто спостерігати за тими, що живуть не за загальноприйнятими мірками і не в офіційно дозволених рамках. Та й твоя персона, безумовно, викликає палкий інтерес. Ще б пак! Дружина третього чоловіка в республіці здерла із себе паранджу засекреченості і постала перед чесні очі співгромадян в якості, незвичній для жінок її клану.

Сьогодні ввечері пів-столиці перемиватиме на кухнях кісточки і тобі, і Остапові, і, звісно, Станіславу. Банальна історія обростатиме подробицями, доки не стане легендою.

І, безперечно, ніхто жодним словом не згадає ні фільм, ані роман.


Сиділа за незручним низеньким столиком, на незручному стільці і дивилася, як у безодню морську, в затемнений зал. Почувалася незатишно, ніби в одному купальнику виставили тебе перед цією дрімучою непередбаченою стихією.

Колеги говорили багато. Особливо Остап — по молодості літ. Хвилювався, плутався, похвалявся. І зал доброзичливо плескав, бо міщанин прощає юності все, навіть зухвальство і зверхність. Потім виступили по черзі оператор, художник, головні герої і на завершення — ти. Так бажала: «під завісу». Щоб сяйнути-черкнути метеором по їхньому сірому недорікуватому тлі. І полонити простотою, чарівністю та інтелектом цю біомасу, спраглу видовищ і пліток. Вони чекають від тебе екстраординарності, дідька з рогами, а ти — проста, як правда. Вони чекають від тебе гордині, а ти — сама скромність. Від розчулення вони ридатимуть, аж по литках тектиме. Ще б пак. Ти не гидуєш бути такою, як вони, хоча — можеш! Можеш!

О, ти не будеш розпатякувати, тільки скажеш, просто, по-людськи, що бажаєш єдиного: аби праця твого серця, твоєї душі освітила кожному присутньому в цій залі нелегку дорогу до джерел і допомогла кожному на цій дорозі стати добрішим, чеснішим, людянішим…

Обвела довірливо-щирим поглядом принишклий зал і… наткнулася на… неї! Лора! Вона стояла чи сиділа просто перед тобою в першому ряду і дивилася просто в душу потемнілими очима. Ніколи не зможеш ані забути того погляду, ані згадати, що в ньому було: зневага, жалість, ненависть, розчарування, біль, жах? Але він паралізував тебе. І ти стояла, скам'янівши, з непристойно роззявленим ротом, виряченими очима! Так! Так! Не жалій себе, не виправдовуйся — мала такий вигляд, ганебний, придуркуватий! От і сяйнула інтелектом і красномовством черкнула! І полонила скромністю і людяністю!

Гробова тиша, здавалося, тягнеться вічність. Зал здивовано спостерігав твоє остовпіння. Та ти недаремно була дочкою своїх батьків і дружиною свого чоловіка. Мов з-під каменя, випорснула з-під гіпнотичного зміїного погляду. Відскочила вбік і проквакала:

— Вибачте… я так хвилююсь… ах, вибачте, я так… квак-квак…

Лора сумно усміхнулась і пішла до виходу. І раптом зал вибухнув аплодисментами. Лора йшла, незвично рівно тримаючи худу спину, з високо піднятою головою, повільно, дуже повільно, ніби відчуваючи, що це останні оплески в її житті.

СМЕРТЬ

Останнім часом все частіше замислюєшся: що це таке смерть? Ненаситна до життя, раніше, в молодості, вважала її беззаконням природи, жорстокою несправедливістю. Жахалась її сліпої випадковості, нерозбірливості, підступної манери обривати життя в непідходящий момент, коли того найменше чекаєш. Уявляла її злою, заздрісливою, старою бешкетницею, що тільки й чатує на молодих, багатих, щасливих, щоб — хап-дряп! і скрутити голівку, дивіться, мовляв, як просто закінчуються ваші земні пристрасті, і пам'ятайте, добре пам'ятайте: усі ви, малі й великі, лише — смертні.

Не могла бачити покійників: вивертало від страху і огиди. Адже ж те, що вчора ще було ЛЮДИНОЮ — сміялося, жило, когось любило і хтось його любив — за мить стає трупом, падлом, від якого хочеться якнайшвидше збутися… Смерть — найбільше приниження, викриття, розправа, кара, привселюдна ганьба, особливо для сильних цього світу: величався, пишався, а вийшов — пшик! Здох, як останній волоцюга, бомж… Для смерті нема ні чинів, на орденів…

А похоронний марш! Здається, що сама смерть наспівала його безумному авторові цю нелюдську мелодію. Від одного удару литавр обриваються нутрощі, і кров замерзає у жилах від подиху потойбіччя…


Так вважала колись… Але тепер, чим ближче підступаєш до фатальної межі, тим менше боїшся смерті, ба навіть починаєш сприймати її, як нормальний, єдино логічний вихід із жахливого, заплутаного, безпросвітного лабіринту житейських драм, чвар, гризні і різної іншої марноти марнот. Так, єдиний вихід із безвиході… Єдине спасіння від мук душі і тіла, ганьби, упослідження, виправлення всіх помилок… Йорданська вода, що змиває і лепру, і позолоту, і пута гріхів!

І самовбивці вже не видаються психічно хворими чи боягузами. А лицарями, одинокими сміливцями, що осягнули небесні узвишшя честі душею, звільненою від власяниці тіла і вериг земного існування…

Недаремно ж на цій грішній землі, а надто у нас, таким пієтетом обдаровують покійників. От при житті — мали за дурня, недоріку, нездару, тяготилися навіть присутністю, а переставився — возлюбили: ридаючи до небес підносять! Геніальний, неповторний, надзвичайний! А що ж! Тепер уже можна і добрим словом згадати, і воздати гамузом за всі заслуги, бо — вмер, зник, щез, зійшов зі стежки, нічим не загрожує… Лежить собі у вінках, задубілий, тільки гострий ніс стирчить із білих гвоздик…

Царство небесне, земля пухом! Тепер йому можна і почесті всілякі воздати і навіть вічність разом із безсмертям подарувати. Хай бере! Не шкода. Вічності не шкода — всі там будемо. А от крихти тлінних земних благ — жаль. І славою важко при житті ділитись, і преміями, і м'яким кріслом, і стільцем у президії, і любов'ю народу. Живим для живого — всього шкода. Так воно вже ведеться споконвіків у людських нетрях…

І чомусь воно виходить так, що за життя найміцніше чіпляється середньостатистична сірятина… А от геній, талант — щось не так, не по його — бац-бац — і застрелився, повісився, від інфаркту вмер… Генії знають, що роблять. Не секрет же ж, що у наших дрімучих дрімотних хащах, щоб генію не перейти на пси, треба вчасно віддати Богові душу. Не приведи Господи затриматись — розтолочать і забудуть! І правильно зроблять: якого дідька так довго під ногами плутаєшся зі своєю геніальністю, жити нормально не даєш нормальним людям, придурку! Така вже одвічна установка натовпу і синедріону — розіп'ясти, а потому — канонізувати, молитись на нього і розповідати легенди на тему «Я і покійний геній».

Безперечно, Лора теж відала, ЩО чинила. О, не така вона вже й наївна була! Бачила, що програє живкішим, чіпкішим, впертішим… От і взяла реванш — смертю… І… і в такий спосіб відомстила, насолила, передовсім тобі, Олександро!

Чого-чого, а такої підколодної підлості від неї не чекала, хоч і знала, що Лора Орленко — ця Орлеанська Діва здатна на все! І на крайність, найабсурднішу крайність — теж!

Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність? Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? А-ні-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате — образ геніальної мучениці, національної героїні — забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.

Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою. Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!

О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.

Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво. Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу публіка висотувалась із зали з пісними фізіономіями. На заклик організаторів вечора поділитися враженнями залишилось кілька знайомих кінокритиків, спілчанських функціонерів та роззяв. Словом, зацікавлених… Що вони там блеяли, не чула. Ледве витримала ритуал з нещирими привітаннями і помчала додому — дзвонити, дзвонити тій… Боже, Боже, якими тільки словами «не величала» її… З притиском нагадавши, хто вона ниньки і що її доленька — у твоїх руках… Так-так! І якщо вона не буде тримати за зубами свій зміїний язик і не перестане викидати фокуси, то…

Лора не дала договорити. Спокійно, обурливо спокійно сказала, що вже все про все чула: і про ЛТП, і психушку, і що ти даремно нервуєш і псуєш собі свято, вона не має до тебе жодних претензій. Навпаки, це ти надто вже опікуєшся нею, тратиш час, здоров'я на скандали замість того, щоб працювати над другим томом роману і сценарієм другої серії фільму.

Ну, відьма! Вона збиткувалася над тобою, насміхалася з тебе, шмагаючи по обличчі співчутливо-лагідними фразами. Ти мало не задихнулася від люті. Але наразі Лора замовкла і зміненим голосом спитала:

— Саню, ти не боїшся смерті?

Ти осатаніла від такого зухвальства, але Лора не дала тобі захлинутися лайкою. Тихо і радісно повідомила, мов неабияку новину:

— А я не боюся. Я її — люблю, як сестру. Смерть — сестра моєї самотності.

І поклала слухавку. Дивно, однак щасливий тон Лориного одкровення заспокоїв тебе. І ти подумала, що все-таки Лора добра людина. І благородна, хоч і спонтанна… І тобі нема чого її боятися, підозрювати в бозна-чому. Адже ж вона поки що не заподіяла тобі ніякої підлості. А могла ж… Певно, всі її честолюбні вереди минулися і вона пише. Так, мабуть, їй гарно пишеться, бо в такі хвилини вона завше ставала доброю, лагідною, світлою… Даремно ти сердилася: Лора прийде до тями і ще напише собі не один роман і цілу купу віршів. Про неї знову заговорять, і все буде добре. Все буде добре…


І ти зі спокійним серцем поїхала в Кончу, аби трішки перепочити від літературно-кіношних перегонів, прем'єр; а найбільше — від знахабнілого до краю жеребчика, що дійшов до одвертого сутенерства. Вже не вдовольнявся дарованим лахміттям. Йому, бачте, за кожну здибанку — зйомки нового фільму подавай, участь у міжнародному фестивалі, рецензії в пресі! Гендляр продажний! Нічого, у Канни ще його повезеш. Хай потішиться наостанок! Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко! Хоч той сіромашний недоумкуватий Розум і не відає, що йому вже й заміна достойна підросла — один нічогенький театральний режисер. Та й «душка» Краснобай клиння вбиває з невідомих причин, бо любов’ю поміж вас і не пахне… Тим не менше, тобі, о, Олександро, прийшла найвища пора не просто осяяти та облагодіяти вбогі підмостки національного театру, а й вполювати у закулісних хащах якогось срібнорогого оленя!


Зателефонувала Лорі у п'ятницю, але її не було. А в неділю без попередження приїхав на дачу Станіслав. Здивувалася, невже тяжко затужив по жоні вінчаній? Але жарту не вийшло: від чоловіка аж морозом віяло. Так несло холодом від Станіслава завжди, коли був стурбований або незадоволений. Ох, не один титан дрижаки хапав під безбарвно-безпристрасним поглядом цього Гермеса! По собі знаю…

Причинивши щільно двері, холодно наказав:

— Збирайся. І зберися на силі. Без зайвої істерики: твою подругу знайшли сьогодні вранці мертвою у власній квартирі. Веди себе достойно. Як найближча товаришка, мусиш взяти всі клопоти на себе… щоб ніяких розмов… ну, ти мене розумієш.

Але ти — не розуміла: яку подругу? І раптом похолола, з жахом усвідомивши зміст його слів і весь кошмар його звістки. Отже: Станіслав знає ВСЕ! І… про роман — теж! І не тебе попереджує, а випереджує події. Рятує тебе і себе… На тему дружби з Лорою ви ніколи не розмовляли одверто. Звісно, Станіслав не схвалював, але й не забороняв. Врешті, ти мала право на власне життя… Але він і гадки не мав, що ця гра так далеко зайде…

Лори не застала. Вірніше, того, що було Лорою. І хоч двері та вікна були розчинені навстіж і в квартирі гуляв протяг, все одно нудотно пахло трупом, і ти вибігла на сходовий майданчик, боячись, що тебе вирве. Навіть не встигла привітатися з групою письменників, на чолі із щойно призначеним, і тому мало тобі відомим, секретарем Спілки, які, либонь, як то прийнято, були водночас і комісією з організації похорону, і зі спадщини покійної. Однак тебе запримітили і повибігали, осипаючи співчуттями, ніби ти рідня найближча. А власне, чому б і ні? Чому б ні?

Ото зберися з силами, витисни сльозу, і розкажи — і то вже, вже! — як ти одна тримала Лору на цій землі, як помагала, коли всі одвернулися, як годувала, буквально, годувала! Вони ж бо знають, що її не брали на жодну роботу і не друкували?! Вона ж пропадала! Покинута, самотня, незаслужено ображена… сирота! Чи відомо шановній комісії, ЯК вона жила останні роки?! Впроголодь! Ворогові не побажаєш! Як… старчиха… Ця чиста душа, цей неперебутній талант… ця… ця…

Комісія — знічена, розгублена: пик-мик. Ховає очі. А тобі тільки й того треба. Авжеж, ти в правдивім горі, але не забуваєш припильнувати, чи не зоставила Лора по собі щоденник — самотні старі діви, як правило, з нудьги на дозвіллі бавляться в лірично-філософські сповіді. Хтозна-що могла наплести! Врешті, довірити паперові те, що не наважувалася сказати в очі людям! О, стережись, Олександро! Вважай! Змія сконала, але отрута її ще діє! І здатна вразити на смерть…

«СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ»

«СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ» — так, здається, вона сказала про смерть, тоді, коли подзвонила після прем’єри? Виходить… Лора… вона недаремно так сказала?! Вона вже знала, уже вирішила, що… і тобі призналася! Радше, навіть — оголосила. Ніби чекала… Чого? Чого вона від тебе чекала?! Порятунку? Спасіння? Розуміння? А може, привселюдного зізнання і покаяння?! О, Боже! Сто чортів! Значить, ти — єдиний свідок, єдина повірниця в її смерті?! О, Олександро, горе нам з тобою!

І ти майже кричиш:

— Записку?! Вона залишила записку?! Листа?! Щоденник?!

Комісія лякається твого непідробного відчаю, навперебій белькоче:

— Ні, записки не знайшли. Листів — теж. Тільки твори… Виявляється, вона плідно працювала…

— Ах, так! Прекрасно! Тобто, прекрасно, що працювала! Нарешті — її надрукують! Обов’язково! Посмертне вибране! Бо вже — не страшно! Тобто: друкувати Лору не страшно! Мертва Лора нікому не загрожує! Тут, на землі…

Комісія зовсім тушується. І має рацію. Бо справді — ніхто з них не підтримав Лору тоді, коли її… переслідували! Жоден з них не став на захист! Всім було байдуже, ба навіть злословили, розсипаючи брудненькі пліточки, мовляв, біда з цими незайманими, з дуру бісяться, бо ж хто на таку, прости Господи, кинеться — кістки та мізки… А насправді, заздрили її істинному талантові, її розумові, її працьовитості! Заздрили і… мстили… І насамперед, той пияк Полятицький, той імпотент! Бо якби він був чоловіком, то не дав би її на поталу! А підставив плече. А так теж мстив! За талант, твар безталанна! Ох, хохли-самоїди! Ви ж не ви, коли не продасте, не закопаєте, не зжерете свого єдинокровця! У вас же, вовчики-братчики, не так, як у людей. Якби Бог не дав, то ви б самі придумали і турків, і шляхту, і Петра, і Катерину, і Валуєва, і Сталіна, і чорта-біса, аби лиш видушити один одного! Через це самоїдство ніхто з вас не може дожити до старості, до мудрості зрілої, до тієї людської висоти, коли душа, збагачена досвідом і інтелектом, здатна творити шедеври світового рівня! Де ж ваші мудреці, де генії? От і вона пішла на той світ у віці Лесі Українки і сотень, сотень згноєних, закатованих, доведених до самогубства! Пішла, не написавши, можливо, якраз того роману, того твору, якого чекає від вас світ! Проте… той світ, людська цивілізація, і знати вас не знає!


Комісія тетеріє. Нехай! У тебе не буде кращої нагоди висповідати колег і навіки заклямчити їхні чорнопіднебінні пащеки. Нехай знають, що і їхні рильця в пушку… Що на совісті їхній колективній ще одне загублене життя, втоптаний у землю талант… Ну що, легше стало жити? Веселіше? Авжеж, вже нема кому заздрити… І є нагода напитися на поминках ще одного занапащеного таланту. Поплакати в маніжку, вірш написати з присвятою безневинно убієнній, а на старість і спогади: «Я і геній»…


О, ти вже вмієш прочитати акафіст! У Йорданській воді не вмиються! Кожен вислизне з Лориної квартири з міцненько приліпаченим до твердого лоба тавром злочинця… А ти — ти ще доведеш своє благородство і безкорисливість, і жертовність задля української літератури. Передовсім, станеш упорядником Лориних творів. Одна маєш на це право. Зробиш все для неї. Все. Бо не у твоїх правилах бити лежачого, чи то пак — покійного.

Заходиш на кухню, незатишну кухню невдатної до господарки самотньої творчої жінки. Скільки отут, за цим обшарпаним столом, було пересиджено, скільки перебалакано! Врешті, о, Олександро, тут, тут, у цих стінах, народився твій роман, а з ним — і твоя слава, і незалежність, і…

Так, у цій квартирі має бути музей! Літературно-меморіальний музей Лариси Орленко. Вона на це заслужила. Лариса заслужила на нашу пам'ять! Більше того, на цьому будинку має висіти меморіальна дошка, а вулиця повинна носити її ім'я! Думаю, що мене підтримають товариші і колеги…

Але поки що товариші і колеги тільки перелякано дивляться на тебе, не знаючи, що їм робити.


І раптом щось нагло перехоплює подих і ти, о, Олександро, тільки зараз починаєш усвідомлювати, що Лори — нема. І більше ніколи вже не буде! Ніколи, ніколи… Бідна, бідна, благородна Лора! Так тихо, так шляхетно уступилася з дороги… Так по-людськи… А могла б… могла б… і писульку залишити… лист, послання «до мертвих, і живих, і ненароджених»… і ляпнути комусь перед смертю… Аж — ні… Добра, золота, незабутня подруженька вірна! Ніколи, ніколи ти не матимеш такої… чесної, дорогої, близької… найближчої людини… Такої безкорисливої…

Щира печаль, відчуття непоправної втрати стискають твої груди. І ти плачеш гіркими, тяжкими сльозами, не соромлячись, голосиш та хлипаєш, упавши головою на кухонний стіл…

Ніхто не розраджує, не заспокоює: бояться плебеї. Стоять, певно, за спиною і дивляться, як ти сльозами сходиш. І віри не ймуть, що здатна ще на якісь почуття, що можеш отак щиро по-жіночому тужити. Вони ж тебе за монстра мають… То ж хай надивляться, надивуються!

Несподівана полегкість сходить на душу, ніби сльозами змила з неї всю накипілу за життя, запечену чорноту. Леле, скільки ти пережила за цей день проклятий! Треба вставати, треба йти і задзвонити Станіславу, що все в порядку. Адже ж не на жарт стривожився, прискакав у Кончу власною персоною… А потім — замовити вінок із білих-білих гвоздик. Лорі ж ніколи в житті ніхто не дарував непорочно-сніжних гвоздик…


— ЯКА ДОВГА, ЯКА ТЕМЕННА НІЧ! Але — все! Досить. Фініта ля коммедіа! Пора ставити крапку. І — забути. Усе забути. Але ти… Ти не даєш мені цього зробити, Лоро…


ЧАСТИНА ДРУГА

ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ…

Боже, яка довга, яка теменна ніч. Чому, звідки це безпросвіття?! Важке, в'язке, мов смола… мов пекельна смола… Ані поворухнутись, ані розклепити повіки… замість очей — пекуча смола. Хочу встати, підняти голову, роззирнутися: де я? Де-е-е я?.. Струсити із себе це наслання, маруду, сон… Роблю зусилля, і — біль, жахливий біль прошиває мій мозок криваво-чорними блискавицями: Боже! Що зі мною? Чи я — ще я? Чи тільки уламок свідомості, здатний лише фіксувати біль?! І падаю, падаю, знесилена, пірнаю у в'язку чорну каламуть, і несе вона мене, несе крізь темінь, повільно і важко, мов текуча багнюка… крізь темінь — пекла? О, я знаю, я знаю: шлях небесний не може бути таким… повзучим, таким безконечно безпросвітнім… таким одиноким…

Але — що це? Здасться, я чую голоси… Вони пробиваються у мою темну безнадію, ніби крізь товщу землі, крізь віко домовини — ледве чутні, знеособлені… Чиї ж то голоси: людські, янгольські, диявольські?.. Мій марафон… шалений мій марафон, виходить, не скінчився! І нема фініти у комедії… у фарсі, що зветься життям? Невже доведеться моїй убогій душі ще пройти не одне криваво-чорне коло, ще помокнути в цьому брудному місиві, доки не стане вона легкою і чистою, щоб у небо піднятися? «Власною смертю вмирає довершений». Хто це… сказав? Щойно, розбірливо? Чий голос — такий знайомий, знущально-спокійний знову кидає в мою зболену голову важким камінням божевільних сентенцій?! Але — це вже було! Чуєш, я знала тебе і забула — навіки! Прокляття! Проклята! Ти й тут мене знайшла для своїх повчань! Докорів сумління! Ти, видно, десь близько, як блідий бридкий хробак… точиш глину, просочуєшся все ближче і ближче до мого мозку, вгвинчуєшся в череп і — свердлиш, свердлиш… О ненависна!

Проте… Боже милий! Тепер мені все зрозуміло, все ясно: вони мене… закопали… зарили… біля НЕЇ! Негідники! Оце-то фініта ля коммедіа! Вмреш не встанеш від реготу. Ха! Ха-а-а-а!.. Нізащо! Ніколи, чуєте, мерзотники, цього не буде! Якщо мені болить, то, значить, я ще не цілком здохла, ще трохи жива… Однак, живою чи мертвою, перегризу і бетонні віка саркофагів, тунель вигризу від Байкового цвинтаря до Хрещатика і приторохкаю скелетом просто до…

Криваво-чорна блискавка болю прошиває мене наскрізь. А голос, який воліла забути навіки, каже співчутливо: «ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… І кожен, хто хоче СЛАВИ, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитися важкого мистецтва піти своєчасно. Але, Саню, мистецтво ПІТИ СВОЄЧАСНО для тебе виявилося занадто важким. Недосяжним, як і довершеність. Мені шкода, але мусиш вертатися… Ти ще не гідна земного кінця».

І голос, її голос відходить від мене, чую, просто-таки шкірою, як він віддаляється… Даленіє, обірвавшись на фразі. Але знаю: то своєрідний, лиш їй притаманний засіб… спосіб емоційного впливу… психологічний пасаж! Ха-ха! Не гідна? Не гідна смерті?! Не гідна бути запорпаною в сиру землю, на поглум хробаків, на посміх ворогів? О ні, тільки не це! Жити! Жити! Геть — із смердючої калюжі небуття! За всіляку ціну — жити! А-а-а! О, знову… знову… криваво-чорна блискавка розлущує, мов горіх, мій череп, і мозок разом із свідомістю і пекельним болем розлітається… і я, прозоро-голуба, лечу в сліпучому небесному сяєві, безтілесна, сяюча, і тиха радість, ніколи не пізнана, не відчута радість охоплює ніжно те, що було колись мною… О блаженство… сон… мана… Боже, чи це твоя благодать зійшла на мою грішну душу? О Всемилостивий, Всепрощаючий, не покидай мене, не позбавляй цього блаженства… Прошу Тебе… хай ніколи не закінчується цей політ… цей шлях небесний… Ти розклепив повіки мої, смолою залиті. Ти прозрів мене, сліпу… Твоїми очима дивлюсь униз, на дрібоньку землю, на своє дрібне життя! Як чорно та темно в ньому! Мов у звіриній норі! І я серед того кривавого клубка звірів, з перекошеним від заздрості, чорним від гордині лицем… Як я жила!.. Чому я так жила?.. У диявольській темені, в котлі смоляному… Та ж і в моєму житті були хвилини радості, втіхи, насолоди, задоволення… Але чому ж вони такі… каламутні? Єдиний просвіток, світла плямка — сільце в безмежних степах, хата баби Хариті і я — то ж таки я, он те дрібоньке дівчиня на моріжку… веселе сонячне дитя! Що воно там робить? Плете віночок із золотих кульбабок… Дівчинко, що ж з нами сталося, що ми не могли подарувати цих сонячних первоквіток навіть своєму синові? Он він, мій Віталик, серед запилених килимів, переламаних іграшок, зле, розбещене дитя достатку, вічного розбрату й ненависті… Де твій золотий віночок, янголе мій? Нема… Не сплела тобі його твоя загнана диявольським марафоном мама…

О Боже, чому Ти не просвітлив мій темний розум там, на землі? Чому не могла знайти дорогу до світла Твого, Господи?..

Але, що то я там плету?! Чорні інтриги, як зловісна павучиха Арахна… Вся в тому липкому павутті, бридкому, кривавому з ніг до голови, і світ круг мене, і люди, і світла синьоока жінка… Боже, прости мені гріхи мої тяжкі… Дай мені щастя летіти небесами Твоїми безконечно. Не вертай мене в каламуть земну, у страхіття минулого буття. Подаруй мені благодать бути чистою, безтілесною, блаженною душечкою… тільки душею…

«ПОРА ВЕРТАТИСЯ, САНЮ…» Цей голос… Він знову поряд, але вже милосердний і лагідний тут, в небесах лагідних… Лоро, прошу тебе, не вертай мене ТУДИ, не вертай… ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… Я знаю, але — пожалій мене, змилостився… Ти добра, ти завжди була доброю… Геній і зло не сумісні… «ПРОЩАЙ, САНЮ. ТИ ЩЕ НЕ СКІНЧИЛА СВІЙ ЗЕМНИЙ ПУТЬ…». Лоро, не кажи так!..

Світло згасло, погасивши сяєво в мені. І темінь, в'язка, липка, огорнула тіло глухим ниючим стражданням.

— Криза минула, — сказав хтось поряд. Відчула метушню людей, їхнє дихання, шелест одежі, запах Станіслава, радше його одеколону, справді, французького, привезеного колись із Франції… Але не мала найменшого бажання, ані сили розплющити очі… Не хотіла, не хотіла. Боже, як я не хотіла повертатися!..

І НА КОЛА СВОЇ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ВІТЕР…

Це про мене? Але я — не вітер… Та все ж я повернулася… як стишений вітер, принишклий і знесилений. На кола свої…

Місяць в реанімації. Місяць, як рік. Як сто років… Якби не лікарі, не найкращі умови, не закордонні ліки… Так думали вони, лікарі і Станіслав, знайомі. Я ж знаю інше — потрясіння і смертельну безживну пустку в душі від усвідомлення того, що тобою згидила навіть… смерть, не прийняла, а повернула назад з небес на землю, прирікши на муки і приниження каліцтвом, слабоумством, злиднями, постійним бажанням накласти на себе руки, плюнувши в лице жорстокий алогізм: ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ. Але я мовчу. Бо що ЗНАЮ я, того не знають вони. І нам ніколи вже не порозумітися. Їм і мені, тій, що переступила межу між двома світами, між двома вимірами. Мовчу, боюсь, аби не подумали, що в мене після інсульту «дах поїхав» та не запроторили у психарню.

Я повернулася на кола свої, на свої розбиті дороги, впала, як Ікар із-за хмар, просто на сухе груддя, на каміння, з розтрощеною головою, каліка, безпам'ятна, безмовна каліка. Та навіть лежачи ницьма, дивлюся на цей світ все ще ЗВІДТИ, із сяючої блакиті. Страшно, безпомічно дивлюся… Заново впізнаю і закарбовую у стертій пам'яті його ознаки, заново даю імена явищам і предметам, людям і почуттям.

Невже це той мученицький шлях до довершеності, якої завше прагла, не уявляючи — що це? Колись я думала вслід за одним безумцем, ім'я якого забула, що «ХТО СХОДИТЬ НА НАЙВИЩІ ВЕРШИНИ, ТОЙ СМІЄТЬСЯ З УСІХ ТРАГЕДІЙ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ». Колись думала, що зійшла на найвищі вершини і сміялася, не здогадуючись, що та НАЙВИЩА ВЕРШИНА тільки чекає мене… сліпучо-голуба ВЕРШИНА, з якої з жахом озирнулась на своє життя, мізерне і марне, марнотне існування земного черв'яка, багно без жодної, бодай сухої грудочки, на яку можна було видряпатись і побачити сонце… КОЛИСЬ ТИ УЖЕ НЕ ПОБАЧИШ СВОЇ ВЕРШИНИ. А НИЦІСТЬ СВОЮ ПОБАЧИШ ПРОСТО ПЕРЕД СОБОЮ, НАВІТЬ ВЕЛИЧ ТВОЯ ЛЯКАТИМЕ ТЕБЕ, МОВ ПРИВИД. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «УСЕ — ОМАНА!» КОЛИСЬ ТВОЯ ГОРДІСТЬ ЗГОРБИТЬСЯ, А МУЖНІСТЬ НАДЛОМИТЬСЯ. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «Я — САМОТНІЙ!»

Лежу на землі, сухій, теплій, і дивлюся в небо. Осіннє небо 1991 року. Глибокий, насичений електрік вигорів і тепер воно сріблясто-голубе, але ще високе, ще бездонне. Час від часу проявляються в небесній амальгамі майже прозорі пташині тіні і знову тануть чи даленіють… Я заздрю їм доброю щасливою заздрістю, як заздрять дітям, квітам і птахам, і душа моя бринить сльозою незбагненної радості. І все моє єство сповнює солодка ілюзія польоту. Це миттєве блаженство, і воно скоро мине, як запаморочення, як дрімота. Плід моєї зрушеної психіки… Але я дорожу ним і навіть вдячна недузі за ці короткі напливи блаженства.

— Тобі не холодно? — питає Станіслав. Його голос повертає мене на землю, суху і теплу, знову відчуваю шкірою її сипкі грудочки, кольке картоплиння, її привітність і заперечливо хитаю головою. Казочка про Антея не бреше. Древні були мудріші за нас і не відгороджувались від Матері Землі гудронами-бетонами. Вони лягали на землю, притулялись до неї, як до материнських грудей, і пили живлющу енергетику… Я теж древня… Я була за мільярди зоряних літ звідси, мільярди, спресовані в одну земну мить…

Та треба вставати. До праці. Ми копаємо картоплю — я і Станіслав. Уперше в житті. На дачному клапті землі. Садив її Станіслав сам. Весною мені трохи полегшало. Після тримісячного нерухомого лежання в лікарні могла рухатися, сідати і з горем навпіл добиратися до туалету. Тоді він і вирішив широким фронтом розгорнути сільськогосподарські роботи на запущеній до здичавіння нашій фазенді. Затіяв посівну, аби хоч на трохи спекатись мене: видно, так я осточортіла йому своїм каліцтвом. Навіть няньку хотів найняти, але я смиренно відмовилась, мовляв, і так всі кошти ідуть на ліки… На що Станіслав лиш смиренно зітхнув… Отак… життя перетворило нас на двох смиренних старців, вірніше — старців…

Краєм ока спостерігаю за Станіславом. Певно, думає, що сплю. Сидить на перевернутому догори дном відрі — старий, згорблений, змарнілий. Буквально за кілька останніх років зосталася від мого державного мужа одна назва. Що ж його так доконало? Цей крах, падіння Вавилону? Чи моя хвороба? Чи роки, адже ж, як не кажи, уже не шістнадцять…

Та, певно, все до купи. Життя пред’являє нам свої рахунки, коханий Станіславе. І треба платити сповна і золотою монетою.


Треба вставати. З натугою піднімаю спочиле, але таке важке тіло. Вмощуюся на старенькому рибальському стільчику. Станіслав підхоплюється, хоче допомогти, але, слава Богу, вже сама справляюся. Сама сідлаю свого «коня». Витягую вперед ліву ногу (вона ще погано згинається) і беруся до роботи. Правою здоровою рукою визбирую картоплини: великі кидаю в одне відро, маленькі — в друге. Гуп-дзень! Відра тихенько подзенькують у дачній прозорій тиші. Сьогодні понеділок. Безлюддя. Благодать… Душа тихенько, боязко насолоджується…

Вибираємося на дачу тільки у будні, коли трудящий люд копошиться в столиці, заробляє, як може, на шмат хліба. У суботу ж і неділю, вимотаний, ошалілий, валом валить на дачні околиці, збуджуючи їх метушнею, криком та трудовим ентузіазмом. Жах! Ну геть чисто голодна татаро-монгольська навала! Моя психіка ще не годна нормально сприймати мирську суєту, хоч тіло вже повернулось на кола свої…

— Картопля цього року зародила, — каже Станіслав. У дзвінкій тиші голос його звучить глухо, мов здалеку. А може, то я просто читаю його думки? Останнім часом ми розмовляємо з ним подумки, точніше, мовчимо. А що говорити?! Про що? Хіба про те, як все минає у цьому світі й нема нічого вічного під небом? Хіба ж я колись думала, що завершу своє життя, порпаючись на клаптику землі, хвора, покинута, всіма забута? Здавалася вічною і непорушною державна твердиня, якій ми служили і яка була нам рідною мамою…

Людина — створіння недалеке і тому безпечне. В добрі їй здасться, що так буде вічно, що вона вхопила Бога за бороду і всі напасті людські обійдуть її. Але судьба-лиходійка — пані капризна — не любить, коли нею нехтують. «Не іспитуй судьбу, — казала баба Харитя. — Пам'ятай про чорний день». Та хіба мені було до повчань неписьменної бабці? Жила так, ніби мені було відпущене вічне благоденствіє, влада, почесті, гроші. Одним днем жила, забувши про чорний… І от він прийшов — мій чорний день. А може — світлий?

СВІТЛИЙ МІЙ ДЕНЬ…

Такий тихий, осінній день… Станіслав шпортає картопляні корчі, акуратно розтрушує по ріллі дорідні матові бульби. І раптом просто до моїх ніг падає, звиваючись, перетятий дощовий черв’ячок. Нещасний! Як він кидає своїм рожевим безголовим тільцем, переполовиненим жорстокою сліпою лопатою долі… Брат мій… земний черв’ячок… що він кому заподіяв, за що такі муки терпить? Існував собі, чесно виконував своє земне призначення — дірявив тупеньким слизьким тільцем святу землю та й годі… Чи, може, не так дірявив, не в тому місці і не в тому напрямку? А може, повстав проти судьби своєї черв’якової, виповз із земної темені на світ Божий тоді, коли решта одноплеменців його, нажирувавшись за літо, в передчутті зими заповзла якнайглибше і найтепліше аж до весни? І от цьому — буремному відчайдухові — гірка розплата. Хоча… черв’ячкам і гільйотина не гільйотина: стають просто коротшими на одне безголов'я і далі собі живуть і землю жують. Геть тобі чисто — Я! — Земний черв…

Слава Богу, що належу до великого народу самоїдів, інакше давно б руки на себе наклала. А так — потроху себе жую і — живу. Навіть час від часу відчуваю мазохістське задоволення, якусь сльозливу втіху і від жебрацького становища, і фізичної недуги, і недолугості. Господи, іноді мене навіть радує моє мучеництво, солодким стає виснажливий біль і принизливе каліцтво. Хочеться бути нещасною, Доброю, всім і все прощаючою, милосердною. Тупою і рожевою, як дощовий черв'ячок, і радіти кожній відпущеній тобі хвилині, подиху вітру, сплеску води в баклазі, кожній билинці живій… Змиритися… Змиритися… Сприймати удари долі воістину по-християнськи: як даність, як дарунки…

«В смиренстві й терпінні — спасіння, спасіння, спасіння…». Хтось це вже сказав до мене. Хтось, певно, вірив у ці слова і жив по них. Тепер прийшла моя черга…

Уривки чужих фраз, чужих думок, мовлені чужими голосами… Власний тільки біль… До мене поволі повертається пам’ять, а з нею те, що звемо ерудицією. Важко, ох, як важко виходжу зі стану безпам'ятного блаженного ідіота. Може, дасть Бог, повернеться сповна розум і мій убогий талант, і я колись напишу сповідь жінки, яка народилася вдруге, переступивши межу тлінного і вічного. Я хочу написати, але не мученицький апокриф, пропахлий живими мощами, святенництвом, ущербністю, а світлу і радісну книгу буття невмирущої жіночої ДУШІ!

В СМИРЕНСТВІ Й ТЕРПІННІ…

Як швидко я втомлююсь! Від незручного шурґання на стільчику терпне нога, ниє спина. В очах темніє, хоча сонце по-весняному яскраве і днина, як золото-поколото… Н-да, руїна, безнадійна руїна… Хочеться лягти і не вставати. Провалитися в сомнамбулічну невагомість і… Ці напади безсилля, запаморочення, отупіння… наслідки недуги, провісники старості. Сповзаю із стільчика, як шмата, як безживна шмата. Станіслав спішить підстелити мені спальний мішок, але я занурюю лице у солодкий дух землі, в пахощі перетлілого бур’яну, мов хочу злитися навіки з прахом земним… я, прах людський…

Пробуджуюсь від хропіння, ні, радше від сорому за зношене, хворе тіло, розладнане як заіржавілий механізм… Іноді я її ненавиджу, свою плоть кволу, обтягнуту синюшною бляклою шкірою. Іноді — жалію, згадуючи її тугою, налитою крутим окропом шаленої крові. Смагляве тіло степовички, круті стегна і важкі перса, від яких божеволіли чоловіки… Як вони любили моє тіло — гаряче тіло степової кобилиці! Як ошаліло приборкували і сідлали його в білих снігах простирадл, у смарагдових травах! Як цілували-обціловували пелюсткову шкіру, спивали спрагло пахощі юності і пристрасті! Минали роки. Я забувала їхні пестощі, їх невситиму плоть, стирала в пам'яті обличчя, жагучі освідчення, а вони пам'ятали мене і, стрівши випадково, тужили очима за тим шалом божевільним, яким я їх мимохіть обдарувала колись… Через десятиліття шукали близькості і жадали повторень. Потріпані життям чоловіки… А мені було смішно: я ненавиділа повторення! Повернення були не по моїй натурі. Було нудно навіть дивитися на них. Єдину мала втіху, що життя їх не балує. А я — я йду по нім, летюча, молода, ледь торкаючись легкою ногою облисілих понурих голів!

І от лежу, простелившись немічними рештками красивої і гордої колись плоті, як стара шмата, занурившись колись писаним личком у порох, у прах земний, хроплю і в лівому кутику рота запікається слина. Станіслав дивиться на цю жалюгідну руїну очима усіх чоловіків і, мабуть, гидує або жаліє, але мені байдуже. Несу свій хрест, покару свою — о ні, не гордо, ні — смиренно. Ба, навіть, радісно. Блаженно усміхаюсь сама до себе, стираю з набубнявілого обличчя вологу землю, бадилинки прилиплого бур'янцю. Озираю наш лан. Він невеликий, якихось дві сотих вільної від кущів землі навпіл із піском. Але — то добре. Станіслав каже, що на супісках картопля добре родить. Хай родить. Ми будемо її садити щовесни і щоосені копати, двоє щасливих старців, що не помітили, як вижили з розуму. А зимою — пекти в духовці на білій моїй кухні і їсти, плямкаючи беззубими ротами. І тішитися, що ще живі…

Закочую штанину і оглядаю свою хвору ногу. «О, укрой свои бледные ноги!» — благав поет таємничу петербуржанку, непритомніючи від збудження. Поетів збуджує патологія. Поетів, однак не колишніх їхніх цеківських кураторів. Масажую бліду, деформовану важкими фіолетовими венами литку, опухле коліно. Станіслав, зіпершись на лопату, делікатно втупився в рожевого переполовиненого дощового черв'ячка, що й досі, сердега, не може звикнути до свого двоїстого становища і подвійної суті. Іноді мені до плачу його жаль, тобто Станіслава. Він виявився надто чесним, надто порядним, щоб плюнути у криницю, з якої пив. І тоді, коли всі його побратими-вовчики, почувши зловісний тріск у мурах Вавилону, кинулись урозтіч, міняючи шкурочки, перелицьовуючись та перефарбовуючись, як Лис Микита, Станіслав зостався при своїх поглядах, а отже, й — при інтересах. Благо, що підійшли роки і рятівна пенсія. Починаючи з 1990-го, коли коли Україною затрясли політичні пристрасті, протистояння, мітинги і голодовки студентів, майже не виходив на вулицю, сидів мовчазний, онімілий перед телевізором, спостерігаючи незвичне, майже неймовірне для глухої провінції Хохляндії всенародне дійство, головними лицедіями в якому були… «ба, знакомые все лица»!

Це він, мій державний муж, ступив першим на стезю смиренства. А за ним і я…

Тепер знаю — найчорніші гріхи людські: гординя і непокора судьбі. Тепер знаю: була найостаннішою грішницею. Тепер знаю. Як гідра двоголова, зжирали ці два пороки мою бідну душу, позбавляючи супокою, гнали в три шиї по розбитих дорогах життя. Хотіла перехитрити долю, перемудрувати природу, перелицювати істину. Селф мейд вумен! Жінка, яка створила сама себе. Перекроїла, перемолола і заново зліпила.

Ненаситна прірва — от хто я була! Жадала мати все! Ненавиділа свою щедру і прихильну долю за… скупість, скнарість і виривала-виривала в неї удвічі, утричі більше, жодного разу не подякувавши. І сама невдячністю спровокувала її на… кару. Тепер я знаю. І ціную, вчуся цінувати її дрібонькі, як мачинки, подарунки, ці небесні знаки уваги. Мов злидар нещасний, вчуся тішитися грошем щербатим, пам'ятаючи про дні темряви, бо ж написано у Святому письмі «…тішся, але завжди пам’ятай про дні темряви».

ДНІ ТЕМРЯВИ…

Вони все-таки повернули мене ЗВІДТИ, із сліпучої блакиті, де зійшла на мене Божа благодать, де я вперше спізнала неземне щастя. А спливши на поверхню в'язкого, липкого небуття, знову побачила білий світ і білих людей, і білого Станіслава.

«Чому в тебе таке біле волосся?» — хотіла спитати, але язик колом застряв у роті, і замість слів вирвалося щось схоже на натужне мукання. Хотіла зірватися, вхопитись за чоловіка, але тіло було, мов чуже, а руки не слухались. Обвела поглядом світ, і льодяний жах поволі, як гад, почав заповзати в душу: була в лікарні, у просторій лікарняній палаті, серед систем, запахів медикаментів, незворушних фізіономій у білих ковпаках.

— Що сталося? Чому я тут? — спитала одним поглядом Станіслава. І його погляд відповів:

— Все гаразд. Усе буде добре.

Н-да, що вже було добре, то було! Далі нікуди… Три місяці непорушного лежання… мов колода, безсловесна, безживна… Тільки свідомість жива, безкомпромісний свідок катастрофи, який все фіксує, перетравлює і отруює сам себе страшною правдою: ти каліка!

І перше моторошне приниження безсиллям, неміччю, нездатністю себе обійти. І мука роздвоєння, розділення, суперечностей між душею і тілом, коли душа, очищена стражданням і болем, легка і чиста від покути, задихалася в ницому тілі, що прагло їсти і пити, а потім, переповнене фекаліями, нетерпляче чекало… судна. А судно, як на зло, барилося або блукало палатами в образі санітарки Каті, замученої роботою жительки приміського села. І принижена душа ридала, а безпорадне тіло корчилось і я проклинала і престижну Феофанію, і одиночну свою палату, і пісну, затуркану фізіономію санітарки Каті, що, не приховуючи огиди, підсувала під мій зад холодне судно, а відтак, висмикнувши його, притьмом вибігала з палати, заткнувши носа якоюсь ганчіркою.

Боже милий, Боже праведний, мною, королевою, гидувала немита селянка! Свідомість цього настільки потрясла мене, що була на грані нового інсульту. Біля мене знову забігали переполохані лікарі, прибіг і вже не відходив від ліжка Станіслав. «Причина? Яка причина?» — носилося в повітрі здивоване. А «причина» смиренно стояла в куточку, підібгавши скорботно пісні вуста. Знала: Станіслав щедро платить Каті за клопоти зі мною, хотіла поскаржитись, вигнати підступну з палати, але не могла. Станіслав не розумів мого мукання. Чи навпаки, гадав, що то я так його прошу не покидати мене… І не покидав. Вдень сидів біля мене, гладив по руці, але я не відчувала його дотиків, бачила тільки змучене, схудле, враз постаріле лице, печальні вицвілі очі і безгучно ридала від перспективи, що темною хмарою насувалася на нас обох.

Станіслав витирав мої гіркі сльози, намагався бути бадьорим і веселим, навіть читав дурнуваті анекдоти із якоїсь мікрогазетки. Мені було жаль його безмежно і я кривила в усмішці спаралізоване обличчя. Отак ми підтримували один одного. Але, врешті, чоловікова присутність почала гнітити мене більше, ніж самотність. Від одного погляду на його втомлену, скорчену на сусідньому ліжку у тривожному сні постать, хотілося вити. І тоді я, показавши очима на Катю, що мила підлогу, відпустила Станіслава з Богом додому: хай виспиться, помиється та поголиться…

Так зробила перший у своєму житті крок на стезі смиренства, християнської покори судьбі. Незнане досі внутрішнє чуття підказувало, що Катя — то перше коло мого чистилища. І я усміхнулася їй, з покірною радістю готова терпіти зневагу, огиду, приховану темну ненависть знедоленої селянки до «панів», до тих, хто «на Горі» жирував за її кривавий кошт.

То були короткі хвилі просвітління. Але щось клацало в моїй голові, обривався зв'язок із реальністю, і я покидала цей світ, палату і Катю і блукала порваними на клапті просторами пам'яті, і минуле ставало реальнішим за саму реальність.

Переважно то були щасливі блукання садами дитинства, квітучими, наївними і безгрішними. У напівзабутті часто сміялась моя розшорена, здитиніла душа. По-науковому це свідчило, що організм, моя фізіологія і психіка підключили приховані рятівні резерви і ресурси. Однак, я добре знала, що це віддяка вищих сил за мою смиренність, за покірність лихій долі.

А однієї сонячної днини, сидячи по шийку у ласкавій траві, я покликала маму. Однак замість моєї красивої мами притупотів на клич схарапудженої Каті цілий полк лікарів, та я, не бажаючи вертатись у неміч свою, у свою одиночну палату-камеру, все кликала і кликала розпачливо: МАМА! МАМА! МАМА!

І знову кололи, м'яли моє здерев'яніле, як муляж, тіло заповзятливі жіночки в білих халатах. Знову сидів біля мене Станіслав і я, важко ворушачи отерплим язиком, вчилася говорити. Мої танталові муки скоро зблизили і нас з Катею. Подобріло її пісне лице, посвітлішав погляд. Змінивши на «посту» Станіслава, Катя обережно, як куріпочка, вмощувалася на стільчику біля мого ложа і розповідала про події в лікарні, про своє нехитре життя-буття, чоловіка-п'яничку, синів та дочок, сватів та сусідів. Тиха бесіда огортала мене теплом людських слів, осявала відсвітом емоцій, оживляла пригнічені центри в отупілому мозку.

Катя виявилася неабиякою вигадницею і жартівницею. Та особливо захоплювала її мова, жива, пересипана перлами народної метафори, дотепна, потрясаюча мова, якої не чула десятиліттями, про яку і не відала я, письменниця, авторка епохального роману! З досадою згадувалися творчі муки, марудні пошуки живого, трепетного словечка у словнику Грінченка… Та мені і в голову не могло прийти, які щедрі і прозорі джерела рідної словесності б'ють серед живого простого народу! Живодайні, пречисті!

Слухала Катю, мріяла, що, коли видряпаюсь, куплю хатчину в селі із садочком і городом, заживу простим людським життям вдалині від столичної суєти, в злагоді із собою і Природою. Ділилася забаганкою з Катею, важко, неоковирно стулюючи щось схоже на речення. Але Катя розуміла мене, схвалювала і обіцяла підшукати у своєму селі підходящу садибу.

Мрія про сільське життя нагадала про нашу дачу — здичавілий клапоть землі, якого ніколи не торкалася хазяйська рука, та необжитий добротний будиночок. У кращі часи ми із Станіславом проводили нарізно відпустки на фешенебельних курортах, вихідні — на державних дачах у Кончі. Своя ж трималася про всяк випадок, як і авто у гаражі — звичні речі добробуту людей нашого кола. А виявилось — про чорний день трималися.

У ЧАС РОЗПЛАТИ…

«І СВІТЛО СОЛОДКЕ, І ДОБРЕ ОЧАМ СОНЦЕ БАЧИТИ, І КОЛИ Б ЛЮДИНА ЖИЛА І ДОВГІ РОКИ, ХАЙ ЗА ВСІ ВОНА ТІШИТЬСЯ, І ХАЙ ПАМ'ЯТАЄ ДНІ ТЕМРЯВИ, БО ЇХ БАГАТО БУДЕ…»

У час розплати, у хвилини суду Божого немає нічого випадкового. Звільнений, вільний від суєти, від мирської марноти, від містики — цього збоченого, на рівні фізіології страху перед незбагненним — починаєш осягати неперебутню істину і вірити у вищі, верховні сили.

… Вони ввійшли в палату неждано, нечутно, мов виросли з-під землі, двоє інвалідів — він і вона. Він — з паличкою, а вона — з горбом за плечима. Немолоді і не старі — дивні. Сяючи до мене блаженними від доброти очима.


— Сестро, — сказали вони, — ми прийшли, аби словом Божим полегшити муки твої, аби разом з тобою в молитві до Господа нашого просити Його послати тобі терпіння і сили пережити дні темряви.

І, вклякнувши на коліна біля ложа мого страдницького, звівши до стелі очі та руки, ці двоє нещасних стали молитися: «Господи, Боже наш милосердний і всепрощаючий, зглянься над бідною дитиною своєю, просвітли душу і розум її, виведи з темряви на простори любові Твоєї…»

І диво дивне, ані з'ява, ані поведінка, ані вигляд цієї пари не викликали в мене інших емоцій, окрім блаженного бажання слухати жебоніння їх тихих голосів, повторювати подумки прості слова молитви.

І відступало відчуття непоправної трагедії. Приходило розуміння, що немає ні горя, ні щастя, є суб'єктивне, а тому зухвале, нетерпиме, немудре сприйняття людиною Божої благодаті. Усе, усе, Господи, благодать Твоя — і муки наші, і печалі, і радощі! Кажуть, людина звикає до всього. О, ні — не звикає, а відкриває собі істину вищу, і втіху незнану не сподобленим Богом! Серед маєтних, можновладних і здорових не стрічала людей, щасливіших і задоволеніших жеребом своїм, як ці двоє!

По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову — бігла. Ні, брешу: тікала, тікала — у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…

Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і — не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама-а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…


Я, певно, заснула. Коли пробудилася — в палаті нікого не було. На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.

Я їх чекала — людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!

Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.

«І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…»

Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та темряви! Сина… нема… Чому досі не приходив Віталик? Хочу бачити свою дитину… Де він?

Станіслав, відчувши мій розпач, злякано закриває Біблію. Каже винувато:

— Да, забув сказати: дзвонив Віталик! Дуже переживає за тебе і каже, що все зробить, аби якомога швидше завершити справи і прилетіти. Зараз в них, каже… «напряжонка»… Наказав тобі триматися. Так що…

Не треба, Станіславе! Я сплачую борги… Плачу… плачами. Ніхто так не знає добре дітей своїх, як матері. Та, власне, яблучко від яблуньки далеко не котиться… ще дотепер мала ілюзії. Тепер — не маю: син і на похорон мій не приїде, якщо це… не входитиме в його плани. Хай йому Бог помагає! Та, врешті, нічого зі мною не станеться, як дитина поживе по-людськи серед нормальних людей у нормальній державі. Тим паче, що це коштувало мені стільки зусиль… Буквально за місяць до катастрофи, себто до мого каліцтва — цього безжального удару судьби по нашій родині, вдалося, таки вдалося пропхати Віталика клерком у радянське посольство у США.

Але тепер, коли впав, мов картковий будиночок, радянський Вавилон і колись вірнопіддані розскочились по своїх незалежних норах, і зосталися, як на цідилку, всі представницькі інститути колись «непорушного» за кордоном, що з ним, моїм Віталиком? Станіслав запевняє, нібито син після «державотрусу» і розвалу СРСР зорієнтувався і зостався працювати в російському посольстві… І нібито йому справді в тій амбасаді непогано ведеться, у що я, чесно кажучи, мало вірю. Хто-хто, а я не маю жодних ілюзій щодо ділових якостей сина. А може… життя — жорстокий учитель, не таких вчило уму-розуму. Дай Боже, щоб і моя дитина не зосталася серед дурнів на ослячій лаві!

— Що ти кажеш? Ти щось сказала? — Станіслав споглядає мене крізь замацані скельця окулярів індиферентно, як щойно перетятого ним черв’ячка.

Заперечливо хитаю головою, прощаючи йому цей погляд. О, всепрощення — велика річ! Очищає і окрилює! Хочеться бути ще добрішою, ще милосерднішою, як… мати Тереза. Тепер розумію старих черниць… розумію тих двох щасливих нещасних, що скрашували мої темні лікарняні дні. Раніше знала тільки солодку спрагу помсти. Впивалася нею, як убивця запахом свіжої крові. І воздавала своїм кривдникам явним і уявним за злая… Поспішала поперед Бога, не розуміючи, що всім нам на цьому світі сповна воздається за діяння — і добрі, і злі. Зухвалиця, я заслужила те, що заслужила…

Як я гидувала колись каліцтвом, молода і здорова! Від одного вигляду нещастя людського під груди підступала нудота, бр-р-р! А тепер… ловлю цей вираз на пісному личку Каті, в погляді чоловіка.

Чи, може, це — плід моєї хворобливої уяви? На жаль, як тепер мені здасться, все наше життя, вчинки і поведінка — реакція уяви на довколишній світ. Всі катаклізми світові, земле-державотруси, криваві глобальні трагедії, планетарні жахіття народжуються в середині людини — в душі, мозку, утробі… Людина народила сина Божого і найжахливіших вовкулаків. Створила портрет Мони Лізи і атомну бомбу, захват і заздрість, поклоніння і ненависть. Буття прекрасне і прекрасний у своїй довершеності світ. Жахливі і огидні — люди… у своїй недосконалості.

…Іноді здається, що думаю вголос. Після інсульту не годна себе контролювати. Крадьки зиркаю на Станіслава: обличчя його незворушне, окуляри байдуже полискують. Старий чоловік у старому спортивному костюмі шпортає собі поволеньки свою бараболю… Нема куди поспішати. Все — позаду. Життя, кар'єра, влада, радощі буття… Попереду — фініш. Темний провал. Ніщо.

У навмисно сповільнених рухах чоловіка, блаженному статечному спокої вловлюю наразі гостре трепетно-болісне бажання подовжити, розтягнути кожну мить цієї погідної сонячної днини, насолодитися тихим теперішнім… від страху перед майбутнім!

Нема нічого випадкового у час покути! І старість дарована людині, щоб зупинитись, оглянутись, перевести подих, осмислити пережите, перебуте, пере… паскуджене…

О мій любий Станіславе, ми відчуваємо, ми думаємо однаковісінько, бо ми з тобою, як… як дві половинки перетятого лопатою дощового черв'ячка! Нарешті!.. Печальне єднання двох витіпаних, як дві горстки конопель, душ… Але, коли по правді, то не було поряд зі мною людини, вірнішої за Станіслава. Адже, якщо оглянутись назад і бути чесною, він ніколи по великому рахунку мене не зрадив, не продав. А міг! Ще як міг! Але — чому? Чому? Невже любив? Тож запитай, не бійся, запитай. Ось він стоїть перед тобою ще живий. Стоїть, обіпершись на лопату: відпочиває, щось своє думає. Чи не про те, що й ти, Саню? Чи ж не нишком згадує, як захищав, як брав на себе ганьбу розбещеної жіночки, як затикав чорнопіднебінні пельки донощикам і анонімщикам, як потурав ігрищам у геніальну письменницю… Але, Станіславе-е, вважай, ті жертви були не тільки заради мене, нашої сім’ї, а й заради тебе, мій коханий… Адже ж ти любив над усе своє м’яке золочене крісло на Горі, до якого буквально приріс куприком, над усе шанував свій державно-партійний клан, де сповідувався суворий закон: «Міцна сім’я — міцна держава». При останніх вождях розлучення розцінювалося як порушення партійної дисципліни і нікому — до найдрібнішого чиновника — в голову не могло прийти відправити свою підстаркувату супружницю у монастир і одружитись на молоденькій секретарці чи масажистці, як то чинять без стиду та сорому новоспечені провідники нації — нардепи нової Верховної Ради. Байдуже, що для потіхи старіючої мужності державних мужів викохувалися цілі табуни високоідейних кобилиць у елітарних партійних стайнях… Зате про людське око: святая святих була — сім’я!

Станіслав стривожено мотає головою. Ну чисто тобі старий кінь, що згадав молодість, або… зачув небезпеку. Навіть ніздрі так роздуває. У, старий гріховодник! Думає — я не бачу, як він обмацує поглядом довготелесих дівок на вулицях, отих козуль, ноги яких ростуть від кутніх зубів, як любив висловлюватися Аркашка, той…

Та ну їх усіх к бісу! Один спогад про цих нікчем доводить мене до сказу. Гаряча хвиля зневаги і огиди підкочується під груди, ну от, знову: тремтять руки, тремтить підборіддя, в роті збиваються недобрі, негарні слова… Зціплюю зуби, намагаюся думати про щось хороше. Не маю права будити в собі ту, колишню, гнівну, нетерплячу, мстиву. Хочу зоставатися доброю… доброю… чистою… Та не виходить. І Станіславу не вірю. Десь в глибині душі відчуваю: хоче позбутися мене… Обридла йому своїми болячками, химерами, каліцтвом, чекає нагоди, щоб запроторити в психарку чи інвалідний шпиталь…

О-о, я його знаю! Бачу наскрізь! Від мене не заховаєш за старечими замацаними скельцями окулярів блудливі плотолюбні позирки! Іч, який сумирний, який милосердний! Лич-ч-чина підступна, тільки жде, тільки вичікує, коли шляк мене трафить, щоб на молодій оженитися!

У-у-у… просто киплю, просто закипаю вся!.. Боже, що це зі мною? Що я верзу? Чого кидаю на чоловіка? Спаси й помилуй!

Але бурхливий, нестримний потік люті несе-несе мене у чорну прірву божевілля, у чорторию людської мерзоти… назад… о, ні! Тільки не це! Триклята натура, паскудна вдача, тебе не вхоркала навіть хвороба, не навчила біда! Ти, як диявол, сидиш в мені, лукавий… лукавий! Здається, кричу! Таки кричу, бо Станіслав перелякано кидається до мене, пхне, запихає до рота якісь пігулки. Намагаюсь їх виплюнути, виштовхнути язиком, але він щосили затуляє долонею мені рот і я… ковтаю їх, як курка біб… б'ючись в істериці.

Боже, Боже! ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… хтось шепоче мені на вухо лагідно і ніжно, хтось гладить по голові… хтось каже: СЕСТРО, проси в БОГА ТЕРПІННЯ, ЗЛАГОДИ І МИЛОСЕРДЯ…

Але ж я не знаю жодної молитви! Але ж я не…

ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ… ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ… ХАЙ ПРИБУДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ… І НЕ ВВЕДИ НАС В СПОКУСУ… І ВИЗВОЛИ ОД ЛУКАВОГО… І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ…

Хто і коли заронив у глибини моєї безбожної душі високу, як зорі, молитву? Хто проказує голосом моїм ніколи ще не промовлені вустами моїми прості і чисті слова? О, я знаю… знаю: нічого немає випадкового у дні покути!

САМОТНІ ВОВКИ

Мені снився степ. Срібний, як море в ранковому промінні. І безконечний, як море. Перламутрову від роси ковилу хвилить легенький вітер. І — ні душі. Тільки іноді чисте срібло виднокола прошиє то там, то сям, темна летюча тінь одинокого степового вовка. І не збагнеш: чи то тиша дзвенить, чи жайвір співає? Степ і степ… Таким бачила його в дитинстві, коли їхала на татковій бричці у село, в гості до баби Хариті…

Лежала із заплющеними очима, силкуючись утримати довше прекрасне видіння. І душа тріпотіла між небом і землею, між сном і реальністю, як пісня жайвора, перламутрова від роси.

Тихо, як у вусі. Чому так тихо? Розплющую очі: де я? На землі. Ще на землі. Теплій, по-осінньому пахучій. Але — немає степу, срібного, перламутрового. І полишає мене поволі срібний трепет і щастя перламутрове, і безмежне, як степ. І поряд зі мною, підклавши під голову руку, просто на ріллі спить сивий, втомлений чоловік у старому спортивному костюмі. Просто на ріллі, як степовий вовк. Може, йому теж сниться предковічний степ, рудиментарна ковила і давно забутий трепет хвилить його просвітлену душу? Він спить. Окуляри сповзли з перенісся і смішно повисли на кінчику носа… Мій бідний старий степовий вовк… Несподівана ніжність до чоловіка перехопила подих, зволожила сльозою зіниці. Мені здавалося: ми сковані з ним важкими, земними і зимними ланцюгами обов'язків, аж ні — всього-на-всього тонесенькою, як срібна павутинка, ниточкою чогось незбагненного… Від серця до серця… І отак бредемо безконечним давно минулим степом по рудиментарній ковилі — пара самотніх вовків, а між нами — срібна павутина бабиного літа — останнього тепла…

Станіслав хмуриться, певно, від мого погляду, вільною рукою намагається прогнати його з обличчя, мов надоїдливу муху. Далі остаточно пробуджується, зітхає, стріпуючи із себе рештки дрімоти разом із комахами, прилиплим до руки бур'яном і грудочками землі.

— Що ж, пора обідати, — каже, примружившись на полуденне сонце.

Примирливо, якомога лагідніше усміхаюся, вмощуюся знову на своєму стільчику, сумирна і тиха, готова до трапези.

Станіслав з притаманною йому акуратністю розстелює біля мене на землі мішок, накриває його скатеркою і поволі викладає на імпровізований стіл із торби чи то пак американської вже потертої валізи немудрі харчі: варені яйця, ковбасу, сир, хліб. І доки шукає на посадженій ним весною грядці огірки та помідори, я згадую золоті балики, тріскову печінку, креветки та анчоуси із партійних розподільників. Невже це колись було, та казка із скатертю-самобранкою, де все відбувалося «по щучому велінню, по моєму хотінню». Та, на жаль, і найщасливіша казка має кінець, скатерка-самобранка перетворюється у несвіжу серветку, баскі рисаки — на вичовганий рибальський стільчик, а ясна королева — на сварливу, зів'ялу бабу. Ж-жах! І все тріщить по швах…

Станіслав акуратно нарізає хліб, ковбасу, згадує про забуте у торбі масло, робить бутерброд і подає мені. Мовчки беру, мовчки жую, втупившись у масну пляму на серветці. Н-да, не «салямі» київські ковбаси… І масло — не бельгійське, і сир — не голландський, хоч і називається так. Немов гума, без смаку і запаху. Ото жуй, і забувай, і звикай до рідного… до того життя, яким мучаться 99 відсотків твоїх співгромадян, ота більшість, якій не доступний смак нормальних продуктів, пахощі вишуканих парфумів, тіло яких ніколи не співало від доторків елегантного одягу… Та навіщо їм усе це? Щоб множити захланність і ненасить, а потому — печаль і невдоволення? Розчарування і злість? Недаремно ще за дві тисячі років мудрий проповідник Екклезіаст попереджав: «Хто пізнання примножує, той примножує біль», а «багатство — то лихо болюче» і «краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому банкету»…

І замкнутися в гордій самотності ліпше і благородніше, ніж марнувати життя серед підступного, заздрісного, злобного велелюддя. Тепер розумію це. Тепер, коли наш дім стали обминати навіть випадкові телефонні дзвінки… як прокажених. Вчорашні колеги, соратники по партії озвіріло переорієнтовувались, групувалися в мобільні зграї, спільними силами відгризали щонайбільший шмат партійного пирога і борзенько волокли його вбік, маскували під кооперативи, спільні, малі підприємства, торгові доми, фірми і т. д. Щосили намагаючись пустити коріння в нову суспільну формацію і намити побільше золота на ріках рідного Ельдорадо, чи то пак — відмити чималенько партійних копійок. Чи їм, цим спритнякам, було до нас, двох чесних партійців, що гинули разом із системою, якій служили? Двох безперспективних невдах, пенсіонера і каліки… Бо ж в нашому лісочку-гайочку вовчики-братчики діляться здобиччю тільки з рівними, молодими, ікластими…

Інші, дрібніші, оніміли від жаху, чекаючи традиційного (якщо покладатися на рідний менталітет і національну вдачу) терору з боку тих, хто дорвався до влади. Тобто, звичного, оспіваного в офіційній історії та літературі, відстрілу «ворогів народу», розправ на площах і в пресі, самосудів і судилищ повсталої черні.

Розгром і виселення обкомів, міськкомів, райкомів партії став для відданих і чесних клерків особистою трагедією. Під натиском конкістадорів-демократів вони покидали свої кабінети з виглядом зацькованих індіанців, притиснувши до грудей найдорожче з милих серцю дрібничок з колишнього впорядкованого, ідейно наснаженого трудового життя: улюблений вазон, дірокол, настільний календарик… і розбігались — хто куди, як руді миші. «Гору» трясло, і бідні чиновники осипалися з неї, як гнилі груші, у діл, в підніжжя, де їх могла з'їсти найнікчемніша свиня. І це було жахливо! Вони боялися розмовляти самі з собою вночі під ковдрою в ліжку, не те що по телефону…

Але вони, бідаки, не відали, що трагедія їхня лише в тому, що давно вже не люди, а гвинтики і гаєчки, що мине ворохобна година, вляжуться пристрасті, і їх знову визбирають і вгвинтять у деталі та вузли розхитаного, розтрощеного, але усе-таки живого молоха-держави…

Та Бог із ним, із незнищенним чиновним плем'ям! Прикро, що мовчали ті, які ще вчора лізли у двері, обривали телефон. Мовчали злобно, чорно, підло насолоджуючись нашим фіаско, нашою бідою. О, як вони важко мовчали до мене, ніби їх заціпило під тягарем кам’яної брили, яку вони тримали на собі, щасливі опустити її на мене будь-якої миті! Однак боягузтво стримувало їх, і вони, вчорашні браття та сестри по перу, по сцені, по роботі і науці звіддаля чекали, коли я сама сконаю. Тепер вони майже всі перефарбувалися в кольори національного відродження, натягли шаровари і вишиванки, гасають юрбами по містах і селах: валять пам'ятники Леніну та його поплічникам, а інтелігентне жіноцтво-дівоцтво дійшло до того, що понашивало спідниць із жовто-синіх стягів і мете ними вулиці. Вертеп!! Але робиться він з таким надривом, що хочеться плакати… від щастя пробудженої національної самосвідомості і безнадії втрапити у цивілізований світ…

Мовчання оточило нас, як темна глибока вода. Єдиним зв'язком і вікном у світ став телевізор. От ми й просиджували біля нього дні та вечори своєї самотності, теж мовчки, заціпеніло, а коли втомлювались сприймати інформацію, усамітнювалися кожен у своїй кімнаті, ховалися в нору і завмирали там, як загнані степові вовки, поновлюючи кволі сили і останні залишки духу.

Але приходило найжахливіше — безсонна ніч і відчуття самотності і ворожості світу ставало нестерпним, як зубний біль, і безжальним, наче петля ката, і суїцид дихав в обличчя могильним холодом… Однак щось не давало мені зробити останній крок і, здавалося, хтось невидимий, але вічно присутній в найтяжчу хвилину, моїми руками розгортав Біблію, подаровану тими двома пришельцями з іншого світу, і я читала, ридаючи, всю правду про себе, написану дві тисячі років тому.

«А Йов відповів та сказав: даремні розрадники всі… Мій дух зламався, мої дні погасають — зостались мені самі могили. До гробу я кличу: О батьку мій! До черви: Мамо моя та сестро!.. Знайте, що покривдив мене Господь, і тенета свої розточив наді мною… Він поклав на стежки мої темряву! Віддалив Він від мене братів моїх… і забули про мене знайомі… Мої повірники бридяться мною, а кого я кохав — обернулись на мене…»

І хтось питав мене лагідно, як дитину: «Бачиш, Олександро? Не ти перша… не ти остання. Чого ж нарікаєш на долю? Бо чим ти краща за мужа праведного Йова, всіма покинутого з ласки Божої, чи самого Ісуса Христа, зрадженого найближчими? Вгамуй гординю, жінко! Горе твоє — у тобі самій…»

І я не противилася. Спокійно і відсторонено спостерігала, як одне моє «я» одягає на друге «я» гамівну сорочку, тогу смиренства, покривало доброчесності… Я вчилася бути розважливою і справедливою, покірною і непомітною, як дощовий черв'ячок…

ПОЛУДЕНЬ…

Ми полуднаємо… Які гарні слова! Де я чула їх? Авжеж, що в дитинстві… Так говорили в селі баби Хариті. І так полуднали. А може, й досі полуднають?.. Сорок років там не була і навряд чи буду… Певно, що зосталися якісь іще родичі, їх діти… Скромні гречкосії… Ніколи не бачила їх, ніколи не турбували мене, не рвалися в двері, не клянчили влаштувати дітей у вузи, на престижну посаду… Простий народ поважає субординацію. А може, він не потребує дипломів та чинів, живе собі своїм немудрим життям, садить у степах барабольку і щасливий? Як от ми із Станіславом… А може, зневажає мене за гординю, за те, що відцуралася роду…


Взагалі, все те, що нині діється, вся ця демократична заварушка-заворушка, коли чесно, закономірна реакція народу на звиродніння колишнього, як зараз кричать, режиму, брехливість ідеології, ідіотизм системи… Ого! Як заспівала! Ану, ану… дуже цікаві ці… метаморфози… Ні, таки праві класики марксизму-ленінізму: буття визначає свідомість! Чи не ця гумова ковбаса і дерев'яний сир надихають на демократичні помисли? Шлунок диктує голові… Потрясаюче! Хоча… хоча щось подібне, схоже на обурення, на протест, на заперечення існуючого ладу пережила в американському аеропорту імені Джона Кеннеді, коли з групою радянських письменників весною 1985 року вперше ступила на цю terra incognita для переважної більшості моїх співвітчизників. Навіть сьогодні важко пояснити те гостре, майже фізичне відчуття свободи, не лімітованого життєвого простору, якоїсь навіть астральної невагомості, ніби ти потрапила не на інший материк, а на другу планету, де передбачений кожний твій крок, порух, бажання, незалежно від твоєї класової чи кастової приналежності, були б тільки гроші. І тобі всі будуть раді. Раді, що ти прилетів саме цим рейсом, цим літаком, що купив у Макдональдзі перший свій гамбургер… Білозубі усмішки юних жінок: «пліз… велкам!» Перше враження, начебто вся Америка молода, безпечно-ділова і задоволена собою. Згадалися рідні пенати, похмурі, зів'ялі обличчя киянок, злобні маски і роздратовані, грубі голоси розмальованих «богинь» радянського сервісу. Слава Богу, вони мене мало обходили на рідній землі, тим паче, що перед такими, як я, фізії цих мегер усміхалися на всі свої золоті кутні… Однак щось… шкребло під серцем, щось муляло… щось, схоже на образу за народ, за втомлену, пристарілу сімдесятилітню державу, якою правили недолугі, здитинілі старі монстри — ровесники революції… Напівграмотні маразматики, партійні зомбі гралися у вождів, генеральних секретарів, забавляючись брязканням зброї і орденів. Страшно подумати, що найвищим достоїнством людини у цій державі ще якийсь десяток років тому був… вік. Молоді, ініціативні, освічені хлопці мали перебиватися на другорядних ролях, вичікуючи, коли винесуть вперед ногами з кабінету один за одним всіх секретарів ЦК, обкомів та райкомів… Врешті, молоді вовки втомлювалися, від нудного чекання на смерть вищестоящого поволі атрофувалися не тільки м'язи, а й мозок, і чуття, і зір, і… відчуття небезпеки.

Хай мені хто що каже, хай ображається Станіслав, а я знаю: імперію розвалили інфантильність і нездатність самостійно мислити та вирішувати тих партійних діячів, які марили владою, лижучи штиблети кремлівських дідів. Горбачов (як і Станіслав) так і не виріс із коротких піонерських штанців, із піджачка слухняного виконавця-клерка. І вся його діяльність схожа на п'яний бешкет пристаркуватого намісника на похоронах власного батька-тирана. Кілька років розгулу і… по маєтку… Ні честі колишньої, ні слави, тільки озлоблені голодні обличчя батраків на тлі руїни…


Отож те, що діється нині, у 1993 році, на цій грішній землі — закономірне, навіть беззаконня. І як кожній людині, так і народу, і державі рокована своя доля, свій шлях під вічним небом, свої, варті цього народу, правителі, пророки, герої і жертви. І народ має те, на що він заслуговує. І ми із Станіславом своє заслужили… Обмежений клапоть землі і безмежну свободу. Безмежну, як розораний степ, де ще тільки в байраках серед лепехи й будяків може заховатися від недоброго ока пара затравлених вовків.


Станіслав відкручує кришечку термоса, кидає в кип'яток жменю зеленої м'яти, що, бозна-коли і ким посаджена, буйно буяє на нашій дачі, чи то пак фазенді… Це соковите, як дозрілий помаранч, слівце радісно закотилось у похмурий і вбогий лексикон співгромадян просто із латиноамериканського телесеріалу «Рабиня Ізаура», що став для багатьох рятівною романтичною віддушиною у тривожні дні т.з. перебудови. А потім, дякуючи «Останкіно», зубожілі колишні «совки» дізналися, що «Багаті теж плачуть» і ридали разом із героями мильної опери, на якихось сорок п'ять хвилин забувши власні проблеми.

Народ, який втратив ґрунт під ногами і віру в ідеали, прагне казок. Щоб не виздихати від розпачу. Барвистих, сентиментальних казочок із щасливим фіналом або ж влаштовує бенкети під час чуми…

Так брудний потік зарубіжної шестисортної порнухи змив з екранів кінотеатрів у змиг ока вітчизняне кіно, а з ним і наш з Остапом фільм. Наша історична епопея припадала тепер пилом десь на забутих полицях того, що звалося колись «кінопрокатом».

«Не долго музыка играла, не долго фраер танцевал»… Роман, який коштував мені стільки здоров’я, фільм, який коштував мені стільки крові, авжеж, крові, виявилися нікому не потрібними! А може, й добре, що про них забули? Час непевний і хтозна, як би мої радянські твори сприйняли б сьогодні ті, які вчора так палко хвалили…

Та дідько з ними! Хай припадають пилом… доки натішимося демократією! І… ексгумацією. Авжеж, здається, всі сьогодні поміщались на ексгумації. Шпортають, розкопують архівні кладовища, викопують нещасні рештки репресованих. Шукають винних… Критикують «систему», компартію, комуняків… Не вистачало ще, щоб добралися до… Свят, свят! Тож мовчи, Олександро! Мовчи і визбируй свою бараболю, аби було що жувати взимку. Мовчи, самотня стара вовчице, поряд із своїм вовком. Єдине можеш собі дозволити: повити тихенько в бур'янах, зализуючи рани…

ОСТАННЄ ПОЛЮВАННЯ

Станіслав розливає у чашки чай. Напій парує і пахне м'ятою, пахне дитинством, хатою баби Хариті, затиканою пучками сухого зілля. Пахне осіннім степом… Здається, як сказав поет, «повертаюся до джерел». До чаю з м’яти, до бульби, до рожевого сала з часником на кусні чорного разового хліба… Чудово! Пікантно! Куди тим недавнім лососям та баликам з партійних розподільників! Тим чаям: чорному індійському, зеленому тібетському, сірому цейлонському, рожевому китайському… О далеко тим заморським чаям до запахущого живлющого трунку з рідного євшан-зілля. До речі, жоден з науковців і досі не розгадав, що ж то за травичка ховається за символічною назвою «євшан-зілля»: полин, чебрець, м'ята?.. Я думаю, що полин, але той, запахущий, що росте на гарячому степовому сонці. Знаходила такий у Криму…


Станіслав гучно присьорбує, зі смаком, задоволено мружачись. Зумисно, аби мене подратувати, чи це вже в нього вікове? Раніше подібного за ним не помічала. Навпаки, від нього, рафінованого інтелігента, та ще від його пресловутої маман, помішаної на старосвітських польських штучках, вчилася етикету застілля. А може, він теж плюнув на колишній «випендрьож», етикети та етикетки, і подався до джерел? І от сидить собі над джерелом і сьорбає, як його дикий пращур. Тож залиш чоловіка в спокої. Хай сьорбає, чавкає! Він же тебе не чіпає! Може, ти йому теж осточортіла зі своїми вибриками, слабоумством і заскоками? Але ж не лізе в душу — роби що хочеш. Повна свобода дій. Хочеш — лайся, хочеш — сопи в ганчірочку, хочеш — вовком вий…

Сьорбає собі й думає. Про що він думає? Може, згадує останній мій сказ, останню мою ідею-фікс — оту ганебну, брудну історію з Аркашкою? Останнє полювання вовчиці…

А все починалося з Перестройки. Здавалося, на просторах СРСР повторюється біблійна історія з Вавилоном. Державотрус почався з Гори. Гора провалювалася у тартари, а вдавала, що перебудовується… А може й справді, намагаючись жити своїм усталеним, роками налагодженим життям, не передчувала кінця? Тим часом перші передвісники краху, ці виплодки «епохи перемін» уже виповзали із своїх диявольських нір на екрани телевізорів… Біснуваті й авантюристи різного штибу, величаючи себе екстрасенсами, пророками, поволі витісняли із свідомості мас недорікуватих партійних вождів та їхніх, хай вибачає Станіслав, ідеологів. Країну поволі, як чорне полум'я, охоплював сатанинський шабаш. Спочатку я мало що розуміла, дивуючись на цих чумаків-чуваків, безграмотних сільських бабів, знахарок та цілительок, молодиць, звихнутих на сексуальній невтоленності, котрі, видаючи себе за контактерок з Космосом, нахабно переповзали з телеекранів у голодну на сенсації свідомість ще радянського народу. Мальовничо рекламувалася вся ця новоявлена нечисть і на шпальтах комсомольських та партійних газет. Бездарні газетярі, безсоромно прибріхуючи, описували власні зустрічі з людиноподібними пришельцями з позаземних цивілізацій. Якщо вірити пресі, то НЛО кружляли в рідному небі, як зграї ворон, і приземлювалися біля кожної колгоспної ферми, полюючи на сільських пияків, самотніх молодиць та безневинних дітей. І народ, привчений до колективних звитяг, штурмів, походів визвольних, народ, якого вже давно ніхто нікуди не кликав, народ, що забув давно Бога і чорта, повірив у ці нісенітниці і валом повалив до облудників, спраглий дива і видовищ.

Масовий психоз захлеснув і Гору. Першими пірнули у каламуть чортівні нудьгуючі дружини і коханки сильних світу сього. Старіючі дами просто таки ошаліли, жадаючи під пильним оком екстрасенса скинути з тіла зайві кілограми, наїджені на калорійних номенклатурних пайках. Коханки ж за всяку ціну прагнули розчистити шлях із допомогою відьомської сили до ветхих секретарських тіл.

Попервах весь цей безум мене розсмішив, згодом, коли прочитала хвалебний опус давньої приятельки Зої Хавроненко про якогось всеможного екстрасенса Пришембовського, здивувалася, а далі з обуренням накинулася на Станіслава: що це робиться? Але він тільки плечима стенув, показуючи очима на стелю, мовляв, за все в одвіті Москва.

І тоді я все зрозуміла і вжахнулася: великий реформатор і «перестройщик» Горбачов не відав, як розхлебтати кашу, яку сам заварив! А щоб хоч трохи загальмувати «процес», який пішов так далеко, що став некерованим, він і напустив туману сатанинського… Але рятуватися від цього блуду було пізно. Зоставалося одне: скористатися ним. Тож, подолавши скепсис, бо ж як сказано у Святому письмі: і буде вам по вірі вашій, викликала Льоньку з машиною і поїхала на Березняки, де, як писала всезнаюча подруга Хаврона, в убогому підвальчику давав цілющі і молодильні сеанси гіпнозу маловідомий, але всемогутній екстрасенс.

Крім цікавості, мала ще й певний інтерес: не завадило б і мені трохи стесати з живота «соцнакоплєнія». Адже, трохи заспокоївшись після бурхливого розриву з Остапом, почала повніти, втрачати форми. На жаль, я з тих жінок, які киснуть без пригод, і кохання чи флірт — для них своєрідний стрес, шал, що палить кров і засвічує в зіницях відьомські вогні. Такі жінки з однаковою пристрастю, впертістю, ненаситтю і… навіть жорстокою безоглядністю роблять кар'єру, кохають і просто — живуть…

КАЛІОСТРО З БЕРЕЗНЯКІВ

Коли переступила поріг справді убогого підвальчика, в якому звив собі таємниче кубелечко всемогутній спеціаліст «зі схудення цеківських дам», в обличчя війнуло вільглою затхлістю. В кімнаті під сірою стелею тьмяно блимала засиджена мухами електрична лампочка, єдине вікно було затулене аркушем сірого картону. У центрі цього вбогого «інтер'єру» за обшарпаним (мабуть, зі смітника приволік) ще довоєнним канцелярським столом, застеленим замацаним простирадлом, сидів хлопчакуватий тип і по-бичачому спідлоба незмигно вивчав мене. Чи гіпнотизував-причаровував?..

Та на жаль, і обстановка «кабінету», і тупуватий вигляд цього Каліостро з Березняків розчаровували. Ба! Навіть смішили. Але цікавість взяла верх, і я вирішила все-таки законтактувати з цим щойно спеченим «перестройкою» типом авантюриста.

У мене з чоловіками завжди так — несподівано і непередбачено: від зневажливої цікавості — до захвату, від обожнення — до огиди. Тільки із Станіславом обійшлося без крайнощів: не кохала і не ненавиділа, просто — терпіла як… усвідомлену необхідність!


Ах, Аркашка! Твердолобий бичок, що уявив себе водночас Авіценою і Нострадамусом, начитавшись дурниць про силу гіпнозу і таїнства тібетської медицини на чергуваннях у психлікарні! У той день натщесерце він навіть уявити собі не міг у своїй бичачій довбешці, що поріг його затхлого лежбища переступила Фея! Добра, всеможна фея! Та де?! Сидів наш пан Пришембовський, як пришиблений, втупившись тупо у мене ворожо-настороженими, по-бичачому широко розставленими балухами. Одно слово, Пришембовський! Навіть не встав назустріч, провінціал нещасний! Це вже потім, почувши, хто я, забігає, завиляє хвостом. У-у, пройдисвіт!

А небавом за моєю порадою мудрою непомітно для публіки змінить у своєму дурнуватому прізвищі, що явно засвідчувало інтелектуальний потенціал його предків, букву и на о, в такий спосіб облагородившись до пана Прошембовського. Хоч для мене залишиться назавжди Пришембовським, якби навіть перелицювався на Прошемпанського.


Авжеж, Аркадію Пришембовському бракувало елегантності, витонченого зухвальства і розуму, аби з першого погляду полонити таку шляхетну пані, як я. Тим більше… ох, після того божевілля, того шаленства з Остапом, який і досі… правда, у спогадах, дістає мене за живе своїм унікальним садизмом і екзальтованістю стосунків. Тотальний ексгібіціонізм та й годі! Аркашці було далеко до Остапа, але в його тупому бичачому погляді, у злому виразі обличчя проступало щось, диявольське, нице, провокативне, збуджуюче… Коли дивилася йому у вічі, все єство охоплювала якась… нечистоплотна, хтива хіть, ніби… підглядала за чимось сороміцьким…

Диявол він і є диявол. Хоча… Який він диявол?! Звичайне, бісове чоловіче поріддя! Але порівняння, яке вихопилося в мене мимоволі у момент першого фізичного зближення, сподобалось Аркашці настільки, що він згодом не соромитиметься порівнювати себе з цим «ісчадієм» і в інтерв’ю газетам, і у виступах по телебаченню, чим насторожить свою численну клієнтуру, кретин! Однак грубе, похітливе плотське хвилювання, яке пережила під час першого візиту до Аркашки, буде тримати мене у своїх липких лапах усі ці роки… І зараз, думаючи про нього з огидою і зненавистю, відчуваю, як гаряча хвиля хіті обпалює лоно, в’ялить ноги, забирає розум…

Зненавиділа Аркашку в першу хвилину і прикипіла до нього цією зненавидою-любов’ю, як п’явка. І він… О, він, вампір поганий, вчепився за мене руками-ногами, присмоктався, мов кліщ, і виїхав на моєму горбі на самісіньку Гору. Так ми і пережили в гарячому чаду роки так званої перебудови, зарившись із рогами і копитами у сатанинство, захлинаючись киплячою кров’ю один одного!

З Остапом душа моя летіла небесами. З Аркадієм — брела по горло в пекельній смолі, впиваючись незнаними досі плотськими втіхами, задихаючись у п’яній, в’язкій і солодкій темені безсоромної еротики. У рідкісні хвилини протверезіння мені з жахом хотілося здерти із себе шкіру, виварити її у трьох водах і викинути… Або ж утекти світ за очі… в монастир, постригтися в черниці і молитися-молитися, випрошуючи в Бога прощення за всі мої тяжкі гріхи. Але миті прозріння минали і, забувши стид і страм, бігла до Аркашки, садила цю вошу руду на карк і волокла вгору, на Гору…

Найцікавіше, що я таки — схудла. Ще б пак! Мусила після десяти сеансів гіпнозу, влаштованих мені народним цілителем, відчула відразу до всього, що звалося їжею. Згидило їдло, навіть польське печиво, яке так полюбляла гризти за письмовим столом, особливо тоді, коли не писалося, не клеїлося речення, не йшла фраза…

Аркашка воістину сотворив зі мною чудо: за якийсь місяць мене важко було впізнати. Годинами вертілася перед дзеркалами, пишаючись юним легким тілом, дівочою талією, високою шиєю і то — без жодної зморшки! Диво та й годі! Плаский тугий живіт, а груди, як у вісімнадцятирічної… Щоправда, нині невпевнена, що саме так омолодило мене, себто який із «талантів» Аркашки — гіпнотичний чи еротичний? О, моя КАМА СУТРА!

МІЙ РОМАН З ДИЯВОЛОМ…

Жах! Але! Мені знову заздрили! Де б не з’явилася, облипали заднисті, розтельбухатілі на творчій бараболі, поетеси, тлусті докторки наук, опасисті жони цекістів і кадебістів, роздобрілі біля корит розподільників, та змучені (професія зобов’язувала!) голодуванням акторки. «Тебе не впізнати! Що сталося? Любов? Дієта? Ах! Де? Як? Хто? Коли!? Аха-ха! Поведи! Покажи! І ми хочемо…»

Ах, хочеться?! Хочеться і вам мати людський вигляд! Похвально! Що ж, мені не шкода, але спочатку поторохкайте вслід за мною, потрясіть старими хляками, може, від злості лій сам сповзе… Не сповзає?.. Що ж, прийдеться пожаліти подруг-ворогинь, я ж добра, милосердна, співчутлива!

І тут… стрельнула в голову геніальна ідея: якщо на товар є купці, то… Уявила, скільки претензійних чиновних клубастих кобилиць, скільки творчих товстуль потьопає перевальцем в обшарпаний Аркашчин підвальчик, лиш покажи куди! Так вони ж його завтра мільйонером зроблять, ці товстобрюшки! О, Олександро, недаремно твій татко керував райпо! Спасибі йому, і в тобі тріпотить жилка підприємницька! Отож, по-перше, з Аркашчиного дурисвітства може вийти неабиякий бізнес, з якого і мені перепадуть, пардон, дивіденди. По-друге, з цього провінційного мага можна встругнути та-ку сен-са-а-а-цію… Такий вчинити довкола нього ажіотаж, що всі — ахнуть! І, звісно, самій возсіяти в промінні його слави. Наприклад, засвітитися в благородній ролі такої собі меценатки-інтелектуалки, яка благоволить усьому таємничому, непізнаному, як нині пишуть, сакральному і паранормальному…

Тим паче, що мені ці маніпуляції із суспільною свідомістю нічого не коштуватимуть: як показує «перестройка», народ дозрів до блуду. Головне, підключити пресу, радіо і телебачення. А досвід я маю — не з такого лайна кулю ліпила, не з таких нездар робила творців епохальних романів і фільмів! Тьху на них!

Несподівано першим на гачок упіймався… Станіслав! Отакої! Безперечно, був вражений моїми оновленими формами настільки, що про власні згадав. Певно, починало заважати черевце — «пагорб слави над загиблим героєм», як печально жартують у чоловічих тісних колах… Либонь, «партнакоплєнія» псували репутацію «удалого молодца», якщо так серйозно зацікавився державний муж чисто бабським, як на мене, промислом Аркашки.

Та як би там не було, а вже на другий день, після того, як я вдавано відсторонено та якомога байдуже повідала Станіславу про феномен «якогось новоявленого Авіцени з Березняків», везла переляканого на смерть Пришембовського просто в ЦК, де у своєму кабінеті чекав на нас мій чоловік.

Здається, по дорозі, щоб трохи облагородити «месію», запропонувала поміняти у не вельми благозвучному прізвищі букву… Так Аркадій Пришембовський став, проше пана, Прошембовським. Цим прізвищем він і запам'ятається одуреному ним не раз радянському народові… Але це буде потім, а поки що ми тільки починали свій шлях до слави і неслави…

Н-да! Нічогенький вийшов трикутничок любовний! Одна його сторона, чи то пак Станіслав, трималася рівно, під кутом 90 градусів, строго-офіційно, ні про що не здогадуючись, тобто, не підозрюючи. Інша, Аркашка, від страху лежав пластом перед одуреним чоловіком, тремтів і гикав, одно слово, поводився так, як усі смертні, потрапивши вперше «на Гору».

Я ж — вольтовою дугою єднала обидві сторони, вдаючи повну відстороненість. Ніби цей фарс і взагалі обидва його персонажі жодного відношення не мали до трагікомедії мого життя…

О, Олександро! Горе тобі, та, що ходить по лезу ножа! Тож нічого не зостається — лиш провадити далі цю комедію. Отже, більше легкості, маестро, більше фантазії, блиску, гумору, нарешті! Вперед і вгору — і все буде о’кей!

Спостерігала, як Станіслав вивчає Аркашку, як зважує всі «за» і «проти», боїться вляпатися в халепу з цим гіпнотизером-екстрасенсом, боїться! Помітила кілька насторожених поглядів у мій бік. Ах, ти ж старий лисе, нюшок не притупився: чуєш смалене! Але я була настільки поблажливо-байдужа до того, що відбувалося, так позирала зверхньо на Аркашку, що чоловічок заспокоївся. Де б він міг подумати, що в худорлявому, розгубленому Авіцені з провінційного дурдому стільки нерозтриньканої чоловічої сили?.. Тож приємно було бачити, що під кінець бесіди чоловіки навіть сподобалися один одному.

Так Аркадій Пришембовський став неофіційним екстрасенсом ЦК КПУ. Аркашка, якому ще сьогодні вночі і не снилося щось подібне, раптом злетів із своєї нори, з болота на самісіньку «Гору», під самісінькі небеса! Коліна його тремтіли, погляд блукав: видно, приласканому обманутим мужем, соромно було глянути мені у вічі. Але я знала: це сум'яття душевне — від несподіваного щастя, майже стресу, і воно мине, лиш тільки-но Аркашка вибереться за поріг ЦК. Так воно і сталося. Від скромності цей чорт лобатий не вмре, це точно.

Покидали ми кабінет Станіслава нарізно. Спочатку — бердичівський Авіцена, а потім — його покровителька: затрималася спеціально, щоб показати чоловікові, що дамі такого рангу, як я, не вельми пристойно водитися із хай і талановитим, та все-таки… шарлатаном, за яким невідомо які ще золоті верби виростуть. Бачила, що Станіслав у душі схвалив мою стриманість. Однак, вискочивши на вулицю, не могла стримати радість. Я ще не знала, навіщо мені ця нова, «пришембовська» авантюра, але чортория уже засмоктувала мене у свій чорний вир…

Поблукавши для конспірації по місту, відпустила машину, взяла таксі і мотнула на Березняки. Вдячний, але вже сповнений власної гідності, Аркаша все ще дивився на мене голодними і відданими собачими очима, обіцяючи «ноги цілувати… і все таке інше…». Але я не кинулася йому в обійми, не «закотили» ми на честь перемоги і шалених оргій. Відчували: між нами, як тінь зловісна Командора, стояв холодно-зверхній сановний мундир Станіслава. Однак обоє були впевнені, що пройде зовсім мало часу і ця незрима присутність чоловіка зробить наші стосунки ще ближчими, пристрасть ще солодшою, а вечірні зустрічі — палкішими.


З того дня рівно о пів до шостої вечора чорна «Чайка» підвозила екстрасенса Аркадія Прошембовського до будинку ЦК КПУ, де рівно о шостій в малому залі засідань розпочиналися сеанси гіпнозу для всіх, хто бажав скинути із себе зайві кілограми. Небажаючих не було, оскільки Станіслав зумів переконати самого Щербицького в необхідності оздоровити апарат ЦК подібним методом, відповідно перший секретар у наказовому порядку зобов’язав «усю свою королівську рать» поститися під бичачим поглядом Аркашки.

Оце було кіно! Повернувшись додому після сеансів, Станіслав з несподіваним для нього гумором описував мученицькі «страсті» вірних ленінців, заядлих безбожників, коли їх вивертало від одного погляду на щедро сервіровані столи в цеківських їдальнях. Гіпноз не брав лише круглого, як діжка, заввідділом торгівлі Вітольда Гаврика. На сеансах цей лантух із перетравленими продовольчими запасами Батьківщини засинав безгрішним сном немовляти, а, прокинувшись, біг підтюпцем у буфет надолужувати втрачені калорії.

Аркашка старався. Коли ж монументальні тіла апаратчиків полегшали хоч і не до летючості танцівників кордебалету, а всього-на-всього на якихось пару кілограмів, переляканого Аркашку повезли на дачу до САМОГО, як поштиво називали Першого секретаря ЦК Компартії України, лікувати й зцілювати.


Поволі бердичівський Авіцена входив у роль і, як-то кажуть, у смак. Прикупив собі чорний глухий светр, запустив цапину борідку — чисто тобі рудий Мефістофель. Тупуватий бичачий погляд став похмуро-зловісним, важким, відповідним образу таємничого пройдисвіта. Це сьогодні я так гадаю. Тоді ж я… Господи, що тоді зі мною діялось?! Що зі мною робив той шахрай, той пролаза, той виплодок пекла! Боже-Боже!.. То тільки мені здавалося, що так мудро здійснюю власні наполеонівські плани. Насправді ж, для нечестивця я стала і знаряддям, і засобом у досягненні честолюбної мети: якомога швидше дорватися до людських душ, завоювати славу і популярність, тобто — медіумом!

А в мене ніби дідько вселився. Вся палала і тремтіла від голодної пристрасті та екзальтованого обожнення. Феномен Пришембовського перетворився для мене в ідею-фікс. Кричала про нього, закотивши очі, на всіх перехрестях, піднімала пресу, радіо й телебачення. Дякуючи мені, про Аркашку стали писали, як про нового месію, цілителя і спасителя роду людського. Після кількох інтерв’ю з Аркашкою, організованих мною по республіканському, а відтак і союзному телебаченню, цілителем зацікавився і простий народ, спраглий чуда. До підвальчика на Березняках хлинули багатотисячні натовпи нещасних, жадаючих оздоровлення. Листи з проханнями порятувати, вилікувати, що надходили від стражденних з найглухіших куточків Радянського Союзу, листоноші зсипали на купу просто під дверима. Звісно, що їх ніхто не читав. Бо на той час цілитель вже переселився з ласки САМОГО у пристойне приміщення на Хрещатику і спокійнісінько дурив публіку, але вже грошовиту.

На Аркашку посипався золотий дощ, що його ще більше розохотило. Та й, врешті, й мене. Фантазія моя не знала стриму. Адже це я додумалась до сеансів гіпнозу по телебаченню! Я! Я складала для недорікуватого Гіппократа тексти його публічних заклинань, вчила, як триматися перед телекамерою, якої Аркаша спочатку жахався, як чорт ладану: бекав та мекав, а далі, лукавий, вжився в роль спасителя народного!

Підбадьорена успіхом, придумала весь той фарс з обезболюванням на відстані. Довелося добряче пошукати і клініку, і надійних лікарів, і надійних пацієнтів. І, про всяк випадок, добре заплатити — підстрахуватись, як казав Аркашка, адже ж… в цій країні усе могло статися, наприклад, вимкнутися світло, розгубитися — лікарі, міг «не спрацювати» оперований…

Трансляція сенсаційної операції по видаленню апендикса під гіпнозом викликала просто-таки бум популярності Пришембовського. Затамувавши подих, люди вдивлялися в його зловісно-зосереджене обличчя, подане крупним планом на весь телеекран, і затято зціплений рот, що важко вичавлював накази пацієнтці:

— Вам не боляче! Вам — легко і радісно! Вам добре. Ви співаєте. Співайте. Я наказую вам співати!

І бідна жінка починала співати, але так жалібно, що Аркашка грізно обривав її:

— Досить! Спати! Я наказую вам спати!

І жінка «засинала» з усмішкою на вустах. Це вже по тому вона розкаже на всю країну, скільки коштувала їй та усмішка… Гіпноз Аркашки, який сидів під час операції далеко від клініки — в студії «Останкіно», на жаль, «не спрацював», і хвора, перед цим добре оплачена, мало не віддала Богові душу від болю…

Н-да, цинізму цьому затрапезному Мефісто не позичати. Він нахабно блефував, дурив і блудив, готовий переступити через трупи. І ледь не прогорів. Але — викрутився, беркицьнувся в мертвій петлі і, мов шкодливий котяра, м'яко впав на лапи. Однак більше експериментів в операційних ми не проводили…

Зате в ліжку… Навіть легендарній розпусниці Еммануель не снилися подібні тілесні насолоди… Але музика недовго грала. Все менше часу і сил зоставалося на мене у перевантаженого «месії», одержимого ідеєю порятунку вигибаючого людства. Все частіше в його затемнених кабінетах з'являлись довгоногі дівулі, поодинці, а то й зграями. Спочатку я наївно не зважала, точніше, була запрограмована не зважати на чоловічі слабкості Пришембовського, самовіддано гаруючи на його імідж, славу і статки.

Але скоро отямилась. В один прекрасний день ніби пробудилася зі сну. Певно, пройдисвіт так збайдужів до мене, що перестав насилати ману. Більше того, протверезівши, наче глянула на себе чужими очима і побачила… Боже мій, біснувату юродиву, навіжену вже не першої молодості, що безсоромно волочиться за молодим дурисвітом. Але найбільше ображало те, що Аркашка почав залагоджувати свої фінансові справи без мене. Особливо розлютило, коли Пришембовський у супроводі «референток», як він образно називав своїх повій, подався в Польщу заживати слави спасителя у тамтешніх містечкових паній та панянок.


Що ж, перший ляпас витримала достойно. Однак після тріумфального повернення Пришембовського із першого закордонного турне і радісної зустрічі в затишній, обставленій італійськими меблями спальні на загумінках нового офісу, не втрималася — ніжно просичала в кохане обличчя:

— Любчику мій таємничий! Запам’ятай собі: я — не терпляча ломова коняка, не жінка-трудівниця і не затуркана мати-страдниця. Я — Тарас Бульба: я тебе породила, я тебе і вб'ю! Тож опам’ятайся, доки не пізно…

То варто було бачити, як витягнулася по діагоналі самовпевнена мордуленція «європейської знаменитості». Від люті чи від страху — не знаю. Але помітила, як щось чорне, недобре промайнуло в широко розставлених бичачих очах, і зрозуміла: уже пізно. Надто далеко Аркашу завела спокуса «давати установки громадянам соцтабору»… Тепер він почувався, певно, славнозвіснішим за самого реформатора Горбі.

Мені б насторожитись. Так — ні! За мить знову витала в небесах, улещена його вдаваною пристрастю. Вдаваною, бо переконана, що вже тоді цей негідник вирішив розпрощатися зі мною. Перший! У-у, диявол! Перший посмів підняти на мене руку, і ногу… як пес, скажений пес!..

Мене зачинає трясти від люті і ненависті. Де ж ліки, де ті кляті ліки? Задихаючись, лапаю по кишенях. Станіслав, схарапудившись, кидається до мене, витрушує на долоню з пляшечки пігулки. Ковтаю, поволі тупіючи…

… Аркашка відкладав розправу наді мною. Була ще потрібна йому. Готували три велелюдні сеанси екстрасенса і психотерапевта міжнародного класу (звання, присвоєне Аркашці мною після його повернення з Польщі) у Палаці культури «Україна». Квитки продано, «бабки» поділено, але слава осяває тільки підкарнану під макітерку квадратну голову «месії»… Та дідько з ним! Люто закусивши вуздечку, вирішила на прощання «взяти» своє: використовуючи надійні партійні і творчі зв’язки, влаштувати спільний наш вояж по країнах Європи. А вже потім… Як не шкода птицю, а збити у леті доведеться…

Ага! На того натрапила! Хитрий Мефісто шкурою волохатою відчув небезпеку і першим пішов ва-банк. По-сатанинськи підло. І, треба віддати йому належне, прибрав мене з дороги красиво і вчасно. Пікнути не встигла! Митець! Вищий пілотаж — нічого не скажеш!

АРМАГЕДДОН

То був останній абзац мого роману з дияволом. Зала палацу «Україна» вирувала людом, гула, як велетенський вулик. Аркашка, як завше перед публічними виступами, був зосереджений, зловісно-похмурий. Але бачила: нервував. Ще б пак, адже це був його перший виступ перед такою великою аудиторією в Україні і від результату його залежали вся подальша кар’єра і доля Пришембовського.

Пора було починати сеанс, але в літерному ряду зяяли порожні місця: барилися потрібні люди, якраз ті, які влаштовували нам турне по Європі.

Час ішов. Люди нервували. Гості — не з'являлися. Я ледве втримувала Аркашку за лаштунками, благаючи:

— Ще секунда! П'ять хвилин!..

І враз… звично стриманий перед публічними виступали, екстрасенс озвірів, грубо вилаявшись:

— Та пішли вони всі… Я й без них знайду дорогу в Європу!

Його гнів перекинувся на мене, як вогонь. Довго стримувана лють вибухнула в мені, як граната, чорно обпекла груди, і я заверещала, забувши пристойність, сором і правила великосвітського етикету:

— Негідник! Пройдисвіт! Ти… Ти хочеш позбутися мене! Ти забув, що я! я! я! тебе зробила! Що ти мені зобов’язаний усім, навіть своїм паршивим життям!

Пришембовський, що вже, було, рвонув на сцену, зупинився і уважно, по-диявольськи пильно втупився в мене страшними від зненависті очима. І так важко, ніби придавив могильною плитою. Більше не пам'ятаю нічого…

Прийшла до пам’яті в лікарні, під крапельницею. Світ червоно гойдався і розпадався на фрагменти, як картинка у зіпсутому телевізорі. Хотіла поворушитися і не змогла: тіло одубіло, наче колода. Хотіла покликати на поміч — язик не повертався, лежав у роті, як дерев'яна ложка. І тоді я все згадала, і все зрозуміла, і зробила єдине, що могла — гірко заплакала…


Із того дня поволі покотилося з небес і ясне сонечко всенародного визнання і слави Аркадія Пришембовського. І почалось останнє полювання старого цеківського вовка Станіслава. Ясінський, хоч і пізно, але зрозумів усе і не простив Аркашці привселюдної ганьби і… мого каліцтва.

Якби я тоді, за тими лаштунками, померла від крововиливу в мозок, може, все травою поросло б. Але я — зосталася, розчавлена, скалічена, повержена… Тягар тягарем… Така була віддяка мені за добро моє від цього злотворящого диявола… Однак Станіслав розцінив мій інсульт — як удар по його репутації, адже «на Горі» всі знали, що це він, товариш Ясінський, «дав добро» засвітити зелене світло перед нікому невідомим провінційним фіглярем, перед цим шахраєм! І чоловік затявся у мстивості, переконаний, що зло мусить бути покаране. Але я знала, що йдеться не про мораль, а про набагато більше для нас обох — провалений з тріском проект великої державної ваги: монстр, який не відаючи того, що був запрограмований відвертати увагу простого народу від ПЕРЕСТРОЙКИ, вийшов з-під контролю ЦеКа. І була впевнена: Станіслав усе зробить, аби розтерти на порошок це чудовисько, і замести сліди свого невдалого «психотропного» експерименту…

Тож скоро ті ж самі засоби масової інформації, які допіру підносили феномен екстрасенсорний Аркадія Проше-Пришембовського до небес, так само палко стали наввипередки розвінчувати шахрая і пройдисвіта, виколупуючи огидні подробиці його облудної гри, шарлатанства і розбещеності. Моє ж ім'я ніде не згадувалося. Усі враз забули, що то я виволокла Аркашку з гнилого підвальчика і зробила з нього всеможне божество…

Доконав Аркашку судовий процес за зґвалтування пацієнтки. Справедлива Феміда розчавила новоявленого Мефісто, як руду мишу, і поклала товсту крапку в його короткій блискучій кар'єрі і мінливій судьбі. А також в моєму романі з цим дияволом.

ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА

ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА — така нині моя нова суспільна роль. І я не соромлюсь її. Навпаки, сама собі її вибрала. І тепер вживаюся в неї, щоб вижити. О, з якою насолодою приміряю скорботно-запобігливу міну прохачки, старе дрантя і новий ціпок! Я вже потроху дибуляю, вовчики-братчики, правда, ще важко, ледве переставляю ноги, але — дибаю. От і до дачі додибала, осідлала коника-горбоконика і шуркаю по безмежній, аж у дві сотки картопляній плантації. Шур-шур, шур-шур… то нічого, що у підніжжі. Моя Гора… не за горами, пардон за каламбур.

Станіслав давно згорнув імпровізоване застілля і порається біля будиночка: над кущами здичавілої смородини раз по раз вигулькує його лиса і лискуча маківка. А я розкошую в тихій самотині. Народ правду каже: нема щастя без трясця. І в найтяжчому становищі є своя втіха.

І я її маю: спокій! Спо-кій… Ніхто тебе не шарпає, не лапає за поли, не теребить: дай, поможи! Скінчилося. Термосять інших можновладних. А про тебе забули. І ти впиваєшся цим забуттям і сидиш собі в білому кріслі перед телевізором, і не треба нікуди бігти, метушитися. Або… Або длубаєшся собі коло грядки землі, ніби попереду ціла вічність.

Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…

На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…

Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної партії, впала на наші голови, мов розплавлене каміння Везувію. Реформатор, на якого надіялись, яким захоплювались, виявився всього-на-всього… провокатором. Вискочкою, самозакоханим парвеню! Дорогою, дорогою ціною купив Горбі собі популярність на Заході! Цей балакун і фрондер, граючись, з легковажністю захваленої дитини, власноручно, як картковий будиночок, розвалив твердокамінну фортецю, яку не могли збороти акули імперіалізму, починаючи з 1917 року. Безпрецедентний інцидент в історії людства! Тоді, коли обурений плебс торжествував, Гору трясло і косило. Приречені намагалися хоч якось зарадити біді. Але, коли останній із могікан — Івашко, втік у Москву, Станіслав заховав у шухляду партквиток і, здавалося, добровільно вибрав роль спостерігача, відмовившись від посади ректора одного із престижних вузів столиці на користь якогось щойно перефарбованого в «демократи» кар’єриста. Єдине, що спромігся доброго зробити, то прикупити пару квартир та цю нещасну дачку… От і все, всі статки.

Але, на жаль, то ще було не все. То був тільки початок… великого перелому, ще не осмисленого, драматичного зламу в історії і долі радянської супер-держави…

ЗЛАМ

Великий злам у долі таких щирих її адептів і апологетів, як ми із Станіславом. І хоч тепер ми майже не виходили з хати, до нашої барлоги доносився відгомін цієї революції навиворіт… Цього державотрусу, який, подумати тільки, почався у «червонозоряній» Москві! Доки я, прикипівши очима до екрану телевізора, спостерігала за подіями у столиці, хвиля «всенародного піднесення» докотилася і до Києва. Скоро на Хрещатику завирували натовпи під синьо-жовтими знаменами. На трибуни виривалися не відомі народові вчорашні політв'язні з німбами мучеників більшовизму і тоталітарного режиму. Особливо була здивована, коли побачила поряд з репресованими їхніх опонентів — своїх колег, радянських митців, пристрасних оспівувачів комуністичної доби, приласканих партією і урядом «корифеїв» і «класиків», які буквально вчора ще проклинали українських буржуазних націоналістів, а нині, спритно помінявши кокарди на ленінських кепках, очолили національно-визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність. Кинулась до Станіслава. Але він був незворушний. Нічого не пояснюючи, спитав:

— А ти хотіла, щоб цю волинку очолив якийсь неконтрольований маніяк?

І я більше не обурювалася. Навіть тоді, коли дочка генерала КДБ Хаврона, не могла натішитися тим, що ексгумація стала основою національного відродження, що тепер усі видавництва працювали тільки на мертвих — репресованих, розстріляних, вигнаних колись за кордон письменників-протестантів. Коли ж Київ захлеснула хвиля звільнених і приїжджих дисидентів, а діаспора з усіх амвонів повчала затурканий большевиками український нарід, як будувати нову суверенну Україну, стало прикро… Не розуміла, як влада могла допустити таку велику країну до такої ганьби, або ж… Станіслав за старою звичкою приховував від мене державні таємниці…

Однак, як виявилося, у цій веремії він і сам розгубився. Тому, зачаївшись у своїй норі, ми змушені були чекати. І дочекалися. Полювання на відьом! Яке, звичайно, почали з мене! І, звичайно, найближчі, чи то пак, колись наближені, які добре мене знали, а тому володіли інформацією. Своя інтелігентська братія, хлепнувши свободи, не шкодувала ні сил, ні завзяття. У викривальних статтях, якими зарясніли вчора ще віддано партійні, а тепер незалежні демократичні часописи, мене обливали з ніг до голови цинічним брудом, пригадуючи всі мої гріхи. Навіть доброчинство, навіть моя доброта і милосердя інтерпретували не інакше, як знущання ідеологічного монстра тоталітарного режиму над беззахисними «мистцями», як мої колеги стали називати себе з подачі діаспори.

Розгул фантазії моїх «опонентів» сягнув критичної межі: майже всі колись поважні товсті літературні журнали, членом редколегій яких була, наввипередки друкували ганебні пасквілі на мою особу: в недолугих повістинках та романах колеги по перу описували мій багатогранний образ, брутально перекручуючи факти з біографії, обпльовуючи і знущаючись, змагаючись між собою в підлості і бездарності. Одні показували мене народу як сатанинське поріддя системи, інші — як психічно неврівноважену придворну даму комуністичних диктаторів, треті бачили в мені лиш сексуальну маніячку, таку собі розбещену Іродову жінку. Отака зрадливість долі! Вважала себе останньою жебрачкою, а вийшло, що — героїня! А хіба не так, коли вся рідна українська література, набігавшись по мітингах, накричавшись: «Ганьба! Геть!», — крізь ніч не спала, змальовуючи для нащадків мою непересічну особу!

Авжеж, треба віддати каїнам каїнове. Народ правду каже: «Не так тії воріженьки, як добрії люди». О, тут вже добрі люди — вовчики-братчики і лисички-сестрички щиро мені прислужилися. Ховаючи під міною співчуття і обурення зловтіху, приносили ці смердючі пасквілі в мій дім, підносили на тарелях золотих, як голову відсічену Іоана Предтечі до смертного ложа… самого Хрестителя! Особливо зі шкури лізла Хаврона. У-у, гієна… коли я не впускала її в дім, влаштовувала «читки» по телефону, захлиналася нібито благородним гнівом на кривдників-брехунів, а сама, о, я це відчувала кров’ю, аж сикала від зловтіхи і нагоди поквитатися зі мною за все моє минуле заможне і престижне життя, якого сама прагла, та не мала, бо не пощастило захомутати не те що такого, як мій Станіслав, а й кирзового єфрейтора з генеральською перспективою.

Що ж до «колег» по перу, то тут сумнівів не було: це теж була люта помста вічно упослідженої черні, відплата підніжжя — людині з Гори, жінці, життя якої було предметом їх плебейської заздрості! Але найцікавіше те, що все це розуміли і в середовищі «колишніх», але ніхто не став на захист, так за власну шкуру боялися, окрім маловідомої літераторки Васькової, чоловік якої, колишній офіцер КДБ, став одним з очільників СБУ. Так що, її стаття з’явилася радше із солідарності і, на жаль, викликала нову хвилю обурення повсталих посполитих проти мене і «таких, як я».

Але я не зрадила себе і в лиху годину. Не піддалася на провокації. Напівжива, розполовинена хворобою, знайшла в собі сили гідно винести удар «під дих». Стрічала і проводжала «доброзичливців», вислуховувала по телефону з лагідною усмішкою матері Терези, недосяжна підступності у своїм святім всепрощенні. І вони йшли, вчорашні мої сраколизи, бездарні актрисочки, критикеси і поетеси, похнюплені, вбиті моєю вищістю над ними і суєтою суєт. Я так і казала їм услід, ніби благословляючи: «Будьте вищими і вам воздасться».

Знаю, вийшовши за двері і трохи очумавшись від несподіваного нового іміджу многоликої Олександри Ясінської, вони впадали в хтиве злослів'я, але я — я була над ними, високо, дуже високо…

То нічого, що в цей час, в цю гірку хвилину, я ридала і билася в істериці, проклинаючи день свого народження, і своє життя, і державу, і… і… Ридала, звиваючись, як перетятий черв… То нічого, головне в житті — вміти тримати спину! Золота заповідь моєї свекрухи, якій я не зрадила жодного разу, і навіть на смертному одрі не згорбилась!

Палюча, нестерпна образа, злість, біль минали, і я спокійно, відсторонено перечитувала всі, присвячені моїй неповторній особі, опуси, втішаючись недолугістю і безталанням авторів, вбогістю їх творчої уяви. Господи, та мене на сторінках цієї примітивщини і близько не було! І не пахло тут, панове, Олександрою Рибенко-Ясінською! Навіть тінню моєю не були всі ті ходульні партдами, бліді істерички, німфоманки і вампірки — отой червивий плід хворобливої уяви безталанних писак, що начитавшись зарубіжної бульварщини, уявили себе новаторами рідної літератури.

Правду кажуть оунівці: таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо! А, як прорік один мудрець: ніщо — воно і є ніщо! І довго ще нам сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких теренах!

ДО ВСЬОГО ЗВИКАЄ ЛЮДИНА

І я звикла. Ба! Така пильна увага з боку пасквілянтів до моєї особи лоскотала моє притлумлене останніми подіями честолюбство. Ще б пак! Тож дійсно треба бути настільки неординарною і примітною постаттю, аби тобою так переймалися різні люди. Не спали через тебе, не їли, лиш писали-писали… Навіть безнадійні нездари, навіть круглі ідіоти…

Надто мене потряс виплодом своєї літературної фантазії Петько Курій. Коко, як колись ніжно його називала. Н-да… Дотепним був той напівграмотний повітовий писарчук, що навіки охрестив Петриків рід цим прізвиськом-прізвищем, що означала по-народному: ні курка, ні півень. Себто, курячий гермафродит. Але темні Курії через свою малограмотність не перечили суспільній думці. Тільки бідний Коко намагався протистояти етимологій власного прізвища награною гіперсексуальністю! Вічно захеканий від вічної гонитви за курочками, вічно стривожений надією хоч одну потоптати. А ще Коко судилася плюгава доля вічного аспіранта. Є такі безнадійні невдахи, приречені на поневіряння тільки тому, що не вистачає їм кебети. Зате, як правило, вони інтуїтивно беруть своє хитрістю, влізливістю і нахабством.

Однак жертва природного відбору — Коко не мав за вбогою душею цього, тільки хист до плазування. Він запобігав перед кожним, хто стояв на міліметр вище за нього на суспільній драбині, люто при тому його ненавидячи. Вічний хлопчик на побігеньках, старший куди пошлють… Та що казати! Є такі у кожній конторі. Бо ж титуловані й везучі кар’єристи оточують себе не розумними і здібними, що можуть підсидіти їх, а слизняками і євнухами, якими можна попихатися до кінця світу, які ні на що не претендують, щасливі, що крутяться пилом довкола світил, в надії одружитися на їх дочках і в такий спосіб доскочити маєтку. Але професорські доньки мали на увазі когутиків. І від безнадії безпросвітної прилипали ті до кафедральних дам, підносячи за ними шлейфи і портфелі.

Мій когутик, мій Коко обрав дамою серця мене… І, як всі бездарні шелихвости, почав з поезії. Щоранку у шухляді свого стола знаходила заслинений віршик. Перечитуючи заримовані освідчення у вічнім коханні, звичайно, розуміла: не ті обшири, не ті масштаби, проте… усе-таки почувалася такою собі кафедральною Беатріче. Але… чого хоче навзаєм цей прищавий Дант? Хоч на його гостренькому писочку від народження було написано Божою десницею: хочу їсти, хочу пити, хочу добре жити…


Ясно, що від мене він жадав не шлюбного ложа, не поцінування поетичного таланту. Мала взяти на абордаж… його разом із дисертацією. Однак, поки що Курій слинив свої віршики, я, мов нічого не відаючи, складала їх в акуратний стосик, іноді перечитуючи кафедральним «подружкам», бо ж що то за любовний роман, коли про нього ніхто не знає?..

І це була необачність. Кафедрою поповзли плітки, подейкували, ніби це я стулила Коко дисертацію. Ну, такої високої оцінки своїм інтелектуальним здібностям від колег не чекала! Щоправда, після інтимної здибанки на якійсь запушеній, позиченій у друзяк дачці, Коко втиснув мені свій многолітній труд. Припер, гад, за двісті кілометрів замість коробки добрих цукерок… Ощасливив!

Не треба великого розуму, аби, пробігши очима опус по діагоналі, збагнути: слабенько! Не тягнув Коко кебетою на вченого, як і талантом — на Данте. Та, власне, ні на що путнє нічим не тягнув. Але шкода було хлопця, і я втрутилася. Захист його дисертації відклали не невизначений час, аби просто не провалити. Однак в того йолопа не стачило мізків оцінити послугу. Затявся, паскудник. Із поезії перейшов на анонімки, жанр, достойний злісних кретинів. Але мої люди скоро збили йому натхнення. Я ж втратила цікавість до віршомаза навіки. Він для мене щез, випарувався, хоч і ліз щодень в очі, тиняючись з ображеним виглядом по кафедрі.

І от цей нещасний… ця мстива личина випорожнилася «сповіддю» гнаного і репресованого «борця», переслідуваного «генія». І, виявляється, ті «нагінки й обструкції» юному обдарованню організувала я, Олександра Рибенко-Ясінська!

Це якась пошесть! Тепер кожна жаба, користуючись свободою слова і совісті, норовить проквакати із свого намулу про своє героїчне минуле, омитися в йорданській воді відродження і втиснутися в лави подвижників, борців за суверенну і соборну! І думають, що всі забули про те, що вони ще вчора в гробу бачили неньку Україну з її мовою калиновою-солов’їною! І яскравим прикладом тому оті віршики Курія, написані «могучим русским языком», що й досі припадають пилом у нетрях мого архіву, перев'язані рожевою стрічкою.

Звичайно, могла їх запросто надрукувати в якійсь газетці у відповідь на «сповідь» Коко, та не хочу ганьбитися, опускатися до рівня куріїв. Волію бути роздерта вовками…


Сонечко вже над захід. Дерева стелять на землю легкі прозорі тіні. Але я — не про те. Я про те, що всі наші проблеми, всі радощі і біди закладені у нас самих. Людина осмислює себе підсвідомо чи свідомо у трьох вимірах: стать, національність і класовість або ж, як нині, приналежність до клану. От і все. І як би ми не противились, ув'язнення в цім трикутнику спричиняє і нашу суспільну поведінку і менталітет, і життєвий устрій. І всі протиріччя людські. Хто б що не говорив, а ми всі сидимо у рідних трикутниках, як в окопах… Трикутні придурки, до того ж — нещасні. Бо для повного щастя треба бути круглим дурнем.

В ОКОПІ…

Я теж закопалася у своєму окопі-трикутнику — упослідженості, злиднів, каліцтва… Переосмислюю, переоцінюю… і знову ж таки у трьох вимірах. Ще вчора була там, на сяючій вершині, на «Горі». Блискуча, шикарна жінка. Вибрана з вибраних… Була такою, якою мене робило життя, оточення, всілякою — доброю, злою, нещасною, жорстокою, безоглядною, грішною, щасливою… Авжеж, хай там що, а я прожила життя конкретної живої жінки, непересічної, пристрасної. Що ж ви мене судите? І хто дав вам право кидати в мене камінням, вам, тим, які існували за тими самими, що і я, принципами і законами людського суспільства, хай недовершеного, вовчого?.. Чи, може, ви пурхали янголами, метеликами Божими з квітки на квітку, спиваючи нектар? Хто з вас, судді мої, творив лиш добро і не сподіяв зла ані ближньому, ні дальньому своєму? Лицеміри, лицедії… На жаль, мстите мені і, на жаль, по заслузі. Бо мене мало четвертувати за те, що одних не дала виморити голодом, других — «посадити», а третім слизням чіпляла на вутлі груди ордени та значки лауреатів державної премії імені Кобзаря, тим самим принижуючи високість національного духу… А тепер розплачуюсь…

Але запам’ятайте собі одне: це не ви, а НЕБО мені мстить за те, що, маючи ВСЕ, я нічого мудрого і доброго не зробила на своїм віку. Нічого не надбала. І, врешті, так ганебно випала з центрифуги диявольських житейських марафонів…


Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…

Одну із прикуплених квартир подарували Сашуні, іншу, фешенебельну, в центрі Києва здаємо за долари під офіс американській благодійній організації — одній з тих так званих «неурядових» інституцій, яка за кошти Вашингтона здійснює в країнах третього світу державну політику духовної експансії. Без атомних і ядерних бомб, без оголошення війни, ненав'язливо і по-діловому юне військо місіонерів слов'янського походження давно перейшло кордони розваленого Союзу і довершує те, що не встигли зробити засоби масової інформації, ЦРУ і ФБР за 70 років. Сіє на руїнах вчорашньої наддержави мудре, вічне, світле: всепереможне захоплення американським способом життя, американським способом мислення і діяння, спрагу свободи, ілюзію здійснених можливостей. Міф про Америку й американський спосіб життя, мов пухлина, розростається у нашій суспільній свідомості, пожирає здоровий глузд, притлумлює, вичавлює з голів почуття патріотизму, національної гордості, людської гідності, врешті решт! А тележурналісти, які донедавна залякували нас жахіттям «загниваючої» Америки, нині захлинаються від дифірамбів «американському феноменові», нав'язуючи комплекс неповноцінності розгубленим «совкам» «от Москвы до самых до окраин»…


Що ж до мене, то за великим рахунком нічого не маю проти Америки, — сама була в дикому захваті, особливо від добробуту американців. Однак легкий флірт із заморським раєм і трагічна любов до рідної землі — різні речі! Тим більше, що святе місце порожнім не буває. Вакуум заповнюється любов'ю до далекого ефемерного і зневагою до свого, рідного, реального.

Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від азіатського іга, потрапили під західну окупацію. Найгірше, що руйнуються моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що ще недавно репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили народом, скидали з п'єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать колишні «володарі думок», «інженери людських душ», «цвіт інтелігенції»… Забуті, самі повержені з п'єдесталів, не затребувані новим часом, загублені у всенародному блуді, одурені самі собою…

Воістину: за що боролись — на те й напоролись. Трубили в луджені горлянки ганьбу Єрихону, доки не впали його стіни, доки не згинула держава, яка щедро платила хоч і не всім, але більшості — за вірну службу, за талант оспівувати і прославляти її устої прижиттєвими повними виданнями творів, будинками творчості, квартирами з додатковими двадцятьма метрами на кабінет найбездарнішому, преміями і премійками, поїздками за кордон, велелюдними, бучними всесоюзними і республіканськими з'їздами, пленумами, днями літератури, гонорарами, врешті — пенсіями на рівні персональних… Чого ще бракувало?! Ґудза?! Але ж ті, кому його бракувало, мали собі табори для неблагонадійних, любов закордону і славу протестантів у світі буржуазних свобод! Кожен вибирав свою дорогу. Тепер усі маємо один ґудз, який самі собі зав’язали… І невідомо, коли розв’яжемо…

Видавництва, видавши за гроші діаспори усіх репресованих, без підтримки держави розвалилися, товсті літературні журнали захиріли, від Літфонду одна назва зосталася, будинок Спілки письменників — ця цитадель радянської духовності — разом із знаменитим рестораном «Еней» віддані в оренду доморощеним нуворишам, фірмачам і банкірам. Подейкують, що новоявлені магнати, «дрогнув сердцем», щокварталу влаштовують для зголоднілої письменницької братії благодійні обіди в тому самому «Енеї», з якого вона ще пару років тому не вилазила, обмиваючи та пропиваючи гонорари. Колись тут була козацька вольниця, гримів «Еней» піснями і сміхом, а на стінах, розписаних знаменитим Базилевичем, серед героїв «Енеїди» продивлялися ще молоді профілі корифеїв та молодих знаменитостей, зокрема й Лариси Орленко… Лори…

Лора… Вона любила «Еней» і «Еней» любив її. Шанував. Аякже, талант, знаменитість, а до всього — заввідділом поезії одного з найвагоміших товстих часописів. Вважайте, що це від її настрою залежало, надрукує чи не надрукує журнал того чи того генія, а водно — почує чи не почує про нього світ… Тому-то «Еней», натоптаний чорноземними генійочками, і шанував Лору і… наливав «гірку» по вінця. А найчастіше і найщедріше підливав той її залицяльник останній — Полятицький. І Лора шпарко хилила чарку за чаркою, не помічаючи, що поволі спивається…

Господи, що це я?! Чого це я раптом згадала про неї? Де Станіслав?! Що він там в дідька робить?! Пора їхати! Але, правду кажучи, їхати не хотілося. Не хотілось їхати від землі, тиші, осінніх пахощів — у бетонні джунглі столиці…

Зловила себе на тому, що намагаюся думати про що завгодно, тільки б не згадувати про неї, Лору… Але її тінь, її тінь заступає мені сонце, тьмарить погляд… Геть! Геть! З очей! З пам'яті! Станіславе! Станіславе! Де ти?

Мій різкий, стривожений голос розпанахує лагідну тишу, і від того стає ще тривожніше…

— Що сталося?! — біжить від будинку переляканим чоловік.

— Нічого не сталося! Пора їхати — от що сталося!

Станіслав полегшено зітхає: пора так пора. Збирає знаряддя праці: лопату, відра, мішки з картоплею. Вся його постать — втілення терплячої жертовності і жертовного терпіння. На якусь мить стає шкода його, і я кажу винувато:

— Вибач, але завтра мушу йти в Спілку… за тими ліками, будь вони неладні!

Станіслав не реагує. Чому? Невже його не обурює моє вимушене жебракування? Принизливе випрошування не срібла-злота, навіть не шматка хліба, а… мить, хвилину життя?!

Що ж це коїться? В аптеках ліків немає, зате на товчку за них з тебе шкуру деруть! І гріха не бояться… Раніше діставала медикаменти через знайомих лікарів, по блату, дякуючи старим зв'язкам. Тепер — урвалося. Тепер для тих, хто вчора за щастя мав клізму мені зробити, я — ніхто, чи то пак — просто жебрачка, представниця марґінальних верств населення… Але, забудькуваті ви мої, усім марґіналам ви обіцяли соціальний захист, щоправда, спершу розплодивши їх. Я теж — жертва вашого безголов'я. Тож хай буде соромно вам, а не мені!


Сповзаю із стільчика, скручуюсь калачиком і масажую затерплу ногу. Станіслав віддаляється, обвішаний мішками та відрами, просто-таки велетень, коли дивитися на нього від самої землі.

Заплющую очі: отак би й заснути. Навіки. І не мучитись, не принижуватись більше… ні перед ким… тим більше, перед колишніми своїми блазнями, челяддю, доля якої залежала колись від поруху твоєї високої брови…

Згадалося, як уперше після хвороби, після місяців забуття і обструкції, шкандибала у Спілку. О, як то було непросто: виповзти з нори, розправити спину, гордо звести голову і йти, йти, ніби нічого не сталося, ніби не волочаться оглоблями паралізовані ноги, не висить хвостом телячим рука! То нічого, що крижаний піт градом котився по прямій спині, лице під макіяжем усміхалося… Єдиного боялася — щоб його від напруження не перекосило.

Йшла в Спілку, бо котрась із секретарок задзвонила, аби з'явилась, якщо маю потребу, бо сьогодні будуть ділити між слабими і вбогими імпортні ліки, даровані діаспорою. Від слів, від тону вертихвістки мов кип'ятком ошпарило… Між слабими і вбогими — я! Я! Ще зовсім недавно була між сильними світу цього, між можновладними… Ще донедавна вся Спілка (вся!) запобігала і тремтіла переді мною! І от я вже — серед слабих і хворих! Хотілося обізвати секретарку ідіоткою, швиргонути слухавкою, але… неждано для себе усміхнулася вдячно і пролепетала:

— Спасибі! Спасибі, що не забуваєте! То коли прийти? Ага! Обов'язково!

Уявляю, з яким злим задоволенням спілчанські Хіврі, зокрема і подруга Зоя Хавроненко, пліткуватимуть, втішаючись моєю бідою… Та Бог їм судія! І мені, і всім нам — один суддя — Бог!

ЯКА ДОВГА ДОРОГА!

Як довго я йшла! Здається, цілу вічність долала триста метрів від рогу вулиць Банківської та Інститутської, де чоловік зупинив «Волгу», до Спілки письменників! Але найбільше дошкуляло те, що мені здавалося, нібито все місто, весь Київ збігся подивитися, як то Я, донедавна майже третя леді республіки, шкандибаю пішодрала за милостинею. Що ж, дивіться! Втішайтеся! Однак пам'ятайте, що судьба — жорстока: вчора — в злоті, нині — в болоті, бо від великого до трагічного — один крок!

Станіслав хотів підвезти під самі двері Спілки, але я відмовила: побачать машину — ліків не дадуть.

Минаючи газетну вітрину з «Літературною Україною» біля під'їзду Спілки, підійшла, нібито щось там прочитати. Насправді, хотіла побачити у склі вітрини власне віддзеркалення. А побачивши дикуваті очі, застиглу ідіотську усмішку, ледь не розридалася. Стояла якусь мить завмерши, збиралася на силі, аби надати обличчю людського виразу: хоча б спокійного, коли не гордовитого, не впевненого…

Н-да, колись я сюди не так заходила… Перехопило від образи подих, але швидко осмикнула себе, закусила вуздечку: тільки — не розкисати, і — вперед! Бо життя, як подивишся, нікого не милує. І стіни цього будинку бачили не раз, ЯК МИНАЄ СЛАВА СВІТУ. Не раз спостерігали, як ще вчора славою осяяного, народом шанованого, вздовж і впоперек друкованого, виносили з цих дверей вперед ногами, нікому не потрібного, тихого і змалілого. Так що, о, Олександро, вперед і вгору!

І покатуляла мармуровими сходами на другий поверх. Колись тут над моєю головою пролунав знущальний голос чорноземного генія: «Хто мені скаже, що написала ця молодичка?» Здається, так він спитав, і таким тоном, ніби сам писав хтозна-які епохальні романи! Наче невідомо, яким генієм був! А дивись — і нема! Давно! А я є! Як там вже не є, але — Є!

У фойє, перед кабінетом одного із секретарів Спілки письменників України вже зібралася чималенька юрба пенсіонерів, інвалідів, просто слабих, кому доконечно були потрібні заморські пігулки. О, Боже! Не Спілка письменників, а патронат для знедолених! Про декого з них і не підозрювала, що ще живі… Радше, животіють, покинуті, забуті, з мізерними пенсійками. Співці Країни Рад, дружби народів і комуністичної доби… Хтось із колишніх партократів приніс на хвості, нібито по бібліотеках тихенько списують книжки про революцію, колективізацію, громадянську та Велику Вітчизняну війну, яку вже соромливо іменують просто Другою світовою, тобто усі твори, написані з позицій комуністичної ідеології. А це, вважай, книжки трьох-чотирьох поколінь письменників. І оцих, побитих міллю і життям. Вони ж, нещасні, не відають, яке «безсмертя» їх чекає…

І не треба. Нехай думають, що творили — на віки, що недаремно змарнували своє життя, переводячи папір і чорнило.

Вітаюся, наліво і направо киваю головою Божим обдувайкам, людським кульбабкам, колись відомим, знаним письменникам, діячам… Колись я дивилася на них знизу вгору, заздрячи Лорі, яку вони мали за рівню. О, як вони з нею носилися! Мов із розбитим яйцем: «А-ха-ха! Ко-ко-ко! О! О! Орленко! О! Орлиця!». Мене ж обминали поглядом, як непотріб, не відаючи, що скоро, дуже скоро я дивитимусь на них із своєї «Гори»…

Н-да… А тепер от ми — рівня. Нас зрівняло життя, підступна, завжди непевна судьба інтелігенції на цій землі, в цій державі чудес і беззаконня…


Займаю в самому куточку чергу, стою, слухаю. Фойє гуде, наче вулик. Одні скаржаться на письменницьке життя-буття, старість, злидні. Інші — раденькі, що тепленькі, себто — ще живі, що трапилася нагода прилізти до Спілки, побачитися з колегами, поспілкуватися. Треті ж — тішаться соборною, суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів. О, невгамовне плем'я вічних революціонерів — їм аби на барикади!

Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.

Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Так-так, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману «Криваві заграви», і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.

Тепер ми з нею теж — в одній ямці, в одній черзі… Ну-ну, що ж цікавить цю копицю, цього бронтозавра в спідниці? Ах, як здоров'я? Та так: ще жива… Настрій? Оптимістичний. Н-да, це головне… От і все. Дружби не вийшло. Теми вичерпались. Усі, крім одної: болячки, яких у моєї колеги сто, вірніше, вона сама одна стокілограмова болячка, що вічно стогне віршами про нерозділене кохання. Однак вибачливо усміхаюся, даю зрозуміти, що бесіда ся скінчила, і колежанка гребе натовпом далі.

Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться — набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.

Ах, кіно! «Это было недавно, это было давно…». Тепер «Ірпінь», щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…

Нарешті, моя черга. Заходжу. Добридень! За столом — мій вічний протеже «по части премий и наград». Скільки пам'ятаю, щось канючив: то квартиру, то посаду, то премію. Вічно ліз у вічі, улесливий, злидень злиднем. Постійно скривлена, кисла пика цієї обділеної таланом і талантом посередності постійно висіла переді мною в повітрі, як надокучлива муха. Але зараз… возсідає на престолі роздута пихою до розмірів буддійського слона! Щось там буркнула і — очима в папери. Невже я так змінилася, що не впізнає? «Я вас слухаю», — каже. «Та прийшла за ліками», — кажу. «А де ваш рецепт?» — питає дерев'яним голосом. «А хіба вам повилазило: на морді в мене приклеєний», — кажу, не моргнувши, і відчуваю, як починає терпнути ліва щока, як перекошується обличчя і в кутику рота закипає піна. Мене так трясе і тіпає, що секретар блідне і, забувши про власну велич, кидається на поміч. Збігається поріділа в рядах літературна челядь. Мене садять на диван, пхнуть до рота склянку з водою. «Може, викликати швидку? Лікаря?.. Може, приляжете?»

Я ще тільки на спілчанських диванах не вилежувалася! Лише цього факту бракувало в моїй одіозній біографії! Поволі встаю, виходжу, затиснувши в спітнілій жмені упаковку із заморськими пігулками. Притихлі рудименти українського письменства перелякано-співчутливо проводжають мене вицвілими очима, і, певно, кожен з них думає, те ж, що і я: «Сік транзіт гльоріа мунді»…

SIC TRANSIT GLORIA MUNDI

Авжеж, приблизно так для всіх минає земна слава.

— Так, що — їдемо? Чи ти передумала? — гукає Станіслав.

По моїй руці кудись прудко біжить мурашка, руденька, із золотим прозорим черевцем. Тисячі руденьких заклопотаних мурашок раптом покинули свою роботу і очманіло бігають по мені, радісно лоскочуть волохатими лапками шкіру. Від їхньої метушні терпне рука, терпне потилиця, ліва щока, все тіло. І я поволі перетворююся на великий коричневий мурашник, одурілий від безладної, безцільної суєти маленьких прозорих брунатних істот. Мурашиний абсурд — от хто я. Але… про це знаю тільки я. І мушу, мушу триматися, аби не видати себе з головою перед Станіславом. Адже ж тільки і жде, щоб підловити, заскочити мене на ЧОМУСЬ і спровадити в «дурку».

Сам він навряд чи помітить, що я всього-на-всього мурашиний абсурд. Ніколи не відзначався ні уявою, ані гострим зором. Це я — Я! — була його очима, вухами, носом! Його вовчим нюхом! А всі вважали, що лишень — шиєю. О, коли хочеш чогось доскочити коштом чоловіка, мусиш влізти в його паршиву шкуру і — крутити, крутитися, доки не станеш конусоподібною мурашиною горою. Але — мовчи. Не рухайся. А то Станіславу нічого не вартує розкопирсати мурашник і викинути його за межу. Он він нещасного черв'яка дощового розполовинив лопатою і не здригнувся.

Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.

Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії — на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж — мене! А чом би й ні? Під-хо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка… Ату її! Зі свистом і улюлюканням! Аби всі бачили, що ми перші в рядах борців за свободу і демократію, за правову державу і відкрите суспільство! І пішло-поїхало! А розпочав це ганебне полювання на відьму кафедральну хто б ви думали, людоньки? Та мій улюблений шеф, уже декан історичного факультету Пшик-Троянський, отой завкафедрою, котрий пушинки здмухував із моїх соболів з того дня, коли аспіранткою переступила поріг кафедри. І тему дисертації запропонував, і постарався, аби захистилася за першим разом… Цеківський підхлібник! Хамелеон, дешевий пристосуванець! Вірний своїй підлій личині, він перший після проголошення незалежності перестав зі мною вітатися. А коли я в простоті душевній запитала, що сталося, ця почвара болотна роздулася до величини вола і проквакала, з ненавистю втупившись у мене рилом:

— Нарешті… нарешті, я випустив свій уярмлений дух… став тим, ким мене спородили батько з матір'ю!

Я отетеріла, адже знала: ще студентом історичного факультету столичного університету він, перший атеїст і комсорг курсу відрікся від своїх темних батьків-селян тим, що прізвище власне Пшик змінив на, як він вважав, милозвучне і незвичайне: Троянський! А тепер він, бачите, випустив свій уярмлений дух! Тож розреготалася просто у продажні сіркові очі:

— Я ж то думаю — звідки сморід такий? А це ви, шановний, дух уярмлений випустили!

О, як затряслася, заволала ця шмата, цей сраколиз:

— Геть! Ми — по різні боки барикад! Геть!

І, смачно плюнувши йому в пику, я пішла геть. Пішла регочучи, але в душу гадючкою заповз холодок. Моя собача інтуїція застерігала: «О, Олександро, вважай! Щурі тікають — хана „Титанику“».

При всій своїй огиді до щурячого плем'я, цінувала його за вражаючу інтуїцію і колосальний інстинкт самозбереження. Власне, те, що тримало завжди на поверхні й мене, грішну… Але, як каже Хаврона, «нє до такой стєпєні!»

Ще розводив руками на телеекранах Горбачов, ще перся в народні депутати Щербицький, ще вагався Станіслав, адже ніяк не міг повірити, що валиться на очах те, що зводилось на кістках на віки, що цементувалося кров'ю цілих поколінь, а пшики вже знали, що робити. І тільки тоді, коли Троянський-Пшик поклав з апломбом на стіл університетського партбюро свій партійний квиток, Станіслав зрозумів: усе! Вісь зламалася. Летимо в тартари!


Більше на кафедру не навідувалася. Лікувала ображене самолюбство спілкуванням з молодим дияволом Аркашкою. Знаходила віддушину в чортівні, що лізла, перла, як випари пекла, крізь щілини в земній корі під нашим, на очах погибаючим, Вавилоном.

Тим часом Троянський-Пшик ставав майже національним героєм. Його Гераклові подвиги здачею партійного квитка не завершилися. Кажуть, він перший в університеті викинув синьо-жовтий стяг із вікна кафедри історії комуністичної партії Радянського Союзу, очолив університетський осередок «Руху» і активно трудився над створенням партії «нового типу». Водночас, зі шкури ліз, аби нашкрябати своє ім'я свідомого патріота на скрижалях рідної історії. Мало в осад не випала, прочитавши випадково у «вечірці» відозву Троянського-Пшика до темного народу з нагоди Референдуму 1 грудня 1991 року: «Немає сумніву, що кожна порядна людина, не залежно від національності, яка не засліплена ідеологією „світлого майбутнього“, або не залякана чи одурена більшовицькими агітаторами, буде проти „оновленого“ Союзу. Гряде вирішальна година… В країні загострюється політична боротьба, посилюється наступ агонізуючих реакційних сил КПРС, імперського центру та інших прибічників антинародного режиму, які намагаються затримати і задушити процес демократизації…» І так далі і в тому ж дусі.

Так Троянський-Пшик став ідеологом національно-визвольної боротьби, епохальних змагів за державність України серед наукової інтелігенції. Я ж — ворогом народу, тою, кому збуджені, пробуджені від комуністичного сну маси кричали услід на вулицях столиці: «Ганьба!», «Комуняку — на гілляку!».

Спостерігала метаморфози з ближніми, цей безсоромний розгул мімікрії спокійно: не вистачало вже ні сил, ні злості, ні гумору. Лише думала із сарказмом: «Троянський кінь у таборі демократії». І наче у воду дивилась: як ще недавно лисніла його пика бундючна ошую компартійних вождів по президіях, так нині блищить одесную Левка Лук'яненка — жертви тих самих вождів і їхнього терору. А «визволений дух» цих шпиків-пшиків метається між політичними берегами, як лайно в ополонці, не тонучи, забруднюючи атмосферу незнищенним запахом людських екскрементів.

Та що той Пшик! У яку ще вчора партійно-радянську установу не поткнися: Смольний! Чи то пак: Гуляйполе, резиденція батька Махна! Козацька вольниця! Лиш кулеметів на тачанках та коней у фойє бракує! Зате гетьманів-отаманів — хоч гать гати. І всі рвуться очолити на визвольну війну свій нещасний народ. І кожен сідлає свого «коника», створює свою партію, своє військо. Звісно, усім тим верховодить «невсипущий-невмирущий і за всіх у світі сущий» вчорашній комуніст-інтернаціоналіст, співець радянської влади Янус Многоликий. Поряд — на коні вороному — «душка» Краснобай солов’єм заливається на все горлечко луджене, режим комуняцький проклинаючи. А на коні білому — Шевченка цитує вічний парторг Лучезар Гундосий, той самий, що, скориставшись розрухою в державі і головах колег, спішно присвоїв собі давно омріяне звання академіка і тут же очолив щойно спечену «шарову» «академію патріотознавства». А побіля них в’юном в’ється Полятицький, на гостроверхій головешці — справжній терновій вінець! Най вам грець з таким мучеником! А далі, а далі… Одно слово — революція! А бідний народ метається між батьками нації, одурілий від проблеми: до кого пристати? І стоїть такий гармидер, такий рейвах, така еклектика одухотворених патретів вчорашніх радянських інтелігентів з парсунами якихось непевних обшарпаних типів! Матінко! А пробуджене українське жіноцтво! О, ці синьо-жовті плахти на широких клубах (нічого собі древка для священних національних штандартів!) та паперові віночки (символ непорочності) на сивих голівках вчорашніх комсомолок-активісток, які дерлися на трибуни і, закотивши очі, кликали народ на прю з комуністичним драконом, московським Змієм-Гориничем. О, то було ще те видовище! Особливо, коли до кожного мікрофона доривалася зі своїми дубовими публіцистичними віршами те жеребище з яйцями, той Павлик Морозов, обвішаний коралями поверх картатого піджака, Ангеліна Батюк. Тільки-но вчора її увічнювали республіканською літературною премією за збірочку віршів про колгоспне село, а точніше за те, що здала з тельбухами рідного тата, який, як виявилося, був під час війни в рідному селі поліцаєм, а нині з тим же стервозним ентузіазмом стриже-бриє купони з представників української діаспори, перелицьовуючи на ходу свого тата-падлюку, від якого недалеко відкотилася, на героя, борця з комуністичним режимом!

Так що, тепер вже нікуди не хотілося потикатися. Скрізь була чужа. Але чому? Що не перелицювалась? Що чесно не бажала втрачати те, що мала від системи: владу, гроші, почесті? Тому що не бажала добровільно у суверенну самостійну, бо мені було добре в «Союзі непорушному республік радянських»?!

А що, чесність не в честі у мімікрістів? Отак я козирилася-костричилась, але жаба образи душила, коли без мене проводилися буйні національні дефіляди, Шевченківські свята, дні і тижні літератури, поетичні фестивалі… На цих оказіях правила бал діаспора, дисиденти, репресовані та перефарбовані. І досі збагнути не можу: як то вони знаходили спільну мову, ті, що проклинали один одного в поетичних інвективах за зраду Батьківщини? Одні, застрашені КДБ, другі — куплені ЦРУ? Ті, що сиділи за ідею українську по ГУЛАГах, і ті, що відправляли їх туди доносами, анонімками і чистосердечними осудженнями на партійних зборах?

Тепер вони кажуть: «Заради України мусимо прощати один одному. Заради її соборності і державності… навіть хохлацьке самоїдство».

Прощати, замість того, щоб гарячим залізом випалювати з душ цю ганебну національну рису характеру?! Авжеж, собі і не таке простиш!


Але — що мені до того? «Що вам Гекуба? Що Гекубі — ви?». Ви, ті, які не розуміють, що ПРОХОДИТЬ СЛАВА ЗЕМНА і приходить ЧАС РОЗПЛАТИ. День гніву і день ганьби приходить. І то скоро. Але про те не знає взірець соціально-політичної мімікрії — Василь Іванович Троянський-Пшик, не відає Янус Многоликий, тим більше «душка» Краснобай, а з ними всі інші Шептуни Лучезарні…

Що не ввімкнеш телевізор, сидять колишні пристрасні обличителі Петлюри і Бандери, і всього українського буржуазного націоналізму у президіях Великого Збору українських націоналістів, Всесвітнього конгресу чи ще якогось соборного зібрання ОУН-УПА поряд із ними ж обпльованими ще недавно провідниками націоналістичного духу. Сидять, надуваються, виконують нове політичне замовлення з таким виглядом, ніби всі придурки, лише вони мудрі.

Аякже, мудрі. Бо на лекціях з політекономії добре засвоїли головний закон проклятого капіталізму, що світ — торговиця, на якій треба чим дорожче один одного один одному продати. Колись вони усіх гамузом продавали, тепер їх усі гамузом купили. І посадовили у вітрину: дивіться, люди, як дешево коштують всі ваші ідеї і переконання. То ж чи варто за них кров проливати? Ліпше — торгуймо! Ярмаркуймо! На базарі марнослав'я! А народу в очі напускаймо туману, нібито ми, письменні-друковані, не відали, не знали про те, що знає кожна темна селянка: про замовчувані вами голодомори, репресії, тюрми і сибірські табори, про оспіване вами кріпосне право колгоспів і гігантів індустрії…

Знали, ще й як! Однак, як виховані системою зомбі, були переконані у правомірності, навіть необхідності, цієї «лінії» рідної партії, яку зараз називають ганебною війною держави проти свого народу. І — підтримували її, оспівували, ідеалізували, одурюючи людей, маніпулюючи їх свідомістю! Невже важко в цьому признатися? Адже — настав час покути.

На жаль, замість чесної покути — нове лукавство. Схоже, класичний приклад цинічного лицемірства і зневаги до многотерпеливого народу подав той самий Троянський-Пшик. Про всяк випадок, адже невідомо чим завершуються визвольні змаги, Васьванич «забув» свою дорогу супружницю, донедавна секретаря по ідеології одного з райкомів столиці, у таборі «колишніх» — пишатися одесную коло Симоненка. Така собі Троянська кобила навиворіт! І тоді, коли пан професор викидав синьо-жовтий стяг з вікон кафедри історії компартії, його жона цементувала розпорошені компартійні ряди. Видно, ще є порох у порохівницях! Видно, грає ще компартійний обрік у необ'ємних клубах Троянської, каламутячи ностальгією за «проклятим» минулим революційну кров!

Отака вийшла синьо-жовто-червона сімейка! Чесна і патріотична! Та й чи одна? Розмальовані, мов какаду, на всі боки вправляються, в чотири клешні гребуть! Не відаючи, що все минає і немає нічого вічного під небом. Крім цієї землі, всепрощаючої, родящої і людину, і черва, хліб і сили дающої. Зцілющої і цілющої… Захланні покидьки! А мене зробили символом проклятого режиму, цапом відпущення власних гріхів, кинули на поталу, як колись Лору, і зробили вигляд, що ми навіть не знайомі.


— Так ти їдеш чи ні? — гукає Станіслав, уже дратуючись.

— Їду-їду! — відповідаю спроквола, а сама лежу, вдихаю солодкі земні пахощі… І чую, як минає злість, страх, роздратування, а на душі стає тихо і ясно, ніби у ранковому широкому предковічному степу.

Вертається Станіслав. Подає мені руку, допомагає встати. Усміхаюся йому ніжно і… кокетливо. Очі чоловіка від здивування стають квадратними, як оправа окулярів. Бідний! За ці роки він відвик від моєї усмішки, від ніжного слова. На жаль, ніколи не пестила мужа свого, не обдаровувала ласками так, як варто було, як вміла… але чужих і часто-густо недостойних, невдячних…

О, Станіславе, любий мій Станіславе, муже мій, ще не пізно… Душа моя ще по вінця сповнена ніжністю. Тіло моє ще повне пристрасті і бажання… І вже ніхто і ніщо не завадить нашій любові!

Станіслав підхоплює мене за стан, і ми, майже обнявшись, майже щасливі, майже закохані, йдемо до машини.

«Хто вона, що виходить із пустелі, спираючись на свого коханого?» «Поклади ти мене, як печатку, на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть… його жар — жар вогню, воно — полум'я небесне»…

ПОЛУМ'Я НЕБЕСНЕ…

Тож опали цим лагідним вогнем душу мою зимну, душу мою самотню, Господи. Одаруй любов'ю зрілою, як осінні сади, тихою, як поля по жнивах, жаданою, як останнє тепло, високою, мов прощальний клекіт лелеки на небесних путях, Господи! Нагороди мене вдячною любовію до цього чоловіка, щоб душа моя спізнала, нарешті, гармонію… Боже, вчуй молитви мої, втамуй печалі мої, очисти від скверни, від липкої смоли хіті, мов від лепри! Господи! Не покинь мене в надіях моїх…

Я плачу і сміюся, заховавши лице на грудях Станіслава. Ридаю, як дитина, голосно, впереміж зі сміхом. Із прозорих дачних кущів витикаються перелякані лиця сусідів. В повітря здіймаються з кущів гамірливі хмари дрібного птаства. А я — я ще тісніше тулюся до чоловіка, вдихаючи знайомий і рідний запах його тіла. Відчуваю, як Станіслав спочатку розгублено, а далі все міцніше пригортає мене. Сусідські наполохані лиця знічено пірнають у кущі, а ми сідаємо у стару свою «Волгу»: Станіслав за кермо, а я — позаду, вмощуюся, витягнувши хворі ноги. Рушаємо. Їдемо. Поволеньки собі торохкаємо, як і належить пенсіонерам, статечній сімейній парі, що повертається з дачі додому, в рідний дім і везе дітям та онукам гостинці від зайця. Ідилія та й годі! А хіба ти, о, Олександро, не мріяла про такий надвечірок свого життя? У хвилини розчарувань, втоми від зрадливих коханців, бурхливих скороминущих закохань? Хіба не тужила за родинним затишком, в якому тихо і мирно будете старітися удвох із Станіславом, втішаючись взаєморозумінням і повагою один до одного.

Пригадуєш, як стояла, мов обпльована, на тротуарі аж десь у Вишгороді після побачення з тим прищавим недоноском Коко? Ошаліло ловила таксі: швидше, швидше додому, у білосніжну ванну, під пругкий освіжаючий душ! Нудило від чужої запущеної (певно, холостяцької) халупи, несвіжих простирадл, худого, липкого від холодного поту, тіла перепудженого полюбовника. Почувалася приниженою, брудною, як остання повія.

І раптом… пригадуєш? Повз тебе, мов миші у консервній банці, прогримотіли в інвалідній машинці двоє: він і вона. Вже немолоді. Негарні. Сірі та вбогі… однак… щось було у виразі облич цих нещасних калік, у вигляді сухеньких голівок, що стриміли у віконцях, таке, що твоє шикарне єство, обвішане чорнобурками, прилипло до брудного тротуару надовго, а душа — затужила, заридала, мов за чимось безнадійно втраченим…

За чим? За нехитрим, непоказним людським щастям злагоди і любові, якого ніколи не мала? О, Олександро! Бідна, окрадена Олександро! Ти стояла, везуча, красива, маєтна і можновладна, і заздрила двом нещасним калікам, двом щасливим закоханим.

Що ж, видно, Бог бачив тебе на тому тротуарі у Вишгороді. І чув. І от через десять років послав тобі те, на що позавидувала: старість, каліцтво, вірного мужа, приязну любов між вами, співчуття і прощення.

Тож усміхайся, Олександро, впивайся нехитрим своїм щастям, може, якась блудниця, повійниця якась, уздрівши в старенькій «Волзі» пару сивих голубочків, заридає від сорому і вийде з темного лісу гріха на праведну дорогу.

Гаряча і солона, мов сльоза, хвиля ніжності і любові до сивого чоловіка за кермом накочується на мене, накриває з головою. Мимоволі простягаю руку, лякливо і трепетно торкаюся пальцями його потилиці, шиї… Як ніколи колись… мов юна закохана. Станіслав від несподіванки стенає плечима, знічено покашлює. Не ждав від мене… ніколи не чув на тілі своєму сповнених жаги, ласки і щему легеньких, як метелики, дотиків моїх рук. Інших, інших я заманювала доторками співучих, жагучих пальців у прірву насолоди, у чорторию гріха! Іншим шепотіла безсоромні освідчення, а зі Станіславом відбувала хвилини близькості мовчки, незворушно, як надувна лялька… Інших… але — де вони тепер, ті, інші? Нема… Забуто, зневажено…


Та — годі! Досить спогадів, досить терзань! Ще не вечір! Ще лиш надвечірок! Тихе, погоже (усе-таки — погоже!) надвечір'я… І ти ще жива, о, Олександро… А скількох вже нема… вже там, за пругом життя… А ти — є! І ще думаєш про кохання, ще жадаєш його. І дідько з тими злиднями, і чорт із тими катаклізмами, коли ти ще жива, і живий Станіслав, і ви, слава Богу, не під церквою, а їдете собі у «Волзі», і їдете у свою квартиру. А, приїхавши, ти ще зможеш дошкандибати до кухні і насмажити, як порядна ґаздиня, своєму ґазді дерунів із барабольки нового врожаю. А, коли напечеш повну миску, поллєш їх часником зі шкварками, покладеш на стіл перед Станіславом і дивитимешся, як він їсть, точнісінько так, як дивилася на трапезу твого батька мати, як дивилася баба Харитя на діда Адама за вечерею, як робили споконвіку всі селянки: отак сидітимеш напроти чоловіка, підперши кулаком щоку, і — дивитимешся, сповнена любові і світлої радості…

А коли чоловік питиме чай, подзвониш Сашуні, своєму сонечку ясному, тигренятку своєму, і чекатимеш, затамувавши подих, що відповість тобі це чарівне, самовпевнене створіння, твоє геніальне продовження…

Дитя нетверезого кохання Віталика і тої малої заволоки, дочки п'янички із Ворзеля, Сашуня росла в атмосфері перманентних скандалів, п'яних дебошів і гульбищ, в яких кохалися її аристократичний батечко і підвальна посмітюшка мама. Тобі ж, о, Олександро, було не до внучки. Любов і жалість до цього нещасного, покинутого напризволяще звіряти, прокинулася в тебе в лікарні, на смертному одрі, всіма забутої. На той час Віталик зі скандалом розлучився з Ольгою і виїхав у Штати, забувши своє чадо в кооперативній квартирі на Русанівці. Очунявши після інсульту і пропадаючи від самотності, ти примусила Станіслава розшукати Сашуню і привезти, принести до тебе. Тобі треба було когось любити, кимсь… заповнити страшний вакуум у душі, пустку довкола себе… кимсь рідним, дорогим, беззахисним…


Відправивши Станіслава, марила Сашунею, мліла від передчуття зустрічі із крихіткою. О, ти всю — всю її обцілуєш… її рученьки пухкенькі, її ніженьки, її щічки солодкі… Обдаруєш свою лялечку, кицуню свою іграшками та солодощами! Уявляла, як світитиметься від щастя Сашунине личко… сяятимуть оченяточка…

І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на «Чайці» забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:

— Сашуню, золотце, ходи до Бусі.

«Стерва ти, а не Буся», — в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:

— Зачєм развєла нас с папкой?

За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:

— Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!

Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти — дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути! Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла? Чи найбільше перед Тобою завинила?

Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі «Волгою».

Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!

Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів — сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання «впливав» на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…

От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра Рибенко-Ясінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я — стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А Сашуня, мов королева, поблажливо дозволила любити себе.

Потроху, поволі ми звикали одна до одної. Станіслав же став навіки вірним мовчазним рабом внучки. На ньому юна Ясінська випробовувала свій безневинний хист тирана. Фантазія дитини на рахунок тортур була невичерпна. Вона вигадувала все нові і нові витончені катування для мовчазного покірливого Станіслава, буквально замордовуючи його. Однак до мене мала бестія проявляла щось подібне звіддаля до дитячої любові. Хоча скоро ніжні обійми і поцілунки переходили у душіння, щипання, кусання, дряпання, і я, втративши терпець, лупачила Сашуню, як глуху зозулю. Ми обидві верещали, мов недорізані, та через хвилину знову обіймалися і цілувалися.

Вередливе дівча хоч і завдавало клопоту, та водночас наповнювало наше із Станіславом життя новим змістом. Тепер наше існування мало хоч якийсь сенс. І ми були щасливі, коли «Олька — дочка алкоголіка» повіялася з черговим «бой-френдом» на моря, подарувавши нам Сашуню на цілісіньке літо.

Зараз осінь. Сашуня в будні ходить до школи, живе зі своєю мамою, а вихідні проводить у нас. І, як колись моя свекруха пані Ясінська з мене, так я тепер із Сашуні — дикого, жорстокого, неотесаного звіряти — ліплю, виліплюю витончену, граціозну, прекрасну юну Галатею.

Моя дівчинко, ти не тільки продовжиш мене, свою Бусю, на цій землі. Ти перевершиш мене. Ти візьмеш реванш за всі мої програні битви! Ще не знаю, не придумала, ким ти будеш. Але — не посмітюшкою, не куріпкою… Бачу твою тонку постать, тонку, мов кинджал, у водоспадах шовків, у хмарах парфум. Марія Стюарт… Олександра Ясінська! Ти чуєш мене, Олександро Ясінська? Головне в житті — вміти тримати спину. Вміти тримати спину!


Сонечко вже не біжить через ліс, як хлопчисько, навперейми з машиною, а статечно, як натруджений чоловік, поволі опускається за овид. Тихо сутеніють ліси, і поміж потемнілими соснами зачинають свій вечоровий танок ледь видимі тіні мавок…

Шкода, що немає з нами Сашуні… Але то нічого: я їй обов’язково розкажу про сонячного хлопчика і лісову сутінкову дівчинку… Дівчинку химерну, незбагненну, вічну дівчинку, яка вже тисячу років питає когось невидимого, когось над нею:

— Навіщо ти покарав мене пекельною спрагою любові, навіщо? Навіщо, мов джерело, наповнюєш мене по вінця — до безтями, до розпачу — нею і я, мов причинна, вихлюпую її, святу і наївну, на недостойних, о, як часто — не гідних, щоб самій не захлинутися її чистотою, не перетворитися намулом, де буяють лиш мочарі і живуть балухаті жаби відчаю і самоти?.. О, навіщо так мучуся, так страждаю, так понижуюсь, ридаючи вслід подорожньому, що, причастившись, іде собі геть і розтає у спекотному мареві життя? Він іде, вдоволений, навіть щасливий, що не доведеться більше вдивлятись у глибини, які лякають бездонністю неба, віддзеркалюючи буденність його обличчя і душі його, позбавленої світла. Та насправді не він, не він покидає мене, віддаляючись, а я — сутінкова лісова дівчинка, дівчинка — лісова криничка — покидаю цей світ і затихаю сльозою, прозорою горошиною у темені земній між білого коріння трав і дерев, і рани серця мого зашиває спокійно і радісно степовий чебрець…


Боже, невже до мене повертається здатність мислити метафорою, образом?! Невже мій нещасний, розбитий інсультом мозок здатний думати?! Боже, невже ти змилувався наді мною і по стражданнях, по тортурах повернув моїй душі талант любити і… творити?!

О Станіславе, я хочу писати, писати, писати! Я люблю тебе, Станіславе! І Сашуню, і це надвечір'я, і ці ліси, і звірів у них!

Я легко і весело обнімаю чоловіка за шию, і ми сміємося, мов двоє юних закоханих, безпечно, безтурботно… Господи, не погаси в наших стомлених душах полум'я своє, Господи!


В'їжджаємо в село. Безлюддя. Тільки в самому центрі біля магазину — черга. Одні старики. Видно, чекають, коли привезуть із райцентру свіжий хліб. Замолоду ці скорчені, замордовані важкою фізичною працею селянки вміли пекти свій хліб, бувало, що навпіл з лободою, кукурудзою, та частіше — білий та рум'яний. Однак реальність відучила їх від круглих паляничок і привчила до «заводських цеглинок». І нині, при розрусі, колгоспної пенсії їм вистачає лиш на казенний хліб…

Зупиняємось, посмутнілі, з відчуттям провини за свій недавній сміх. Виходжу. Мовчки пристроююсь у кінці черги, за ватяною жилеткою і картатою зеленою хусткою. І нічого. Почуваюся у звичній, майже рідній стихії. Мене обзирають з цікавістю, але не вороже. Та й чого б то? Звичайна, немолода вже жінка, в старому спортивному костюмі, в потертому пальтечку наопашки… І чоловічина вже підтоптаний… середні собі люди, байка, що на «Волзі»… Либонь, з дачі їдуть, згадали, що дома хліба нема… Хай чекають… Може, й дочекаються…

Кутаюсь мерзлякувато в пальто: щось під вечір похолодало. Усміхаюся цікавій картатій хустці, а далі кожному з черги, хто з безцеремонною невинністю оглядає мене з ніг до голови.

«Добрий вечір!» Мій нещасний, бідний народе! Світ давно живе в 1991 році, а на вашій вулиці, землячки мої, ще осінь одна 1861-го. Вас з ласки самодержавної звільнили, нарешті, від кріпосного рабства, а ви, налякані клятою волею, не знаєте, що з нею робити, та й стали в чергу по казенний хліб! І я з вами. Вільна, звільнена від державної суєти, від сяйва «Гори», від марнослав'я і марнослів'я… Тепер я просто…

ЖІНКА З ЧЕРГИ

Так, з черги, але ви, напевно, думаєте, що з черги за хлібом? Хто зна… Може, за царством небесним, бо за земним ми вже відстояли…

Порятунок від біди, від горя теж приходить неждано. Спасінням моїм від одичіння, від лютості і образи на цілий світ, врешті, від душевного краху стала Сашуня. Віддушиною у глухій самотині, яку облаштували мені мої колишні друзі, стали… черги. О, раніше боялася їх, мов чорт ладану, вірніше, народу боялася, озвірілого від постійного дефіциту імпортних товарів за радянської влади, тепер — вітчизняного шматка хліба.

Приходжу в черги, як у театр абсурду, де нібито нормальна публіка спонтанно і правдиво (як у житті) розігрує якийсь божевільний спектакль свого життя. Вперше опинившись у цьому вертепі (пришкандибала за пляшкою кефіру), одуріла від гамору, агресивності та войовничості співгромадян. Ну, чисто тобі український демократичний парламент. Усе за верховним зразком: більшість ганьбить і проклинає демократів, починаючи від Горбачова і завершуючи націоналістами-бандерівцями разом з Кравчуком, а тепер вже й комуністів з Морозом і Кучмою заодно. Меншість, звісно, патріотична інтелігенція, стоїть на смерть за суверенну соборну неньку Україну, впиваючись довгожданою свободою слова, а головне — впевненістю, що за це, принаймні, завтра, не посадять. Більшість, так би мовити, народ, або пролетаріат, який нічого ніколи не мав, окрім свободи слова і високого звання ГЕГЕМОН, навпаки, злий на нові часи і демократів, які звільнили його від високих «гегемонських» ілюзій, залишивши тільки утробний «ковбасний менталітет». Демократи у свою чергу не можуть простити народові його політичну тупість.

А мене облягає планетарна печаль і безмежна жалість до цих людей, надто, коли якась колишня ударниця, фабрична медалістка з варикозними ногами, опухлими від п'ятдесятилітнього стояння за верстатом, прийнявши мене за «свою», каже:

— Гаварят, Сталін убівал нєвінних людєй. Нє знаю, хотя січас і много пішут об етом… А вот шо цени постоянно поніжал і што всєго навалом било — помню. За пєрвую свою зарплату я купіла пєрвиє свої тухвельки на каблучкє, сітцевоє платіце, часікі і їшо на жратву осталось — во, с галавой.

Зі змішаним почуттям огиди і жалості дивлюся в її чорний беззубий рот, якому не відомий смак калорійної людської їжі, на непричесану голову, вицвілі очі, яким і не снилося людське життя. Мовчу, згідливо киваю головою. Не хочу правдою добивати це ошукане життям створіння. Нехай живе собі з переконанням, що і воно колись жило по-людськи. Тим більше, що в якійсь мірі ми обидві з нею — жертви демократичних катаклізмів.


Сільська черга різниться від міської поміркованістю, толерантністю до влади. Одні стоять, інші, підстеливши мішки та торби, з якими прийшли за провіантом, сидять рядочком просто під тином. Чоловіки смалять самосад, заходяться сухотними кашлями і філософствують про те, що селянинові при всіх властях «однака дяка і почот» — лиш роби, як чорний віл, ори та жни, а з тебе ще й третю шкуру деруть. Держава, як поганий колгосп. І вгорі, і внизу рвуться до влади, як до корита, аби наїстися, та дітям і правнукам нагребти. А про народ?.. Хто там про нього думає, як і колись, так і тепер…

Н-да, зразу видно, що не гегемон зібрався під сільським магазином, не гегемон…

— А важче жити теперечки стало з одної причини, — розмірковує сучасний сільський Сковорода, прилаштувавшись навпочіпки під тином та попахкуючи самокруткою:

— Не спорю, комуністи строїли собі рай на землі, але й нам, народу, кидали кістку: на, гризи і не дзявкай! От Брежнєв — сам крав і нам давав. А що — не правду кажу? Лахва була — йди на поле, бери, скільки донесеш, живи…

— Да, при Брежнєву трохи віджили, нема що казати, — зітхає картата хустка переді мною.

— Жили! Авжеж! Жив той, хто машинами крав! — злиться жвавий, як горобчик восени, чоловічок у куценькому піджачку і кепочці. — А хто — дірявою торбою, той так і зостався з торбою! От сидить під тином — хліба жде!

— Е, нє не кажи, Миколо, легше було, — далі розмірковує філософ навпочіпки. — При наїджених комуністах і нам перепадало, а тепер чекай, коли наїдяться голодні демократи, доки накрадуть та по закордонах наїздяться… Як були комуністи, то було що їсти, а як прийшли демократи, то, вибачте, нема чим с…и…

— Та вже ж знов прийшли комуністи… От Кучма — хто? Комуніст, і не скриває цього, а що змінилося — пуття нема…

— І не буде, — виносить вердикт жовтенька хустка з квітчастим бережечком, — бо ніхто робити не хоче. Якби робили всі, як от ми в селі, то був би толк!

— Ага, тої, вони вам нароблять! Всі тепер — бізнесмени! Колись спекулянтами їх називали, а тепер — по-закордонному: бізнесмени!

— Всі доларів хочуть!..

— Один з одного шкуру дере! Грабить та вбиває! Таке твориться по світу!..

— А нам — хоч би й що!

— А таки так: в нас найлуче, от подивіться, що робиться в тій Америці, по телевізору ж показують: одна стрілянина! Нє, нема краще, як у нас!

Спонтанна дискусія завершується одноголосною злагодою, що «в нас — найкраще, аби лиш не було війни», і мова знову заходить про сільські події, балачка крутиться довкола нехитрих селянських проблем.


Атож, у місті черга крутіша, бо голодніший народ. А голод, як відомо, стимулює соціальну і політичну активність. Часом у черзі за потрушками розгортаються такі політичні баталії… надто коли Бог зведе до купи заклятого комуняку із ще запеклішим оунівця… Ото пір’я летить, як зітнуться!.. І тоді і я не витримую! Не годна дивитися, як сам себе пожирає і нищить цей нещасний, одурений народ! І впадаю в раж, і… кричу, кричу у виснажені, перекошені від злості обличчя… Що я кричу? Що? Про те, що в той час, коли народ поїдом їсть один одного, там, вгорі, на «Горі», про людське око непримиренні сили, любенько об'єднавшись, розкрадають, розпродують Україну, і нас з вами, з потрухами!

Боже, навіщо я кричу? Навіщо принижую правдою обманутих вічних рабів? Навіщо їм знати, що вони, як були — ніщо, так і зостались — лиш прахом у підніжжі «Гори», тільки глиною, з якої можна ліпити і солдатів, і патріотів, і рабів… Тож, справді, навіщо цих нещасних позбавляти ще й ілюзій про власну значимість?!

Звісно, на мене озираються. Довго дивляться мовчки, а потім хтось каже:

— А хіба раньше не так було? Ділили цю бідну Україну відколи вона, і народ продавали, і вибивали — і за Леніна, і за Сталіна… А що вже цей, катюга, здівався над людьми, то не приведи Боже! Думали, що їм всьо можна, що вони — вище Бога, і, видно, ніколи і ві сні страшному не снилося їм, іродам, що колись їх попиратимуть ногами їхні раби…

О, мій бідний, упосліджений народе! Так ти ж іще й філософ?! Ні! Треба початися з тебе, як Лора, або ж упасти до тебе, як я, щоб осягнути трагедію твою! А, можливо, велич? Хай і наївну, беззахисну, але — велич!

Де ж ви, маститі, одним миром мазані, співці, володарі душ?.. Де ви, дорогі колеги, літописці і обличителі? Мовчите, вовчики-братчики, по своїх норах? Трибуни-оратори, краснобаї красномовні, суєслови несосвітенні, вивели народ на майдани і залишили, хай чубиться, доки ми погасаємо по Європах та Америках, повчимося-порадимось, що з ним далі робити, безпорадним, привченим до маніпуляцій…

Господи, та що це я знову драматизую, нагнітаю обстановку?! Все ж — нормально. Життя іде. Народ живе. Поволі залишає барикади, розходиться по хатах. І — вчиться виживати в нових складних умовах. Хіба йому вперше? Ба! Йому навіть цікаво! Не раз спостерігала, що для багатьох літніх людей черги — своєрідний клуб за інтересами. Пенсіонери, аби не здуріти від бездіяльності, кожного Божого ранку ні світ ні зоря купчаться під порожніми магазинами, створюють чергу за ще не привезеним харчем і… мітингують. Як середньоазіатські аксакали мого воєнного дитинства. Тільки чинари бракує, зеленого чаю по піалі на брата та ремиґання верблюдів…


Від спогадів повертаюся до реальності. Вже зовсім стемніло, а машини з хлібом немає. Нарешті, на порозі крамниці виростає невиразна у сутінках дрібна постать і каже тоном, що виключає заперечення і скарги:

— Вася дзвонив, що хліба сьогодні не буде. Нема бензину — привезти.

Постать щезає в темному нутрі магазину, черга зітхає, не ремствує, видно, Вася для неї незаперечний авторитет, але не розходиться. Скотини сільські пенсіонери давно не тримають: нема сили коло неї ходити та й годувати чим — катма. В хатах темно: світло на підстанції вмикають лиш на годину з метою економії електроенергії. І хліба нема, аби пожувати в темряві… То чого розходитись? У гурті — веселіше…

Непоміченою покидаю чергу, сідаю в машину, і ми тихеньке їдемо собі далі, в столицю, у свій залізо-бетонний бункер, де теж ні крихти хліба, і це ріднить мимоволі з рідним народом, і стає легше, і не так гнітить невблаганна дійсність.

О, тепер я, здається, починаю розуміти Лору і її всепоглинаючу божевільну любов до рідного народу. Справді, щоб запалати святою пристрастю жертовності, треба пережити з ним хоч одну біду, хоч один чорний день, але — в одному ряду, поваритися в одному пекельному котлі.

Наразі обпекло щось схоже на сором, на почуття вини: згадала, як втікала від Чорнобильської катастрофи в травні 1986 року разом із родинами керівників вищих ешелонів влади. Поїзд «Київ-Сімферополь» відходив з перону напівпорожнім. А перон вирував людським розпачем, горем, відчаєм. У вікна і двері вагонів лізли перекошені страхом обличчя, але провідники з хоробрістю героїчних захисників Сталінграда відбивали атаки простолюдинів, виконуючи наказ залізничного начальства: жодного не впускати, сім’ї владоможців мали рятуватися від національної трагедії з комфортом.

ВТЕЧА

Так, то була втеча на очах у простих, безневинних людей, у яких теж були діти, і вони над усе хотіли, щоб ці діти були живі й здорові. Але тоді я не картала себе: інстинкт самозбереження, страх за власну шкуру, виявляється, сильніший за совість… Зачинившись у порожньому «CW», тремтіла, пригорнувши малу Сашуню, боялася, що знавіснілий народ перекине поїзд, поб’є вікна або напакує злими спітнілими тілами вагони…

Це вже було: і страх, і втеча від нього. Колись отак тікала у віці Сашуні з татком і мамою від війни… В смердючому, набитому людьми, як діжка оселедцями, поїзді аж у Середню Азію. І от повторилось! Але тепер ми тікали не від ворога прийшлого, зовнішнього, а від внутрішнього, того, що сидить у наших паскудних, вбогих душечках, плодить монстрів, а відтак не може їм раду дати. Бо ж Чорнобильська трагедія була не тільки провиною тих, хто вгорі, а й заслугою тих, хто внизу. Адже одні вимріяли смертоносне атомне чудовисько, другі сотворили, а решта дозволили йому поселитися під самою хатою, під боком мільйонного міста, біля витоків усіх наших річок… А митці-творці усю цю всенародну «подлянку» оспівали у віршах, піснях, романах і фільмах.


Охоплена страхом і люттю на всіх і вся, надто на одурілий з відчаю багатотисячний натовп на пероні, готова була вбити кожного, хто посягне на моє місце у спасенному ковчезі вагона. Та навіть тоді, коли Київ зостався далеко позаду, а у вікнах попливли весняні розкішно-сонячні, не осмучені, навіть тінню від хмар, рідні простори, передчуття Апокаліпсису не минало. Жах, здавалося, біг слідом, назирці, важко дихаючи, мов загнаний звір, нагадуючи, що від кари Божої не втечеш…

Вже зовсім споночіло. Їдемо лісом, а здається, тунелем, освітленим лише фарами «Волги». Тунелем, що закінчується тупиком. Попереду — ще чорніша чорнота, і ні вогника, ні надії на нього. Чорнобиль… Уся країна — чорний біль… Ще одна чорна пляма на совісті усіх «колишніх». І Станіслава. Але що міг зробити, коли був хоч і ведучою, та все ж таки шестернею у державній машині? Не виводити людей на Першотравневу демонстрацію, відмінити свято по всій країні? Але ж тоді вся керівна верхівка республіки стояла поряд із Щербицьким і Кравчуком під смертоносним сліпучо-сонячним небом Чорнобиля! І не тікали! А хтось подумав, як-то було їм стояти на припорошених стронцієм трибунах, знаючи всю гірку, чорну, страшну правду? Усвідомлюючи, що це пекло, яке дихає смертю, з твоєї вини розверзлося у самому серці країни, а тому — на твоїй совісті? Не приведи Боже, таке пережити… цей жах, який не минає… Від якого не втечеш…

А народ тікав! Не лиш, як тепер кажуть, жони цекістів. Усі! Хто куди: у провінцію, в рідне село, на Кавказ, в Сибір… Ми ж із Сашунею разом із сім’ями інших урядовців півтора року змушені були перебиватися на правах біженців по санаторіях і будинках відпочинку Криму. Але й там нас знайшла біда: запалення щитовидної залози у Сашуні. На рахунок Чорнобиля лікарі спишуть і мій інсульт, і тяжкі ускладнення після нього…

Так, від судьби не втечеш… Тим більше потягом, який давно стоїть у тупику… І тепер ти, о, Олександро, безнадійно б’єшся у зачинені двері його нерухомих вагонів разом з тими, від кого тікала, згірш як від Чорнобиля, залишивши на пероні столичного вокзалу… Тих, хто ще недавно був для тебе абстракцією під назвою «народ» а тепер — суворою реальністю. Бо тепер ти теж — народ. І цю роль «великого німого», «масовки-жертви» мусиш терпляче зіграти «під завісу» у спектаклі свого життя. Така воля Всевишнього Режисера…

А від свого призначення, як відомо, теж не втечеш.


По спині біжать холодні дрібні мурашки-дрижачки: з дитинства боюся темряви. Тісніше кутаюсь у пальто, лякливо зиркаю на темні віконця. І… о Боже! А то хто там?! У вікні?.. Придивляюся… Боже! Спаси і сохрани! Із глибини тьмявого задзеркалля на мене дивиться… Лора! Вуста міцно стиснені, майже зціплені, але ясно чую її голос: «Бог карає за гординю, упосліджуючи до натовпу. І милує за гідність, підносячи до народу. Ти ще в путі, Саню, на півдорозі…»

— Що?.. Що ти хочеш цим сказати? — спонтанно обурююсь, але віддзеркалення тане, тихне голос.

— Ти щось сказала? — запитує стривожено Станіслав.

— Нічого, лиш хотіла запитати тебе, як так сталося, що ми з тобою, такі мудрі, вчені, зовсім не дурніші і не гірша за інших, зосталися, як у тій казці, коло розбитого корита, чи то пак — за бортом «Титаника»?

ЗА БОРТОМ

Але мудрий Соломон — Станіслав мовчить, хоч справді, тоді, у 90-му, ми почувалися так, як на кораблі, який нагло йшов на дно… Сьогодні, через три роки, відчуття катастрофи перетворилося на гірку реальність. Ми справді опинилися за бортом не тільки корабля-держави, а й — життя! Чи може, то лиш так мені задається? Ти мене чуєш, Станіславе?!

Але Станіслав мовчить, вдає, що не чує. Однак, о, Олександро, ти відчуваєш, як між вами проскакує нервова іскра. Ця тема для обох дражлива, бо, на жаль, без перебільшення, рівнозначна темі життя і смерті. Спочатку, коли ВСЕ це тільки-но затівалось у Москві, Станіслав у душі підтримував Горбачова, бо, як і тисячі чесних комуністів, розумів, що система зайшла в тупик, що рятувати її від краху старими методами репресій, «закручування гайок» народові, який пройшов всі етапи «большого путі», все одно, що копати останню братську могилу під проводом «генерального» Бюро КПРС, яке насправді давно стало… ритуальним. Країна втомилася від маразму і перманентних похоронів вождів. «Гора» потребувала молодої крові, дерзновенного розуму і нових ідей… Усе це було в партії, але ці прогресивні сили нуртували по низах, не спроможні прорватися нагору, за мури Кремля. Безумовно, Кравчук до них належав, але до демократа не дотягував — хитруватому конформісту бракувало безкомпромісної любові до народу, тоді як любов до себе, коханого, зашкалювала, мов стрілка дозиметра у Чорнобилі. Та й Чорнобиль… його катастрофа стала першою помилкою першого кремлівського реформатора-демократа Горбачова і початком державної катастрофи. Другим прорахунком був сухий закон.

Трагедія на ЧАЕС, знищення в Криму виноградників, алкогольні бунти, безкінечні закордонні турне «сіятельної» парочки Горбачових — усе це працювало не на користь Генсека, і в значній мірі пригасило захоплення ним у душі Станіслава. А небавом Ясінський узагалі почав симпатизувати Єльцину. Однак подальші революційні події у Москві, а особливо міжсобойчик у Біловезькій Пущі, відштовхнули і від того. Не міг простити тої пущі Ясінський і Кравчукові. А коли почалася з вини того, як вважав Станіслав, і ця «оксамитова розруха», цей… двірцевий переворот під виглядом національно-визвольної революції — з бурхливими всенародними маніфестаціями, підняттям синьо-жовтих прапорів, «ланцюгами злуки», референдумами, то взагалі зненавидів «Лиса фарбованого».

Але й ти, о, Олександро, заскочена зненацька непередбачуваним розвитком подій, мимоволі поділяла погляди Станіслава, особливо після того, як «опричники демократії» викинули тебе разом із рукописами з державної дачі.

Дивлячись, як розлітаються білими підстреленими птахами помережені рукою Лори сторінки роману про революційні події 1917–1918 років на Україні, ти плакала, не соромлячись враз очужілої прислуги, яка замість того, щоб, як раніше, бігти ловити розтерзаний рукопис, мовчки чекала, доки ти виметешся із номера, аби прибрати його для нового хазяїна — якогось новоспеченого народного депутата нової Верховної Ради.

Тільки тепер ти зрозуміла, які несхожі почуття переживають різні люди під час революції, і настільки точно і тонко відчувала це Лора, геніально відтворюючи душевний стан персонажів роману «Криваві заграви»… І взагалі, якими примітивними ідеологічними покручами були ви обидві з тою редакторкою з видавництва, котра по-варварськи калічила струнку архітектуру твору, брутально перетворюючи божественну симфонію правди на какофонію брехні, ламаючи прозору, дзвінку Лорину фразу на ходульні, але «правильні» лозунги…

Так, тепер ти розумієш, чому Лора, прочитавши роман, запила… А скоро по тому взагалі пішла з цього світу. І, певно, з великою огидою спостерігала з того світу, як ти, повержена «новою демократичною владою», викинута за борт, кричала, що нікому не пробачиш «цей чорносотенний погром», що «влаштуєш їм Нюрнберг», що «ти їх, бандитів, не боїшся»… І, певно, питала: «А кого ж ти ТОДІ, о, сміятельна Олександро, боялася? Чому ти, така безстрашна, запопадливо потакала усім тим… безчинствам, що чинила із совісною інтелігенцією система?»

Твоя правда, Лоро, потакала! Потакала, бо знала, ХТО стоїть за цим! Авжеж, і хто тоді стояв за широкою спиною тої ж безграмотної редакторки і водив її рукою. І ти знала! Знала, що тих хлопців остерігалися і вищі за нас із Станіславом люди!

Але, Лоро, тобі легко дорікати, бо ти зі своєю правдою уже — ТАМ, а я зі своєю ще ЗА БОРТОМ ТУТ. Ще бовтаюся в розбурханому морі серед уламків свого білого корабля…


О! Олександро! Бідна Олександро, справді, те вигнання з привілейованого комуністичного раю тебе добряче налякало. Повернувшись у свою міську квартиру, застала розгубленого, навіть розчавленого Станіслава. Чоловік сидів на кухні у повній темряві з Кримінальним кодексом СРСР у руках — єдиною річчю, яку прихопив зі свого кабінету в ЦК партії. Ти зашторила вікна, відключила міський телефон і тільки тоді ввімкнула торшер.

— Вимкни світло! — різко наказав Станіслав, і ти слухняно вимкнула. Не повечерявши, розійшлися по своїх кутках. Одно слово, залягли на дно. Ти найбільше боялася, щоби не почали вбивати один одного. Боялася громадянської війни, братовбивчої різні, терору. Ніде правди діти, ви обоє з чоловіком чекали фізичної розправи. На щастя, цим заколотникам, що підняли народ на повстання, було не до нас, тих, котрі, замість того, щоб вхопитися за стерно і вивести розтрощений «Титаник» у тиху бухту омріяного комуністичного раю, ображено спостерігали, бовтаючись у штормових хвилях всенародного піднесення, як його печальні залишки дрейфують в нікуди уже під чужим прапором… Так, багато хто з «опальних» намагався перебути цунамі, підглядаючи за ним у щілинку телевізора…

Телевізор став єдиним вашим зв’язком із перевернутим догори дном світом. Світом, який на очах змінювався разом з ідеями та ідеалами, моральними цінностями, духовними пріоритетами. Світ, в якому для вас не було місця… не було місця ні вашим із Станіславом дисертаціям, ані твоїм книжкам… о, Олександро! Так дорого оплаченим, майже оплаканим твоїм книгам…

ІНКВІЗИЦІЯ!

Здавалося, Станіслав вибухнув цим словом, як кострище вогнем, щойно переступивши поріг. І ти злякалася невже почалось?! Але Станіслав, згадавши про твою хворобу, стишив гнів, заспокоїв: ні, ніхто нікого не смалить на вогнищах, просто… просто хтось із «колишніх соратників», охоплених жахом перед майбутнім, зустрівши його на вулиці, розповів, нібито «повсталі маси» не тільки валять і розбивають радянські пам’ятники на площах, а й по бібліотеках нищать книжки радянських письменників. Правда, тишком-нишком, під виглядом переобліку списують твори ще вчора обожнюватих класиків і мішками виносять книжки на смітники або здають в макулатуру.

Ти, звісно, не повірила. Та все ж задзвонила Хавроні, а та у відповідь:

— Ги-ги-ги, боїшся, щоб твоїми «Загравами» народ не почав розпалювати «пічки-буржуйки», рятуючись від енергетичної кризи, або використовувати «за призначенням» із доцільнішою метою… ги-ги-ги… в укромних мєстах? Ги-ги-ги…

Хівря знала, чим вколоти! Достеменно сама мріяла побачити твій роман прихромленим цвяхом до стіни у громадському туалеті! Змія підколодна! Забула, що, якби «на зорі незалежності» ти не порадила їй по секрету негайно забирати з ощадних книжок гроші, то полетіли б тисячі її папи-генерала за вітром свободи разом із вкладами простих радянських громадян! А так он квартиру дочці купила, книжку бездарних своїх нарисів видала — «Під сонцем свободи»… Тьху! Ще одна «дисидентка»! Ще одна репресована! Щойно виповзла із запілля — з-під шинелі татуся-генерала! Хоч вже канонізуй, боркиню незламну! Просто-таки Алла Горська!

О, як тобі хотілося висповідати Хаврону, сказати їй усю правду, але… ще не пора. Ще не прийшла твоя пора, о, Олександро… Але прийде. Обов'язково. І ти їм, цим «підпільним Хіврям», цим відьмам комсомольським, ще влаштуєш інквізицію! Аутода-фе! Ото будуть горіти! Синім полум'ям! Просто на площах! На очах рідного народу! А чо' ж? Хай люди знають: ху із ху!.. Але ти це зробиш красиво… І вони дуже здивуються, почувши, що Олександра Рибенко-Ясінська ще не вмерла! І дух її ще живий!


— Чому ми так повільно їдемо! Ти можеш їхати швидше? Мені завтра конче треба вирішити одну нагальну справу…

Станіслав стенає плечима і робить вигляд, що готовий хоч на крилах летіти, щоб я тільки відчепилася, дала йому спокій.

Але я не відчіплююсь. Мені не дає спокою нова ідея-фікс: я мушу перевидати роман «Криваві заграви»! Негайно!

За будь-яку ціну! Тому — швидше, швидше додому! Зачинитися у своїй спальні-келії, перечитати роман, і — рятувати, рятувати!..


За переживаннями не помітила, як в’їхали у двір. Не чекаючи допомоги від Станіслава, виповзла з машини, заспішила до хати. А потім жадібно читала — під сердитий брязкіт посуду, який вчинив на кухні голодний Станіслав, з болем переконуючись у правоті своєї підозри: цілі розділи, колись переписані отою товстою редакторкою, тим дрейфуючим по спілчанському фойє айсбергом, нині сприймалися як одверта, нахабна брехня про революційні події 1917–1918 років з позицій комуністичної ідеології.

Розповідь у романі про початок Жовтневої революції в Києві починається з легендарного більшовицького аероплана, що піднявшись над Печерськом, подав сигнал до повстання на «Арсеналі» 29 жовтня, або ж 11 листопада за новим стилем, на чотири дні пізніше Петроградського. «Війська тимчасового уряду збираються на вулиці Банковій, Олександрійській, в Маріїнському парку… Націоналістична Центральна Рада стягує свої полки і курені на вулицю Володимирську. Більшовицький ревком переходить на завод „Арсенал“. У ніч на понеділок до „Арсеналу“ пробираються червоноармійці, до них приєднуються робітники, а також дві сотні українського Богданівського полку… Під вечір більшовики-повстанці переходять у наступ»…

Отакий оптимістичний опис революції 1917-го у спогадах більшовиків… Однак у рукописному варіанті роману Лора, посилаючись на архіви і розповіді ще живих учасників і очевидців, намагалася відтворити події з точки зору усіх причетних до них сил. І тільки тому, що на рукописі стояло моє ім’я, авторові не пришили «націоналізм» і не «зарізали» роман, а наказали разом з редактором виправити помилки.

Так, змусили. Та все-таки, перестрахувальниця нещасна, навіщо дозволила цій нездарі редакторці псувати прекрасний Лорин стиль, перекручувати геніальні думки, святі її пророцтва?! О, Олександро, ти ж знала, що Лора… попри все… геніальна… Так, і з цим треба змиритися. І визнати, що вона ніби… бачила на десятиліття вперед, а може, й на століття. Судячи з ваших безкінечних одвертих розмов, передбачала, що з нами буде, передбачала падіння імперії, і вибух національної самосвідомості, і великий блуд, і розчарування, і — по муках усіх — нову Україну… Хоча… де та ще нова Україна? І, по всьому видно, не скоро буде…

Та все ж: чого ж мені було боятися правди? Адже богині падають з Олімпу не в кострища священної інквізиції, а в гріховні обійми смертних. Принаймні, так тоді велося серед партійних небожителів… Якби не злякалася, не злукавила… о! була би сьогодні серед пророків, серед провідників нації! Орден Героя України дали б!

О, Олександро! Вгамуйся! Отямся, загнуздай своє хворобливе честолюбство! Хіба тобі мало пригод? Чи осліпла і не бачиш, як безслідно щезають зі сцени одні герої і з’являються інші? Ти ліпше подумай, як врятувати роман: бо спишуть, спишуть його, і бібліотечна прибиральниця причепить твій труд, твій біль, муку твою на гвіздочку в туалеті. От тобі й пам'ятник «нерукотворний» і «народна тропа» до нього!

Здуріти можна! Хоч, здається, я таки божеволію! Здається, в мене галюцинації: чітко бачу свою книгу, свою працю, то прихромлену іржавим цвяхом до брудної стіни смердючого громадського туалету, а то палаючою у багатті! О, як вона корчиться від болю! Ні, ні… тільки не це! Забирайте все: дачі, квартири, машини, розподільники, власних масажисток і особистих перукарок, заморське їдло — все! Але книжки — я вам не віддам! Я її перепишу кров’ю і вона — зостанеться… Я перевидам її!!! Нове видання роману, доповнене! Поки що — я ще жива і ще сама, са-ма вирішую власну долю, дорогенькі вовчики-братчики! Ви мене зневагою палили, обливали брудом, помиями своєї зловтіхи, ноги об мене витирали, перекинчики нещасні, а я — мов фенікс, воскресла, обтрусилася і знову — вгору! О, ви ще побачите мене на сонячному Парнасі, осяяну вдячними поглядами нащадків! Ви ще поподивитесь на мене знизу вгору, зі свого болота! Я примушу вас повірити, що вічна і невмируща Олександра Рибенко-Ясінська! О! Рибенко-Ясінська!

Давно не відчувала такої скаженої енергії, і такої лютої спраги діяльності! Ледве дочекалася ранку! Ранку пробудженого честолюбства, прозріння і відродження…

СВІТАНОК!

Нарешті! Шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята година ранку. Слава Богу! У видавництва злізаються лише о десятій, як в радянські часи. Сміх та й годі: в житті письменників змінилося все, крім розпорядку робочого дня та директора спілчанського видавництва — Віктора К. Хоча навряд чи при нинішньому занепаді видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.

Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і «підправленим», зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста Рибенко-Ясінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:

— Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я — воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? «Криваві заграви»! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.

У слухавці — здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: «І ти, Брут?» — і кинути слухавку. Однак — терпіння, і ще раз — терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!

Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже:

— Ідея — прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче — у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів — нема, паперу — катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…

— Та бачила я цю комерційну літературу, — лагідно вставляю своїх п’ять копійок, — Один секс… Невже наші люди таке читають?!

— Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була! Наші люди тільки це й читають!

— Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? — щиро дивуюся моральному падінню Вітька.

— А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? — перебиває весело Вітьок. — Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони…

І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так! Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте — не минайте!

Аж зареготала, уявивши згорбленим котрогось із колишніх гордо-пишних секретарів Спілки письменників, заголублених увагою і любов’ю рідного народу. Хотіла б я бачити, як то ниньки той народ рідний кидатиме в облізлу шапку класика останній «купованець» або не останній долар! На, видавай свої розтакої мами геніальні творіння, жебраче! Слава тобі у віках! Адже це ви, інженери людських душ, розвалили державу і віру в комуністичне майбутнє! На словах славили-хвалили Радянську Батьківщину, а тишком-тишком — валили! І от розвалили, і поробили нас усіх жебраками-мільйонерами!


А таки скаже! Бо не раз казав… Дивовижний народ, дивна країна: що б не сталося-трапилося в суспільстві — крайня інтелігенція. Почалася традиція ще з часів Шевченка… Ух, гниляки! Мало на вас було постанов ЦК, мало Гулагів-Магаданів і громадянських розправ! Мало вас до стінки ставили та по тюрмах гноїли! Здавалося, так уже пересіяли, що на ситі зосталися одні золоті, вірні і куплені. Аж ні! Лиш попусти, як вони вже хором кличуть «обух сталить та добре вигострить сокиру», ніби ще вчора не співали оди вождям і тиранам! Мало, мало… Але нині вже… по самісіньку зав’язку матимете. От що вже вас доб’є, вовчики-братчики, то здорова ринкова конкуренція! Точніше, отой «грошовий мішок», про який ще Ленін попереджав, а ви не вірили. І видавали всю свою муру за щире золото. Секретарську літературу, написану секретарями Спілки для секретарів ЦеКа і їхніх секретарок. А тепер — побігайте по… риночку, може хто й купить…

Давно я так не веселилася! Бо давно не бачила дурнів, які б самі та під собою сук рубали. І от — геп! В самісіньку калабаню! Відгула Спілка Гуляйполем, здала в оренду приміщення, бо треба виживати… Відкричали демократи у першому українському парламенті, і — тихо… А далі що? Куди кликати народ, в який бік вести, коли одні — в корчмі, другі — на базарі, а треті — ще досі в чергах, якщо не за світлим майбутнім, то за вареною ковбасою. Зате маємо свою незалежну державу і свого, омріяного Президента, як там його народ називає, дорогого Леоніда Макаровича? КУПОН ПЕРШИЙ?!


Як я тоді сміялася — це ж треба було вміти, обікравши, обібравши до нитки народ, зробити його мільйонером! Народ-мільйонер! Де ви ще таке бачили? Україна за президентства Кравчука побила всі світові рекорди у сфері шахрайства.

У той час, коли народ під проводом інтелігенції боровся за свободу, по всіх рівнях ледь живої радянської влади було розіслане таємне розпорядження забирати із банків вклади, заощадження, страховки. Моментально запрацював штучно організований підпільний ринок нерухомості, на аукціонах якого власть імущі скуповували заводи, фабрики, магазини, квартири. А населенню видали сувої купонів і сказали, що їхні вклади забрала Москва. От якою ціною українці здобули довгождану незалежність! Слава Богу, в нас ні копійки не пропало…

Я й досі, як згадаю, сміюсь… і наразі… відчуваю, що я справді воскресла, щодо мене повернувся мій звичний душевний бійцівський стан, збудження скакової кобилиці перед забігом на іподрому. Це ж колись я іржала так радісно перед кожною новою перепоною, перед бар’єром, переповнена бойовим духом, шаленством борця, приреченого власною вдачею на перемогу. За будь-яких обставин. За будь-яких умов!

Що ж, спасибі, Вікторе, що прояснив ситуацію. А ми вже в ній — зорієнтуємося!


Тож на другий день, «реставрувавши фасад», або, як образно висловлювалася моя колишня «косметичка» Дора, «сдєлав ліцо», звісно, настроївшись на «гуморну хвилю», запрягла Станіслава в тачку і… поїхала по жебрах. Вітьок має рацію: письменник мусить бути серед свого народу, особливо, у час випробувань!

Перше коло свого приниження вирішила почати із дрібних крамничок — «шопів», різних фірм і магазинів. «Волгу» зі Станіславом залишала десь за рогом, аби меценати не запідозрили мене в достатку. І шкандибала через набиті турецьким, китайським непотребом салони магазинів з несосвітенними назвами — «Ругвіс», «Офамія», «Рімпекс», у яких мене, правду кажучи, не чекали…

…НЕП!

Чистої води — НЕП. Тільки замість Леніна — Кравчук, а непмани — «прості» хлопці-комсомольці і спортсмени-рекетири, які називають себе теж «просто»: «ті, що вирвались уперед». І мають рацію. Вони, ці самовпевнені, «пальци вєєром», скоробагатьки, ці смішно екіпіровані круті хлопці, і справді, дякуючи демократії і власним талантам, «вирвалися вперед» — на «мерседесах», «фордах», «вольво», залишивши далеко позаду своїх ровесників в університетських аудиторіях, охлялих від науки і мізерних стипендій. Вони знайшли свою економічну нішу — ці родоначальники нового класу капіталістів, лихварів, крамарів, юні буржуа — і почуваються в ній досить упевнено. Але, Боже, в якій дрімучій темряві перебувають їх калькуляторні душі! Іще мине не одна сотенька літ, поки захочеться їм перегорнути мудру книгу чи зупинити погляд на картині художника… І мине не покоління, доки з них виродиться доморощений Сава Морозов!

Так гадала собі, вистоюючи перед «бізнесменами», що приймали мене, розкинувшись у шкіряних кріслах своїх «офісів». Моє ім’я їм ні про що не говорило, а слова — тим більше. Однак була переконана: якби перед ними постав і сам Тарас Григорович, реакція була б та ж.

Що ж, грошовиті мої співгромадяни, за «нема» — суду нема. З яким задоволенням я б плюнула на вас усіх разом узятих, але — мушу! — мушу пережити це добровільне приниження, щоб відчути неповторну чарівність нової рідної капіталістичної реальності, що проростає з трупних останків соціалізму. Мушу осягнути слабким розумом і вбогою уявою народження нової формації на древніх хохлацьких теренах. Отак напружившись, мушу видертися на щабель, із якого починається новий виток спіралі суспільного розвитку. Але, вважай, Олександро! Роззирнись та хутенько — вбік, у шанець, аби не розчавили іномаркою ті, котрі й далі рвуться вперед.

Отож вибачайте, майбутні Рокфеллери за візит. Спасибі за науку. І за перспективу. Ах, Лоро, Лоро! А може, розказати цим самовпевненим хлопчакам про одну ідіотку, яка пішла зі світу в розквіті сил, життя віддавши за рідний народ? Так-так, оцим заповзятим ґешефтменам взяти та й розповісти, як вечірню казочку, про твої народолюбні ідеї і люті митарства почерез них? Та, на жаль, вони не стануть мене слухати і просто викинуть за двері, щоб не заважала торгувати у вільній Україні.

Шкода, Лоро, що тебе немає, а то б ми з тобою, як дві старі шкапи, протупали гідно ці кола ганьби і розчарування… Хоча… ти сама усе знала наперед! Між пиятиками і чорними тижнями депресії ти, виявляється, писала свої новели, свої страшні пророцтва, свої правдиві безжальні утопії. У той час, коли я, як остання графоманка, як дурка, втішалася швидкоплинною славою, скороминущим ажіотажем довкола роману і фільму, ти — писала, аж доки смерть не поклала крапку. О ні! Не в комедії — в утопії твого життя. І ти це розуміла, і не противилась. Бо жахливіше смерті — розчарування в тому, що було сенсом твого існування, твоєї присутності на землі…

Але, Лоро, я ВИКОНАЮ свою обітницю, яку дала у тебе на кухні… по твоїй такій трагічній кончині. Я поверну тобі втрачену вічність, втрачену повагу ось цих… і тих… які вони не є, але вони — народ, твій і мій, і нема в нас з тобою іншого народу. І нам від нього нікуди дітись! Як і мені від тебе, Лоро! Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!


І я пішла, пішла по другому колу жебрацького пекла, чи то пак — чистилища, на цей раз — по кабінетах керуючих приватними і комерційними банками, генеральних директорів фірм, підприємств, компаній, асоціацій… Стояла з гордо піднятою головою: не на дачку, не на тачку прошу, а на видання геніальних творів рано загиблої письменниці Лариси Орленко. Так-так, вовчики-братчики, встидайтеся: ви лиш про себе дбаєте, а я — хвора, квола жінка — думаю про Україну, її духовність, її резонанс у світі, її будучину.

Друге коло — рівень зовсім інший, можна сказати — вищий. Серед ймовірних майбутніх спонсорів добряча половина — колишні колеги Станіслава: секретарі райкомів, міськкомів, обкомів, інструктори ЦК КПУ. І всі, слава Богу, при здоров'ї і гараздах, і, як бачу, геніально «вжилися» в нові ролі енергійних підприємців. До честі всіх, впізнавали мене, щоправда, одні за першим разом, другі — за другим, коли з притиском називала своє прізвище, тобто, представлялася. Але — тримали на віддалі. Чемно вислухавши, вітали високу мету, далі драматизували обстановку, нарікали на податки, немудру економічну політику, застарілі технології, словом, викручувались. Та не на ту натрапили. З цими кадрами я вміла розмовляти. Як не крутилися, як не вертілися у модерних офісних кріслах, а під кінець візиту таки «відстібали» пару копійок, яких вистачило б на скромний обід в найдешевшій їдальні. Однак і ті вбогі подаяння скупих лицарів присвітили мені дорогу до мети і вселили віру, що досягну її.


Та найбільший «успіх» чекав на мене у фірмі «Ніколас»! О незабутнє враження! Лиш переступила поріг: ба! Таки Ніколас! Чи то пак — Коля Шолудько, мій юний шанувальник ще з тих, золотих часів… Сміх і гріх. Це ж я колись грайливо пришпилила йому це будуарне прізвисько, вірніше, кличку. А він нею фірму назвав! Молодець! Роки пройшли, а не змінився: вічний хлопчик, у джинсових підліткових обладунках, на рильці — темні окуляри, хоч і дощить надворі. Ах, ти ж крихітко моя, впізнав! Почервонів, засукав колінцями, певно, пригадав, як я його рятувала після того, як воно, обіймаючи посаду секретаря ЦК ЛКСМУ, десь на периферії сьорбнуло зайве, перевіряючи дисципліну комсомольську, та й пішло полохати дівок по готелі, і то так невміло та гучно, що стало чутно аж у столиці. А в столиці галасу не любили, а неспеціалістів «по часті загулов» — тим більше. От і погнали Миколку в три шиї, викинули з елітарної молоді, аби знав, як ганьбити славні ряди помічників партії, її зміну достойну. Отоді-то воно й придибало до мене, лизало ручки: «Ах, яка жінка! І талант, і краса, і розум!»

Звичайно, як кожна жінка, я танула від лестощів, а ще, дурна, пожаліла малявку, що вже настругала купку діток, впхала редактором до Вітька у видавництво. Тоді воно боготворило мене. А тепер, дивись, обчухалося, своє видавництво заснувало. Цікаво, який дядько закордонний відмер Шолодькові таку дорогу в нашім Зімбабве комп’ютерну техніку? Та про мене Семене… Головне, щоб видав роман. Бо кого — кого, а видати МЕНЕ він… мусить. Хоча б із вдячності. Тож викладаю щиро, як на духу, всі свої мрії видавничі. Наївна… А пан Ніколас, певно, теж пригадавши дещо, зашморгав дзьобиком, та так єхидненько, очками бігаючи, й каже:

— Раді безмежно стрічати в нашому скромному офісі таку визначну письменницю… І готові виконати будь-яку її забаганку, навіть видати геніальні твори, але то коштуватиме пані по п’ять долярів за сторінку.

Оце діждалася! Стою, мов помиями облита, але кажу йому в тон любенько:

— Прошу пана перевести мені на купони, бо я на базарах не торгую і гуманітарної допомоги в долярах, ані в іншій валюті не отримую.

— Що ви кажете? — аж захлинається жовчю Ніколас. — А за комуняцького режиму не запаслись? А то чого так слабо? А ви порийтеся по шухлядах, по банках швейцарських, може, який цент і знайдете… Отоді й балакати будемо. До речі, рекомендував би я вам, шановна, видати свої твори і… як там її — Лариси Орленко під однією обкладинкою і прізвищем. Звичайно, не вашим, дорога наша товаришко Рибенко-Ясінська.

Ах, ти ж наволоч недороблена, то це так ти мені мстиш за той шматок хліба з маслом, який я дала твоїм дрібним дітям і затовченій, дрібонькій жіночці після скандалу в ЦК комсомолу?!! Чи, може, простити не можеш, що іще жива? Що…

Ні, я не опустилися до гніву, крик… Нащо?! Мізерне воно і є мізерне, навіть у помсті. І зло його теж таке мізерне, що не заступить мені сонця.

Мовчки встала, мовчки вийшла. Мовчки сіла в авто. Жаль було тільки Лори, і всіх тих романтичних безумців, які наївно вірили, що цей світ можна змінити… І гинули ради цього…

Станіслав не питав. Взагалі, він не цікавився результатами моїх «ходінь по муках». Був радий, що, нарешті, вилізла з хати, зайнялася справою, не зчиняю від нудьги істерик із плачами та наріканнями на судьбу.

…Мовчки їхали. Мовчки їдемо… Не запиняючись… Куди?

КАМО ГРЯДЕШИ, ЖІНКО?

Куди, жінко, несе тебе і яка сила — чиста… нечиста… нестримна течія життя? По що? За чим? Що жене тебе по цьому світу? Чого тобі бракує? Заради чого падаєш? Задля чого встаєш і зводиш муками ДУШУ? Від кого ти, ЖІНКО, — від Бога чи сатани? До кого ти, Жінко, до Бога чи до диявола так поспішала, так поспішаєш, забувши, згадавши себе? Ти тільки на півдорозі… До чого? До кого? До себе? До істини? Народу? До України?.. Але чому ти все ще на півдорозі, коли закінчується день і життя завершується, чому ти лише на півдорозі? Бо власною смертю вмирає довершений? Але невже шлях приниження веде до вершини довершеності?.. Це несправедливо і… жорстоко… І я вже не маю сили, і терпіння нема, і мета не наснажує. І такий жаль обіймає душу, що хоч криком кричи, хоч ридма ридай, хоч сльозами розлийся.

І я — плачу. Плачу, притулившись лицем до Лориного віддзеркалення у вікні автомашини… Мені гірко і солодко, мені — дивно, дивовижно… І не хочеться додому. Не хочеться в чотири стіни, в бетонний бункер поверженої Марії Стюарт, в обитель самотності, старості… Але — куди? Куди ти прагнеш, Жінко? І хтось спокійний, хтось дуже спокійно каже моїми вустами крізь плач у згорблену спину Станіслава:

— Хочу до церкви. Відвези мене у Володимирський собор…

Станіслав мовчки змінив маршрут, повернувши на бульвар Шевченка. А я питаю: Боже, що це зі мною? Адже я сто років… ні, ніколи ТАМ не була… Була скрізь, тільки не в храмі… Я не знаю туди дороги. Не відаю, як переступлю поріг, увійду, що робити буду? Боже, не покидай мене, не дай зганьбитися у твоєму храмі, приведи мене… до істини, Боже! Я так часто, так знічев'я, всує, Господи, згадую ім'я Твоє, не маючи Тебе в серці своєму… І Ти зглянувся наді мною, взяв за руку, як дитину малу, і ведеш, ведеш мою порожню, зимну, сирітську душу — крізь темряву поміж калік, убогих, жебраків… Як їх багато! Ніби зійшовся світ увесь, весь зібрався народ! Стоять тісним коридором, темним-теменним, і тільки відсвіти свіч вихоплюють з мороку бліді обличчя, погаслі очі… Простягають руки, бубонять, за поли хапають. Але я не маю що кинути у їх тремтячі простягнуті жадібні п’ястуки… Господи, до чого ми їх довели… людей своїх?! До чого понизили?… І я, я теж була серед облудних фарисеїв, серед тих, хто правив сатанинський бал, хто вів до погибелі Содом і Гоморру… Боже, прости мені! Дай розчинитися в тиші, у сяєві Твоєї обителі, зійти сльозами. як тане свіча… Уперше… вперше осіняю себе Хресним знаменням, але, Боже, я не знаю жодної молитви, не знаю, як звертатися до Тебе… Та прошу Тебе: дав муки, покарав зневагою людською, каліцтвом і злиднями, дай терпіння, дай сили не впасти у помсту, зло і ненависть. Смиренство пошли… поможи мені. Допоможи… Встати… і пройти путь свій земний, як Людина, Господи, як Ти бажаєш!


Сльози, пекучі, мов пекельна смола, течуть з моїх очей, і глухе ридання потрясає моє тіло. Я ще ніколи так не плакала… мов вивергала з душі запечене каміння. Я плакала вічність, а може, дві вічності, ридала три життя, доки не розтанула, не стекла сльозами чорна брила на моїй душі, доки ніч у мені, довга-предовга ніч, не розтанула до малесенької горошини, до останньої сльозини, до летючо-небесної, незбагненно-благословенної полегкості у єстві і душі.


Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.


У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав. Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«О ПРЕКРАСНИЙ ЧАС! НЕПОВТОРНИЙ ЧАС!»

Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: «про-трез-вля-ю-щим» сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби «тверезіла» і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, — справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль! Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем — стало відсторонено-об'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…

Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи — стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом «підвищив» до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…

Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царям-благодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом. Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей «дир-дир, ми — за мир»… Навіть за лаври і золоті литаври — не може…

Хоча це тільки припущення… Правду про справжні почуття, які водили рукою Поета, ніхто ніколи не дізнається… Н-да, непростим чоловіком був Павло Григорович! Та й чоловік, який так часто цитує його, непростий і досі нерозгаданий. І поведінка його, і слова, і настрій мені не завжди зрозумілі. Тим паче зараз, у цю хвилину, коли час насправді був прекрасним. На вулицях Києва кипіла каштановим цвітом весна двохтисячного (подумати тільки!) року, сповнюючи душі вільних і незалежних громадян надією на краще життя. А мою — смиренням і спокоєм. Слава Богу, ось уже минає десятий рік під зорею незалежності, а ми, хоч і не зовсім здорові, зате живі! І «прокляте» радянське минуле здається майже сном, а нинішнє, «благословенне», — усвідомленою реальністю…

— Прекрасний час великої зради! — із вдаваним пафосом каже Станіслав, і сумно зітхає. — Що поробиш?.. «ЗРАДА» — ключове слово усієї української історії… А сьогодні — основна інтрига української політики.

Я ж мовчу. Справді, що поробиш, коли чоловік і досі сприймає розвал Радянського Союзу як власну трагедію, а Горбачова — як призвідцю цієї драми і як взірець найбільшого зрадника. Та, власне, так вважали тисячі «вірних ленінців». З цим відчуттям гірким більшість із них і в могилу пішли, не пробачивши зради ні Горбачову, ні Кравчуку. Правда, більш помірковані, рядові чесні партійці стали під прапори соціаліста Мороза. Запеклі ж, а це були переважно ветерани війни і праці та низові «вожді», потяглись за Симоненком. Наївні! Вони просто не можуть уявити, що той, хто їм присягався відновити справедливість і соціальну рівність, насправді, зовсім не той кришталево чесний ленінець, яким вони його вимріяли!..


Однозначно, що всі ці метаморфози з вождями пролетаріату в кінці «перебудови» і на початку «руїни» певною мірою обурювали амбітного Станіслава. Однак він вперто принципово зостався осторонь цієї метушні з багатьох причин: по-перше, вважав себе «білою кісткою», таким собі партократичним аристократом, якому колишній рівень посади не дозволяв «носити шлейф» за новими вождями, вихідцями з народних і партійних низів, по-друге, не хотів брати участь у безперспективних проектах, по-третє, вважав, що минула пора його активного життя, по-четверте, вибрав позицію спостерігача, такого собі «беушного сірого кардинала», який пильно вивчає ситуацію і сучасні політичні розклади, впевнений, що його знову затребують. Однак даремно Станіслав лукавив зі мною, вдавав байдужого до всього, що відбувалося в країні і відбивалося на екрані телевізора. Я ж бачила, що симпатії чоловіка, як і мало бути, на боці Кравчука! Бачила, як Станіслав, затамувавши подих, спостерігав за головуванням свого шефа у новій, так званій демократичній Верховній Раді, і ждав, коли його згадають і покличуть.


І діждався. Спогади знову повертають мене у тривожне передвесня 1991 року, коли весь народ кинувся на вулиці і площі із синьо-жовтими прапорами… Якось опівночі, добре пам'ятаю, що опівночі, різко, бо несподівано, в сонній тиші задзвонив телефон. Але не міський, а той, про який ми забули, оскільки він давно онімів, — урядовий. Станіслав автоматично кинувся до «вертушки», однак пересилив себе і не взяв слухавки. По виразу обличчя було видно — остерігався. Бо й справді, хто йому міг дзвонити в таку пізню годину з кабінету Щербицького, якого там уже давно не було?

Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…

Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т. д. і т. п.

Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…

— Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж… Президент! — розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:

— Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану…

— І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! — пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство. Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. І я, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.

А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце «дах», який «з’їхав» з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму…

І раптом чую глумливий сміх:

— Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!

Лора! Слава Богу, Станіслав не чув! Був зайнятий розмовою з Макаровичем. Відтак, посвітлівши на виду, попрощався, поклав слухавку, одягнувся і, нічого не пояснюючи, вийшов спішно з хати.


Повернувся під вечір в доброму гуморі. Сказав, що був на екстреному засіданні «колишніх», яке збирав Кравчук. Далі, пом'явшись, пояснив:

— Розумієш, Макарович просить підтримати ідею від’єднання від Союзу, але розумно, щоб, у разі перемоги, всі думали, що це його ініціатива, а на випадок провалу, звісно, ні за що не відповідати… Думаю, що єдино правильний вихід у даній ситуації — референдум… Хай народ вирішує, як йому жити. І вовки ситі, і вівці цілі… Ну і просить підтримати його на президентських виборах. Обіцяє, що його перемога буде і… нашою. Головне, утримати владу і зберегти на керівних посадах усіх рівнів і напрямків свої кадри… Переконує, що самостійність вигідна не так самостійникам, як комуністам, втомленим від усіх цих горбачовських реформ та заворушок… Мовляв, відділившись від Москви, нарешті, станемо повноправними господарями у власному домі.

— А як же Рух? — вжахнулася, «не врубавшись» у зміст сказаного. — Ти подивися, що робиться?! А ці заклики: «Комуняку — на гілляку»? Вони ж скоро вішати почнуть?! Або стріляти! Як в Югославії! Ти подивись, що з Чаушеску зробили?! Не пожаліли навіть бідної Єлєни! Боюсь, що рухівці теж на все здатні!

Станіслав лиш плечима стенув. Можливо, тоді він, як і я, теж не знав, що на «горах компартійних» повним ходом іде… свій «рух». Що під шумок оксамитової національно-визвольної революції партноменклатура гарячково випотрошує банки, партійні і комсомольські каси, переховує по закордонах «золото партії», спішно закриваючи державні, створює нові, «спільні підприємства», «комерційні структури», одно слово, чисто по-ленінськи, бере в руки всі стратегічні об'єкти аж до Головпошти, зовсім не збираючись капітулювати, а якщо й доведеться, то лиш з капіталом і під прикриттям рекетирських банд і бригад, укомплектованих із спортсменів і бійців «спецназу»…

Та все ж мені досі не зрозуміло: невже про цю «мобілізацію-прихватизацію» нічого не відав Станіслав? Або ж, навпаки, відав, але мовчав, добре знаючи, що «верхи» ні з ким ніколи не ділилися «по-крупному»: ні з рідним народом, ні з вірними слугами. Правда, згодом і нам перепадуть якісь крихти, принаймні, не пропадуть на ощадкнижках власні збереження… Тому мене й досі так гостро шкребе та «всенародна», у Москві придумана, шкуродерська «приватизація» з міфічними акціями, завідомо фальшивими ваучерами! Авжеж, саме та, отримана від держави, дуля з маком, і ріднить мене з рідним народом. Але — це тепер. А тоді я журилася долею соцтабору і Чаушеску, і боялася Руху… І сердилась на Станіслава, який на моє святе переживання катастрофою «комуністичного раю», сказав з досадою:

— Не мели дурниць! Кравчук — не Чаушеску! Знає, що будь-яку стихію можна приборкати, очоливши ініціативу… Або домовитись… У даний момент головне — не допустити до влади ярих «нациків»!

— Кого?

— Ну, цих… реабілітованих націонал-демократів! А коли й допустити, то лиш кількох поміркованих, своїх хлопців. З інтелігенцією, ну, твоїми писаками, каже, нібито домовився…

— Бачиш, а ми недооцінювали його… — обережно кинула своїх п’ять копійок на Кравчукову шальку. — Добре, що добре… Я так втомилася жити в страху і непевності!

— Твоя правда, часом і зі сміху люди бувають, — зітхнув не дуже весело Станіслав, і це мене насторожило: невже він і зараз не сприймає Кравчука серйозно? Чи боїться ризикувати? Але ж — не має чим! А по-справжньому ризикують тоді, коли вже нема чим ризикувати. Тож якомого лагідніше попросила:

— Не жартуй так сумно… Прошу тебе, ризикни, поможи йому на виборах! Ти ж не можеш допустити, щоб владу взяли ці… тюремники?! Я їх боюсь! Я боюсь людей, які побували у наших тюрмах! Я знаю порядки й умови наших в’язниць: звідти практично вийти нормальною здоровою людиною неможливо! Одне з трьох: люди там або гинуть, або стають каліками, і моральними теж, або — паханами! І ти це знаєш! Але через свою… впертість, так впертість! не хочеш йому допомогти! Якби не хвороба, я б… я б уже була там, біля Кравчука! Мені здається, що в даній ситуації його кандидатура найбільш підходяща на… першого президента.

— Другого… Першим, здається, був Грушевський, — усміхнувся іронічно, — якщо, звичайно, починати перелік президентів за історичним календарем нациків. Тож, мабуть, ти маєш рацію… Схоже, що й справді немає іншого виходу… і претендента… Гаразд! Умовила. Завтра ж вирушу до Кравчука проситися в демократи.

На цьому наша розмова закінчилась. Уночі не спали обоє. Станіслав — у кабінеті, я — в спальні. Була рада, що переконала чоловіка. Станіслав мусить бути там, де всі — з Кравчуком. Той лис знає, що робить… Гріх віддати цьому повсталому бидлу, очоленому тюремниками, таку золоту Україну! Злочин!

О, Олександро! Чула твоя душечка — Кравчук усе зробить, аби таки стати президентом!

І таки став, і, звичайно ж, не без допомоги, розуму і досвіду відставного «сірого кардинала» ЦК КПУ… Тому, з огляду на цей мало відомий широкому загалу факт, мала всі підстави вважати перемогу Кравчука на президентських виборах і нашою із Станіславом. Принаймні, після інавгурації всенародно обраного першого (чи другого?) Президента України, розтривожені суспільними бурями наші душі, нарешті, ввійшли в береги.

«МІЙ ПРЕЗИДЕНТ!»

І все було б добре, якби не ті дві традиційні українські біди: фатальне протистояння у середовищі «козацької старшини», метання між «сходом і заходом» і… тотальна зрада! Собі! Власній ідеї! Оплаканій-оспіваній ненці-Україні! Зрада усіх поспіль посполитих: від гетьмана — до козака-нетяги. Від рядового громадянина — до президента! І поголовна — чужість! Так, саме — чужість!

О, Олександро! Чи могли, до прикладу, ви із Станіславом сказати про Кравчука, поклавши руку на серце: «Мій Президент»? Можливо… Адже Кравчук, хоч йому й далеко було до Щербицького, витримав випробування не на любов до України, а тільки на ідейну (чи кланову?) стійкість: не порушив кодексу честі справжнього комуніста, виконав свою обітницю перед товаришами і «колишню» велику партійну номенклатуру зробив «теперішньою», повернувши їй владу разом з народним добром і привілеями (високі посади, зарплати, пенсії, Феофанію!..), а дрібнішу — відпустив під прапори, точніше під надійний патронат Симоненка — боротися за світле минуле, якого його, радянський народ, нібито позбавили демократи. І новоспечений вождь з ентузіазмом довершив святу справу розколу суспільства: мрією про комунізм і ненавистю до націоналістів зцементував поріділі ряди наївних і порівняно чесних бійців партії в монолітний електорат, готовий хоч щодня йти в «последний и решительный бой против бандеровцов»…

Не знаю, чи мав до того причетність Станіслав, але тоді ж була розроблена стратегія і тактика захоплення влади, а під неї створена надійна і віддана комуністичній ідеї армія резервістів, яка перекриє уже пригодованим олігархами демократам усі підступи до булави: на других президентських виборах 1994 року посадить на український престол космополіта Кучму, а на третіх, 1999-го, — уже самі «рухівці» спровокують населення, ба, навіть «національно свідомих» галичан дружно переобрати президентом того ж таки Кучму, «аби тільки не прийшли до влади комуняки на чолі із Симоненком». Націонал-демократи такий тоді організований хай здійняли, ніби той піонер з його контуженими фронтовиками, той штучно вигаданий «жупел» і вічний технічний кандидат, був рогатим «ісчадієм», а оспівана-облизана ними компартія проклятим пеклом! От лукаві!

Коли ж у березні 1999-го прибрали з дороги (і з виборчих перегонів) «зарвавшегося» рухівця Чорновола, влаштувавши йому автокатастрофу, а за ним й інших гіпотетичних опонентів-претендентів на українську булаву, ти зрозуміла, що з убієнними спочила у Бозі і фантомна утопічна мрія націоналістів збудувати українську Україну…

Але чомусь не відчула ні щасливої втіхи, ні тим паче зловтіхи… Навпаки, нежданий гіркий жаль стиснув серце.

— О, Олександро, невже твоя кров українська виявилась чеснішою за твій космополітичний розум?! А туга за прогавленими гетьманськими клейнодами сильнішою, ніж за втраченим інтернаціональним радянським раєм?!

Хто це питає? Ах, це знову ти, сестро моєї самотності?.. Виходить, Лоро, що так…

— І ти тоді вперше злякалася… за Станіслава. Авжеж, він більше знав «політичну кухню», ніж його дружина, тому й не бажав повертатися до її пекельної печі простим кухарем-технологом! Тепер ти розумієш, чому вони, ці многоликі, лучезарні і заново перефарбовані, так ненавидять тебе: бо ти — свідок!

СВІДОК

«Авжеж, дорога Саню-Лесю-Олександро, як і Станіслав, — ти небажаний свідок їхньої зради… А свідкам, як ти вже мала щастя не раз переконатися, вони не прощають… Тож застібни пельку на петельку і сиди у своїй норі тихо стільки, скільки тобі ще відпущено… Зрозуміла?»

Але це вже говорила не Лора… А твій, о, Олександро, генетичний страх! Н-да, в нелегкі часи, панове-братове, живемо…

— Нечесно обурюватись хаосом, знаючи добре усіх тих, хто його придумав і продумав, аби в його каламутній воді ловити золоту рибку, — цитує когось мудрого Лора.

— Ти думаш, Лоро, що за цими політичними комбінаціями стоїть колишній «сірий кардинал» ЦК КПУ? Не знаю… Що ж до самого Станіслава, то він свою гіпотетичну епохальну роль в «капіталізації» чесних ленінців ніколи не афішував. Навпаки, навіть коли провокувала його, відповідав одне і те ж:

— Велику політику роблять не великі політики, а великі гроші. А в мене, як тобі відомо, інші принципи і правила…

І Станіслав мав рацію. На ту пору велику політику уже робили великі гроші, за які не жаль було «продати і маму рідну, аби тільки щасливо і багато жили рідні діти». Продажність і зрада стала нормою життя. Тільки, як твердив чоловік, не для нього. Адже, коли на те пішло, зраджують тільки тоді, коли комусь на щось присягали. Наприклад, народові — збудувати рай на Вкраїні милій. А він, Станіслав, у цьому не клявся…

— Авжеж, він тільки перевірив свої професійні здібності, чи то пак старі методи маніпуляції народною свідомістю в нових умовах!

— Обережно, Лоро, а то ми, здуру, бідному Станіславові припишемо і винахід 25-го кадру! Але, якщо це так, то мушу вітати мужа свого, що його методи «спрацювали»! А таки спрацювали! Навіть Хівря, що вже Хівря премудра — і та купилась! Або купили?.. Забувши, що я «недобита комуняка», захлинаючись, агітувала «за Льоню», натякаючи, нібито вона щойно із якогось патріотично-демократичного форуму, на якому було ухвалено — «голосувати за Кучму, щоб не допустити до влади комуністів».

Від цієї безпросвітної дурості мене аж перекрутило. Хотілося, ні, не спитати, а крикнути в обличчя цій несусвітній дурепі:

— А Кучма — хто? Чи вам пам'ять відібрало?! Чи розум? Але — не мала права розсекречувати Станіслава. Тому, пославши Хіврю разом з усіма вождями і претендентами в президенти до біса, сказала, що голосуватимеш категорично за другого, і кинула слухавку. Взагалі, вже сама заплуталася у цій хитросплетеній політичній павутині. А коли попросила прояснити ситуацію у самого гіпотетичного автора фантастичних комбінацій, чоловік знехотя відповів, підтвердивши твої здогади:

— Я ж тобі уже казав: у політиці найсуттєвішу роль грають гроші.

І тобі аж запекло задзвонити Хіврі, хай знає, які її «кумири» святі та божі! Навіть слухавку вхопила — правою рукою, але тут же вибила її лівою, облаявши себе язикатою Феською.


Ох, Лоро, сестро моєї самотності, не повіриш, але те, що нині твориться в державі, розсікло мене навпіл. Як черв'яка. Прокручуючи подумки усю недовгу історію незалежної України, жахаюся: Боже-Боже, яким наївним був народ, і як хитро обвели його круг пальця нові його очільники у спілці зі старими! Звичайно, шкода народ, але — так йому й треба, марновірному! Адже ж мав усе, по мінімуму, але мав: безкоштовну освіту, медицину, роботу, а, головне, стабільність! Ста-біль-ність! Нє, мало було! Не такий їм соціалізм, замандюрилось у капіталізм! Нате! Оближіться! Авжеж! Президентські вибори 1999 року стануть вирішальною фатальною помилкою і поразкою демократів, які, по правді, не знали, що з державою робити. І вирішальною перемогою нової сили — номенклатурної олігархії, до якої долучиться кримінальний бізнес та розбагатілі на лобіюванні антинародних законів народні депутати.

Але все це буде згодом. А тоді, у 92-му, нам обом із Станіславом було і сумно, і смішно з тих виборів. Справді, «страна чудес і беззаконія»! Бо хто із керівників ЦК КПУ гадав собі, кидаючи на розтерзання Рухові Леоніда Кравчука, що не мине й двох років, як той стане першим — ПЕРШИМ! — Президентом України! Господи, дійсно шляхи твої несповідимі! Але: смішно — не страшно! Кравчук виявився мудрішим і хитрішим, аніж сам сподівався. Феномен Кравчука у його девізі: «ні вашим, ні нашим». Така собі погранична, межова, нейтральна фігура «цвєта хакі», яка з’являється на стикові двох ідеологій, на грані протистояння двох сил, такий собі буфер між двома локомотивами… Спочатку на нього не звертають увагу, потім підсміюються, аж раптом він починає усіх влаштовувати, особливо егоїстичних амбітних претендентів на булаву, яким легше віддати владу останній сірячині, аніж поступитися нею один перед одним.

Якось Станіслав обмовиться, що допоміг Кравчукові зіграти на сліпій революційні пристрасті націонал-демократів, які не мали досвіду ані державного керівництва, ані державного будівництва. Для них Україна асоціювалася з вічною боротьбою за неї. Ці романтики, начитавшись авторських історій про козаків-гетьманів, знали, як за державу боротися, але не відали, як її будувати. Для Станіслава очевидним було, що в Україні кінця XX століття один до одного повторювалася ситуація 1905–1920 років: от-от нинішні Винниченки з Грушевськими мали кинути з переляку зброю, прапори і втекти за найближчий кордон. Врятувало їх від ганьби те, що більшовицька імперія не наступала на Україну, а відступала від неї, розвалюючись на очах, як стара халупа. Та й діаспора, чи то пак політична еміграція стримувала, з одного боку підсобляючи морально й матеріально, а з іншого, навіть на думку її заклятого опонента Станіслава, заважала, і передовсім тим, що привнесла у спонтанний, а тому хаотичний та ідейно незрілий «визвольний рух» застарілу тактику запілля, чисто більшовицьку руйнівну стратегію «до основанья, а затем…», а головне — задавнений запеклий розбрат у своїх же рядах, звісно, що плеканий для власної безпеки спецслужбами тих «демократичних» країн, які прихистили колись усю цю «вибуховонебезпечну» масу ізгоїв, цих шукачів правди і справедливості…

Кажу ж, що навіть Станіслава, ідеолога інтернаціоналізму і лютого ворога націоналізму, та затяжна ворожнеча, вияснення стосунків і «хто більший патріот», обурювали. Особливо тоді, коли «мельниківці» й «бандерівці», замість того, щоб об’єднатися в єдиний фронт, розпочали змаги в перетягуванні каната і навперебій вихваляли хитрість Кравчука, аби ближче сісти коло трону та отримати більше винагород за всі свої муки у боротьбі за вільну Україну. Але, повторюю, Станіслав не був би самим собою, якби не допоміг Кравчукові скористатися шансом і прийти до влади, а «вічному борцеві» Чорноволові навпаки — відмовитися взагалі від влади і перейти в опозицію.


Пригадую, якось, повернувшись із своєї «масонської ложі» чи, як натякає Хаврона, «ложа», чоловік признався:

— Ти знаєш, от дивлюся на них, слухаю, і самому хочеться крикнути, як той американський мільйонер українського походження недавно на якомусь їхньому конгресі: «Дурні! Не махайте прапорами! Рано святкувати! Беріть владу! Беріть банки! Пошту і телеграф! Заводи і фабрики! А тоді аж, з грішми і владою в кишені, за „Просвіту“ боріться! І за освіту!». Ти думаєш, його послухали? Аякже! Перейшли в опозицію! Назад в запілля. В криївки! Оце вожді! Справжні українські!

Так поступово до Станіслава повертався політичний азарт, який передавався й мені, повертаючи водночас й інтерес до життя. Тепер часто думала:

— Де була би сьогодні Лора, у чиїх рядах? ЩО Лора про ЦЕ сказала б чи написала? І взагалі, як повелися б усі ті дисиденти, борці за свободу, у яких не вистачило ні сили, ні хитрого хисту, ні здорового глузду — вижити за радянської влади?

І щось підказувало: усе було б по-іншому. І не на користь Кравчука… О! Браві хлопці — бійці невидимого фронту знали, кому «перекривати кисень» і на сибірських лісоповалах, і в тісних київських квартирках…


Ой-йой-йой… Олександро, балакай та не забалакуйся! Їхня свобода слова — не про тебе, як частенько застерігає Станіслав. Не забувай, що розвинений інстинкт самозбереження не тільки зберігає і береже homo sapiens'а у соціумі, а й робить з нього президента. Авжеж, Кравчука, крім вірних поплічників, привів до престолу саме інстинкт самозбереження, особливо розвинений у простих хлопців-комсомольців, які всіма силами проривалися з народної грязі у компартійні князі. Безперечно, допомагав партійний вишкіл. Та все ж першими особами ставали найздібніші муніпулятори. Не могла намилуватися, як Макарович, ловко граючи на пробуджених Перебудовою національних почуттях української інтелігенції та підігруючи визвольно-сепаратиським настроям, прихиляє до себе трудящий народ! Ну просто-таки козак-дармограй і Богдан Хмельницький в одній особі! А після Референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ сам вирішив долю української державності, Кравчук взагалі став національним героєм і єдиним реальним претендентом на президентський трон.

Світ любить, коли його одверто, але майстерно дурять! Не минуло й півроку Кравчукового президентства, як він став «своїм хлопцем» і для ще недавно озлоблених проти нього, комуніста, дисидентів, націоналістів, і навіть діаспори. А коли один із найзапекліших антикомуністів привселюдно взявся вихваляти Кравчука на всі заставки, щоправда, на свій штиб: «Кравчук, кажу вам, то ще той лис, котрий вкраде у вас курку і вас же переконає, що це ви йому ту курку самі подарували», тоді ти, о, Олександро, вперше по-справжньому оцінила мудрість його «сірого кардинала»…

СІРИЙ КАРДИНАЛ

Станіслав, як завжди, залишався в тіні. Звичайно, колишні цекісти і чекісти знали, чия тінь туманіє за таким народним і демократичним Президентом, і незлобливо підсміювалися над цим «театром», надто коли Леоніда Макаровича обрали на якомусь козацькому святі в піку Чорноволу Гетьманом України. Проте в глибині душі кожен завдячував йому «животом» і добробутом своїм. Я ж дякувала за те, що не дав пролитися крові. А в наших краях, щедро политих «рудою», це вельми переконливий аргумент!

Що ж до мене, то, як не крути, а найбільше схвилювала інавгурація першого, чи то пак другого Президента України, яку я разом з усім українським народом дивилася по телевізору. Особливо той момент, коли він, ще вчора «комуняка», зразковий атеїст, поклавши правицю на Пересопницьке Євангеліє, клявся служити Україні. Згодом Президент зізнається Станіславові, який писав йому «тронную речь», що в ту мить йому здалося, ніби хтось інший промовляє його вустами, якась вища сила благословляє кожне його слово!

Вірю! Адже сама відчула наплив такої буйної радості, що, не втримавшись, заверещала, обливаючись сльозами:

— Станіславе! Ми перемогли! Уррра! Слава Україні! Хай живе Президент! Ти чуєш, Станіславе?!

Але Станіслав не чув. У цю урочисту хвилину мій «сірий кардинал» сидів серед почесних гостей у сесійній залі Верховної Ради України. Кілька разів на екрані телевізора промайнули його окуляри і рожеве від щасливого хвилювання обличчя.


Та все-таки святу правду казали мудрі: не можна вступити двічі в одну і ту ж воду… І, певно, тільки біблійні вітри час від часу повертаються на кола свої… Люди ж, на жаль, майже не вписуються у старі повороти судьби. О! Олександро! Але ви із Станіславом спробували… Раз — за Кравчука, вдруге — за Кучми.

Хоча, взагалі-то, чоловік мав рацію: його височайші особи відійшли в минуле, а нові королі потребували нових кардиналів, які вже й величали себе по-новому — політтехнологами, іміджмейкерами, спікмейкерами… Виростала ця комп’ютеризована челядь, мов гриби після дощу, поодинці і цілими грибницями — інститутами й інституціями, нахабно намагаючись маніпулювати не тільки свідомістю мас, а й очільників держави.

Отож, витримавши майже десятилітній виборчий марафон, і привівши до влади двох «своїх парнєй», Станіслав зрозумів, що пора і честь знати. Тому на другий же день після другої інавгурації Кучми дав зрозуміти і «више стоящім», що покидає велику політику і буде займатися тільки благочинністю у створеному Кравчуком після свого президентства фонді під довгою і туманною назвою. Насправді ж, як мені здалося, Станіслав переходив із тіні великої політики у її золотий запас. Але не уточнювала. У нас в сім'ї не було заведено «мендальничать» на теми державні та політичні ще з тих благословенних часів, коли ми були «на Горі», рідні стіни якої мали «ушки-прослушки», і після кожного гостя Станіслав примушував мене повзати по квартирі у пошуках «жучків». Отаким був наш радянський рай! А ви що думали, вовчики-братчики, що лишень вас шугали?! Как би нє так! Просто ми, на відміну від вас, знали, що за все треба платити, тим більше — за рай, де на кожній райські яблуньці між плодів золотих причаїлося по змієві лукавому, вухатому-окатому, видющому-завидющому і всі вони так і чигають, так і чекають, щоби спочатку спокусити вас, а потому «доложити-заложити куда нада». Тому й не кричимо нині, що ми — жертви репресій! І не обпльовуємо минуле. А й далі ударно трудимось на рідну Україну.


Моя нейтральна позиція до його такого, можна сказати, доленосного рішення, певно, зачепила Станіслава. Мабуть, не міг зрозуміти, чи мені байдуже, а чи просто вичікую слушної нагоди, щоб почати скандал. Тож почав розмову сам. Пояснював свій відхід від політики тим, що йому, як людині, що все життя працювала на державу з єдиною партійною системою і генеральною лінією розвитку і поступу вперед, стає все важче орієнтуватися у внутрішній, тим паче зовнішній політиці країни, роздертої багатопартійністю, багатоконфесійністю, боротьбою криміналу і капіталу, і взагалі — про яку ідеологію може йти мова, коли сам глава держави привселюдно зізнається, що не відає, яку «державу будує»!

Це була правда. Цього разу Станіслав був щирий. Йому важко було зрозуміти Кучму, який на відміну від партократа Кравчука, представляв уже не рідну партократію, а великий капітал, новоявлену вітчизняну буржуазію, яка, хоч і вийшла з рядів будівників комунізму, але вже мислила категоріями «проклятого» капіталізму. Притому кожен норовив здійснити свою комсомольську мрію — стати генеральним секретарем, але вже власної «кишенькової» партії.

Сіяли суєту і смуту в країні і демократи, котрі, попаливши привселюдно партійні квитки, як виявилось, не годні були собі, безпартійним і вільним, ради дати! Тож енергійно заходилися зорганізуватись у партії, партійки, блоки… Одно слово, ХАОС!

Тим часом стара добра земна куля, обліплена густо біомасою під назвою людство, котилася-котилася небесними просторами і докотилася до Мілленіуму. А з нею — з горем навпіл і з дурнями впереміш — дотяглась і Україна, а з Україною і ми зі Станіславом.

МІЛЛЕНІУМ

Крім цього слова, запам’яталися ще яскраві телевізійні шоу. Світ святкував Новий 2000 рік і початок третього тисячоліття. Точніше, ще одну перемогу над власним страхом перед кінцем світу і, в певній мірі, торжество розуму над безумом.

Сьогодні важко навіть уявити, скільки разів людство стояло над прірвою третьої світової війни!.. А ті жахливі протистояння двох світів у брежнєвські 70-ті? Ті затяжні, як стрибок з парашутом у невідь, роки «холодної війни», коли нас усіх тримали в постійному страху перед атомним монстром?! Їх важко забути… Однак утричі було страшніше тим, хто знав, під рукою яких монстрів знаходиться секретна чорна кнопка війни, яка мала бути останньою…

Станіслав правду казав, що не допомагала навіть віра у мудрість і розум партії. Тому кожен потаймиру уповав на мудрість іншого, ВИЩОГО РОЗУМУ, звичайно, відклавши вбік партквиток разом з «атеистическим мировоззрением». Та все ж… навряд чи варто було Кравчукові так зопалу, не порадившись з розумними людьми, роззброювати Україну, віддавати Москві весь ядерний потенціал, якщо вже так свербло бути незалежними? Та Станіслав виправдовується, нібито вся справа у тій триклятій чорній кнопці, що зосталася в Москві, і, звісно, в «пястукові, над нею занесеному»…


З екрану телевізора у мою темну «спаленьку-келію» летять іскри від феєрверків у Нью-Йорку, Бангкоку, Парижі, Мадриді, Римі, Москві… Як би я хотіла знову побувати у цих «столицях світу»! Або ж постояти перед Президентською ялинкою на лужку біля Білого Дому у Вашингтоні… Хоча нині у нас, у Києві, казав Віталик, не згірш, як у Вашингтоні. Принаймні, вивіски усі англійською… З телевізора пре один секс, різанина-стрілянина. І нахабні мармизи нових знаменитостей, зірок шоу-бізнесу, телеведучих, напівграмотних писак, серед яких, здається, уже немає професійним письменникам, місця… Отака внутрішня еміграція-резервація! Чом не Америка? До речі, чому Віталик не дзвонить із тієї Америки? О! Вже дзвонить! Ні, не син… Зате, як завжди, першою вітає Сашуня. З іподрому. Там у них гулянка. Але скоро всі поїдуть на Майдан! Кажуть, що Мілленіум треба зустрічати разом із усім людством!

Авжеж, і радіти, що дожили, що Всевишній відсунув на невизначений строк кінець світу! Це я так думаю, але вголос теж вітаю Сашуню, і питаю, хоча наперед знаю відповідь:

— Тато ще не дзвонив? До речі, коли ти, нарешті, поїдеш в Америку? Там уже всі діти і внуки наших знайомих… А тобі…

— А мені добре тут! З новим щастям, Бусю!

Отакий патріот-націоналіст моя Сашуня! Чисто я! І хоч дорікаю внучці непрактичністю, а серце щемить від гордості: щоб ви не патякали, сестрички-лисички і вовчики-братчики, а мою родову генетичну порядність засвідчують внуки.


Що ж до генетичних виродків, то буквально напередодні Нового року таки задзвонила Полятицькому, знаючи, що в передсвяткові дні навіть рецидивісти і маніяки беруть слухавку, бо кому не хочеться почути добрі слова привітань і побажань? Цей теж взяв. Почувши моє ім’я, здивувався, певно, що жива ще. Але вдав, що радий чути, та, коли попросила про зустріч, старий пес, завертів хвостом: у Канаду їду! у Мюнхен… пишу книгу про репресованого… І заткнувся. Певно, про когось із тих, на кого доноси в ЦК і КДБ носив. І я про це знала. І він про те, що я знала, теж знав. Отакий глухий кут, псявіро! Тож нічого цьому холуєві усіх режимів не зоставалося, як врешті-решт таки погодитись на зустріч зі мною. Що ж, Господь милосердний і для цього грішника день Страшного Суду відкладається…

Але менше з тим! Геть з душі погані спомини, геть чорні тіні минулого, геть думки про нинішні клопоти! Оскільки кінець світу відсувається на невизначений час, можна кликати Станіслава до новорічного столу. Катя ж недаремно цілий день поралась на кухні, парила-шкварила, готувала святкову вечерю за традиційним меню. На столі у цей вечір, окрім холодних закусок і гарячих м’ясних страв, обов’язково мали бути кулінарні атрибути-символи минулого щасливого життя: салат «олів’є», холодець з риби, «Советское шампанское».


Гукаю Станіслава, котрий, чути, теж дивиться телевізор у своєму кабінеті, і ми разом йдемо на кухню. Вечеряти будемо, звичайно, в інтимній обстановці, удвох, але на нейтральній території. Молодець Катя — усе зробила, як я веліла. Стіл уже сервірований, грає всіма барвами колишнього радянського добробуту — тарілками знаменитого сервізу «Мадонна», кришталем, навіть серветки — з тих часів — з білоруського льону, вишиті синіми квіточками… Н-да, «а льон цвіте синьо-синьо…» Посеред усієї цієї розкоші — смарагдовий бутель шампану… Станіслав підігріває у «мікрохвилівці» гарячі страви, знамениті Катині пироги з калиною, я ж розкладаю закуски. Ідилія! Від цієї неспішної святкової суєти, від гарно сервірованого столу стає затишно і світло. Справді, як мало треба людині для щастя! На жаль, людина про це рідко здогадується… І ще рідше — цінує.

— З новим Мілленіумом, дорогий! З новим щастям!

Слава Богу, Земля не зійшла зі своєї осі, дещо повернулось на кола свої, і дай Боже, дочекатися, щоб нас знову покликали!

НА ЦАРСЬКІМ БАЛУ

Новорічне побажання здійснилося буквально на другий день: нас покликали. Цього разу на президентський прийом з нагоди Нового тисячоліття, який мав відбутися за кілька днів. Це було справді приємною несподіванкою — така увага з боку Президента, хоча, як на мене, за великим рахунком, заслуги Станіслава перед владою і державою варті були більшого… Та менше з тим, тим більше, пардон за каламбур, що за обережного Кравчука, який старався і нашим, і вашим, ми й того не мали. Тоді на Віденських балах вальсували із своїми дружиноньками-калиноньками націонал-демократи. А тут раптом — такий сюрприз!

Диво дивне, але мене охопило таке радісне, чисто дівоче хвилювання, як Наташу Ростову перед її першим великосвітським балом. Звісно, рефлекторно кинулась до шафи, і, звісно, в моєму гардеробі нічого годящого для цієї урочистої події не знайшлось. Та й звідки могло взятися серед цього ще радянського лахміття, колись дорогих костюмів і суконь, допотопні фасони яких давно вийшли з моди? Та що фасони?! Уже не те, що таких тканин — фабрик, які їх ткали, давно нема! А в шикарні, хоч теж уже фізично застарілі лахи від паризьких кутюр’є, не влазила… Н-да… Розкоровіла ти, девушка… Цікаво, що сказали б, мене побачивши, колишні мої «воздыхатели»? Та ну їх… усіх… Я ще маю журитися! Тим паче, що навіть подруга бойова Хаврона «заливає», нібито я зовсім не постаріла. Звичайно, бреше. Те, що я за ці страшні для мене роки не зійшла на пси, правда. Проте дзеркало — не Хаврона, воно, на жаль, каже правду. Але… ж я не до шлюбу збираюся і не на конкурс краси, а на поважне прийняття…


О, ліпше б не згадувала! Уявляю, в яких ексклюзивах від яких «арманів» являться на бал дружини тих олігархів! Лишень від однієї думки про той «гламурный беспредел», на який здатні розбагатілі плебейки, настрій падає нижче плінтуса. Звичайно, можна не йти. Тем более, милая Сашенька, что девушки в вашем возрасте уже никуда не ходят… Та з іншого боку: чому б не скористатися нагодою ближче подивитися на те, що там твориться, на теперішній «Горі»?! Які вони, нинішні небожителі?

І раптом… Раптом стає так прикро, так гірко, так люто на мінливу долю-мачуху! За секунду переживаю увесь крах, увесь жах катастрофи, падіння… Так! Падіння!

О, Олександро, де ти думала, що так високо літаючи, можна так низько впасти! І не піднятися… Бо це прийняття, як і повернення Станіслава в політику, насправді тільки… підтвердження того, що справжнього повернення на Гору не може бути. Бо святі місця на ній давно вже зайняті іншими!

Та все ж, та все ж… якось ніби й відмовитись не зручно… Ні, таке пропускати — великий гріх. Врешті, в цій ситуації, як вчить премудрий американець Карнегі, можна вибрати ігрову роль такої собі відстороненої спостерігачки, або таємничої жони таємничого кардинала…

Що ж, у даній патовій ситуації, це ідея! Але, о, Олександро, невже ти забула науку свекрухи: головне — завжди і при всіх обставинах — рівно тримати спину?! І на все чхати!


Не буду згадувати, скільки пішло нервів на пошуки вечірньої сукні. Скажу лишень, що довелося викликати Сашуню, наймати Станіслава у фірмани і їздити по модних магазинах, де на мене чекав, як каже моя золота внучка, ще не один шок.

Авжеж, перше, що вигукнула нікому невідома рядова українська пенсіонерка, переступаючи поріг дорогого приватного бутика, було: «Але ж і ціни!». А друге: «Хто ж це може купити?!» На жаль, серед тих, хто ЦЕ міг купити і носити, тебе не було, о, Олександро Рибенко-Ясінська! Помітила, що Станіслава теж пригнічують чужі розкоші, тому волів сидіти в машині, щоправда, віддавши мені гаманець. Врешті, серед того дорогого, а насправді, нікому непотрібного мотлоху спільними зусиллями знайшли відповідний моєму вікові і розмірам чорний італійський костюмчик і, віддавши за нього три державні пенсії Станіслава, щасливі поїхали додому.


А потім довгі два дні чекання-нервування: чи впишемось у президентське оточення, у коло тих, хто там треться біля першої особи держави? І нетерплячка: коли ж, нарешті, настане той день? І, нарешті, той день настав, і пристаркувата Попелюшка вийшла зі своєї карети-драндулети, і під руку зі своїм сивим принцем ступила на червоні килими царської резиденції…

І яким же було моє здивування, коли в шикарному ресторані «Президент-готелю», замість страшних монстрів-олігархів, побачила весь колишній партійний Олімп! Блаженно усміхненого Кравчука, усіх старих компартійних зубрів, змужнілих колишніх комсомольських секретарів, між якими мерехтіли відомі з телеекрана «зірки» естради та «смущенные лица» розбагатілої самотужки донецької шпани… Ах, ось ви які — рідні наші буржуа-капіталісти — власники заводів і фабрик, пароплавів і аеродромів, земних надр та «голубого ефіру», «мальчиши-плохиши»! Такі знайомі, такі близькі люди, от тільки мені цікаво, чого нас із Станіславом серед вас нема? Хоч ми нібито і є, і нас навіть помітили. І покликали. Та, як любить повторювати біблійну сентенцію мій улюблений поет Борис Олійник: «Багато покликаних, та мало обраних»…

І хоч ми були тільки «покликані», нас все одно — вітали, шанували, робили компліменти, хто здалеку головою кивав, хто підходив потиснути руку. Особливо ті, хто здогадувався про таємничу роль Станіслава у «відродженні нашої України», або кому він колись допоміг чи став у пригоді. Їхня щирість поволі розтопила в моїй душі лід печальної образи на власну долю невдахи-ізгоя на чужому святі життя. Ба! Мені навіть почало здаватися, що ті роки на грані двох тисячоліть, які нам довелося пережити, були тільки поганим нічним кошмаром, що завтра буде все по-іншому, по-колишньому… Однак серце… дурне серце так і не змогло до решти повірити, що ми у своєму оточенні, у звичній з минулих років святковій суєті урядових новорічних прийомів. Бо й справді — довкола нас вурдились ніби й колишні, та все ж нові, щойно збиті, свіжісінькі вершки нового суспільства, нової держави.


Це змішане відчуття новизни і дежав’ю не покидало весь вечір. Приміром, коли до мене підійшли колись перші державні жінки Української Радянської Республіки Марія О., Валентина Ш. — такі свіжі, квітучі, ніби сьогодні не 5 січня 2000 року, а 7 листопада 1977-го, я від щастя просльозилась. А тут з келихом у лівій руці підходить сама перша леді незалежної України, така мила, привітна, і подає правицю. Почувши моє ім’я, зізнається, що давно хотіла познайомитись «з такою видатною жінкою». Хотіла — не хотіла, а приємно. Кинувши кілька фраз, що нам усім обов’язково потрібно створити благодійний фонд на підтримку геніальних творчих жінок, перша леді відпливає, а мені вже руку цілує з комсомольським завзяттям віце-прем’єр з гуманітарної політики.

— Ви мене впізнаєте? — питає.

— А як не впізнати свого улюбленого учня? — теж розквітаю радісною усмішкою, впізнаючи Матвія Романовича, якого у ті далекі щасливі радянські роки влаштовувала спочатку аспірантом на кафедру історії КПРС Київського університету, а згодом — і секретарем ЦК ЛКСМУ.

Бачу, що й Станіслав знайшов компанію: у розмитих роками рисах облич впізнаю багатьох його соратників. Але… Овва! Перепрошую, а що тут, на цій комуняцько-олігархічній оргії, серед кучмістів — гнобителів неньки України роблять борці за її свободу і незалежність?! А нічого — веселяться, і, на відміну від тебе, бідна Саню, почуваючись цілком у своїх санях!

От хто не міняється з роками ні тілом, ні душею, так це мої колеги по перу, пензлю і сцені — всюдисущі-невмирущі Янус Многоликий, «душка Краснобай», Лучезар Гундосий, як ніжно називала їх геніальна Лариса Орленко! Давненько я їх не лицезрела… А четвертий, який коло них треться, хто? Яка ж личина ховається під бородою Грушевського, вусами Шевченка, чубом Франка? Здається, впізнаю… Авжеж! Колишнього секретаря якогось провінційного обкому ЛКСМУ, вічного протеже, джуру і епігона Янусового — Зеника Чупердяка. Колись йому на прохання Многоликого кам’яницю у рідному місті через обком партії «вибивала», і премію Миколи Островського. Впізнаю, хоч і сальцем обріс. Зате він мене не впізнає… Н-да, давненько не бачились! Та й де? На вечори їхні ювілейні по три рази на рік — не ходжу, по телевізору їх рідко показують — минули їхні деньочки, настали дні інші й для інших — і в парламенті, і в уряді, і в мистецтві та літературі. Але з цього, бачу, совість нації не робить собі проблем та й не почувається, як бачу, не на своєму возі чи не в своїй тарілці, навпаки, з повними тарілками їдла не відходить від Президента. Так, ніби й не відходила ніколи… Хоча… так воно й було! «Королі» мінялися, а ця побита міллю «свита королівська» не мінялася, лиш притиралися щораз до іншого, аж доки не протерлась до дірок…

Отакі молодці! Це ж тільки чесний ленінець Станіслав, як Станіславський, хоче правди в театрі політичного абсурду. Ці ж братове цілком творчо сприймають минуще життя, переосмислюють ідеї, перетасовують ідеали, тому й вічно великі і незборимі у своїй любові до України!

О, Лоро! Де ти? Швидше вибовтуйся зі свого позасвіття та полюбуйся: такого ще лукавства світ не бачив! Ти, чуєш, Лоро? Гони сюди: тут уже всі твої дружбани в зборі! Лиш тебе бракує, щоб оцінити кожного… «по достоїнству»! Нє, щось тра робити! Тим паче, що й вони, яснозорі, позиркують у наш із Матвієм бік, впізнають, певно. Не здивуюся, коли, згадавши минуле, не посоромляться просити «замовити за них слівце» перед гуманітарним прем’єром… А може, когось іншого запримітили, потрібнішого за мене: тут же ж стільки сановитих, грошовитих, іменитих! Але самій підходити до цієї компанії трохи не той… Тож лагідно торкнувшись рукава закордонного піджака віце-прем’єра (таких елегантних закордонних костюмчиків за моєї пам’яті урядовці не носили), кажу:

— Бачу, у Президента неофіційний прийом класиків, може, і в мене є шанс представитись?

— А ви ще не знайомі? — дивується Матвій, реагуючи на мій дотеп безгучним сміхом.

— Ні, ми зазнайомились тільки з першою леді.

— А я думав… Вибачте! Та звичайно, та обов’язково!

І от я вже простягаю руку Президенту:

— Олександра Рибенко-Ясінська! — і чую, як западає в радіусі десяти метрів гробова тиша. Чи це мені так здається?

— Та ми ж з вами знайомі! Пригадуєте… який це був рік?.. коли у вас вийшла книга… да, ви до нас на завод приїжджали… А потім на якихось засіданнях, конференціях… де тільки не зустрічалися!

— Та-а-ак… Звичайно, але стільки літ минуло… — намагаюся приховати розгубленість, оскільки не пригадую жодної зустрічі: чи це пам’ять мене підводить, чи Президент навмисне… фантазує, щоб відчепитися від цієї групової-гуртової любові «совості нації»? «Совість нації», певно, відчула це, тишком відвертає писки, відступає у натовп, повернувшись до мене спинами, але я встигаю у ті вічно згорблені в поклоні плечі вгатити по кинджалу свого нищівного сарказму:

— О! А що роблять біля вас, пане Президенте, наша національна еліта, герої і співці нашої незалежності? А я чула, ніби у них є свій, незалежний, тіньовий чи що… президент… якийсь Чор… Перепрошую, забула. Чи може, я помиляюся?

І бачу, як одна спина з моїм кинджалом розвертається, бачу, як червоно спалахують і гаснуть жовті вовчі очі, як міниться лице Януса Многоликого, і чую у відповідь нахабно-викличне:

— Дорога моя, ви помиляєтесь, бо якраз ми, як ви кажете, національна еліта, демократи обрали Леоніда Даниловича Президентом! Згадайте, як стіною за нього стала Галичина! Пригадуєте? А ви, дорога моя, у цей час разом з іншими комуністами і соціалістами голосували за Симоненка!

Від такого цинізму я блідну: да-а-а, не-по-о-то-пля-ємий… Диявол би позаздрив його геніальній здатності відбріхуватися з таким виразом, ніби читає проповідь з амвону. Н-да… Цей викрутиться навіть з-під надгробної плити! Але і я не пальцем роблена і за словом у кишеню не лізу:

— Колись, ще в ті часи для вас благословенні, коли дехто з присутніх тільки проривався до столиці, тобто «за совітів», один наш колега жартував, що деяким, вибачайте, запопадливим западенцям зосталося захопити в Києві тільки пошту і телеграф… А ви, бачу, вже й Маріїнський палац взяли!

Бог свідок, я готова була роздерти цього безсмертного смерда на шматки, розтерзати, як Шарик грінку, але мене врятував від убивства Президент…

— Та ні, ваші звинувачення цих людей не стосуються, — кисло скривившись, демонстративно взяв мене під руку, відвів у бік, ніби для конфіденційної розмови. А позаяк на даний момент у нас з Леонідом Даниловичем спільні теми для розмов вичерпались і мені пора було й честь знати, вдячно усміхаючись, поступаюся місцем великій промисловій буржуазії, що вже підступає до нього з усіх сторін, як важка артилерія, впевнено і невідворотно. Та все ж встигаю зі сльозами вдячності на очах вимовити красиво і… клятвено, як в американських фільмах:

— Спасибі, мій Президенте!

І швидко відходжу. Звісно, що я люта, як вовчиця, і прагну крові! Але — агов! Олександро, схаменися, подумай, що така пристрасть може вилитися нам, кохана, новим крововиливом під череп! Отож візьми негайно себе в білі руки! Чорт з ними, смердами! Тим паче, ці вампіри тільки й чекають, вражини, крові! А дзуськи! Треба знайти Станіслава, і йти, по-англійськи.

Шукаю очима Станіслава і натикаюся на… Так це… авжеж, Полятицький! Власною персоною! А що він тут робить? Хочу запитати, але Полятицький, помітивши, що я рушила до нього, спішно розчиняється у «вершках». Злякався… Але кого? Мене чи, може, Лориної тіні?! Агов, Лоро, ти вже тут? А! Тепер зрозуміло… Слухай, подружко, а ти часом не навідуєшся до свого полюбовника ночами, не душиш, бува, його подушкою, що він так «резво ретировался»?! Сучий потрух! Убила б!

Аж клекочу благородним гнівом, але той клекіт лагідно гасить «гуманітарний» віце-прем’єр, що став мимовільним свідком моєї перепалки з колегами.

— Та не звертайте уваги… Хіба ви не знаєте їх? Не псуйте собі такий прекрасний вечір! А взагалі-то я хотів вас попросити, у разі, якщо виникнуть проблеми, звертатися безпосередньо до мене. Допоможу… без проблем! А от і Станіслав Альбертович! Передаю вам вашу дружину, а сам мушу розкланятись. Справи! Тим більше, що на вас обох, як я помітив, уже полюють журналісти.

І справді, не встиг віце-прем’єр відійти, як на нас із Станіславом, певно, нюхом відчувши «смажене», накинулась уся придворна журналістська челядь. Але, помітила, зверталися піарщики тільки до мене: «Ми хочемо… статтю… дозвольте… інтерв’ю… коли? Гаразд, зателефонуєм!».

Позаяк не мала візитівки, то масмедійники змушені були старанно записувати усі мої основні дані: від імені та по батькові — до номера телефону, тикали свої картки, обіцяючи «обов’язково подзвонити і зробити інтерв’ю».

ЖИТТЯ ТРИВАЄ!

Саме так — життя триває! З того новорічного прийняття і закрутилася-завертілася довкола мене шалена круговерть. Так довго була всіма покинута і забута, аж раптом — така затребуваність! То мене на засіданні якоїсь жіночої ради кличуть, то на міжнародний симпозіум філософів (?), то на прем’єру спектаклю в театр російської драми імені Лесі Українки, то на бенефіс в театр української трагедії (жарт!) імені Франка… То на прийняття, то на раут, то на презентацію…

А за кілька днів, коли Станіслава не було вдома, явилися безпардонні трудівники «жовтої преси» просто на квартиру, правда, перед тим зі мною домовившись.

Три години ці хамовиті молодики мене діставали: один — різними фривольними запитаннями, другий — фотографуванням. Правду кажучи, я більше переймалася якістю тих знімків, аніж змістом інтерв’ю, а тому й наварнякала, стара дурка, як згодом виявилось, чортзна-чого! Хоча цікавило «жовтячків» теж чорті-що, а точніше — інтимне життя колишньої номенклатурної королеви. А ще точніше, мої стосунки з Аркадієм Пришембовським. Виявляється, Аркашка місяць тому проїздом з Америки в Росію зупинявся в Києві і дав інтерв’ю їхньому бульварному тижневику, звісно, згадавши «злим і нетихим словом» і мене.

— І як він мене згадував? — цікавлюся якомога байдужіше.

— Ви не читали цього інтерв’ю? — дивуються «жовтяки» так, ніби я Біблії не читала.

— Я не читаю вашої газети, — уточнюю.

— Жаль… Ви знаєте, після цього інтерв’ю рейтинг нашого тижневика зріс неймовірно!

— І що ж ця наволоч про мене напатякала? — здають нерви, адже я приблизно здогадуюся, ЩО міг після всього наговорити Аркашка! Тим паче, що він нині недосяжний — за морями-океанами!

«Жовтяки» в мент притихають, нашорошують вушка: нарешті, рибка проковтнула наживку! От сучі дітки! Знають, як розколошкати співрозмовника, як роз’ятрити душу на одкровення!

— Ну, сказав… ну, щось на зразок того, що певний час ви були не тільки його… коханкою, а й тим… медіумом, чи як це у вас, екстрасенсів, називається?

— У нас — екстрасенсів?! Та ви хоча б уявляєте, з КИМ розмовляєте? Себто, КИМ я в той час була?! Так, ким була я і ким був той покидьок?! Та сволоч?! — обурююсь так різко, що бувалі бульварні журналюги лякаються. Я ж задля більшого ефекту переходжу на російську мову. І майже кричу:

— А ни-и-икем! Подзаборником! Медбратом провинциального дурдома! Психушки! Никому неизвестным шарлатаном!

«Жовтячки», хоч з усього видно, хлопці — не лохи, та все ж аж дубіють від такої реакції, та й сама я заднім розумом починаю розуміти, що мене «понесло», що втрачаю контроль над собою, і першою ознакою цього є російська мова, на яку я переходжу у хвилини несамовитої люті. Так було у той день, коли Пришембовський скалічив мене! Щойно почув, що я перейшла на «общепринятый, великий и могучий», взяв і вимкнув мене!.. Щоби його вимкнуло і викинуло з літака в океан, як буде повертатися з Росії у свою Америку!

«Жовтячки» лякаються ще дужче, та замість тікати, присуваються з диктофоном і фотоапаратом ще ближче, і просто-таки атакують запитаннями:

— Значить, ви з самого початку знали, що він шарлатан?

— Звідки я могла знати? Навпаки, я думала, що він справді щось уміє і може, і мені захотілося допомогти талановитому психологу. Тоді ж такий бум був… був бум… вибачте, я не хочу на цю тему говорити…

Бо й справді — про що говорити? Хіба що — бум-бум… Але «жовтяки» не відстають:

— Ще він сказав, що у вас були інтимні стосунки. Це правда, що ви були коханцями?..

— Він так сказав?! На всю країну?! Тоді він просто скотина! І мені жаль, що я не дозволила чоловікові запроторити цього брехуна на довічне! Всі ж підстави були! Склад злочину! Після його сеансів умирали люди! Просто на стадіонах! Йому загрожувала «вишка»! Ви чу-є-те? Йо-му заг-ро-жу-ва-ла ви-шка!

— А він каже, що навпаки, ваш чоловік запроторив його в тюрму через ревність… ну, мовляв, приревнував…

— Що? Яку ревність? Та Аркашка не вартий був п’яти мого чоловіка! І я його ніколи не любила. Він просто закодував мене!

— Його сексуальний вплив на вас був таким сильним чи він справді володів гіпнозом надзвичайної сили?

— Та нічим він не володів — ні гіпнозом, ні тим самим… впливом! Просто він пообіцяв, що закодує мене на схуднення. Тоді ж іще не було в нас усіх цих… клінік, технологій, пластичних операцій! А мені конче треба було мати форму! Я була відома людина! Крім того, у мене тоді, пардон за одвертість, накльовувався роман, а точніше, потрібний для справи флірт… От що привело мене до цього шар-ла-тана!

«Боже, що я говорю?» — врозумляв мене розум, але лють брала верх. Авжеж! Хай навіть я ославлюсь на цілу країну, але й люди нехай знають, хто їм «установки давав», хто їх дурив за останні їхні копійки!..


Тепер я знаю: спрага помсти сильніша не тільки за здоровий глузд, а й за інстинкт самозбереження. Вивалюючи перед журналістами всю свою брудну білизну, звісно, усвідомлювала, що оголюю себе, стаю беззахисною, спокушаючи тим самим кожну підлоту плюнути мені в душу, розтоптати, знищити, але нічого не годна була зробити із собою. Вийшовши з берегів, я зливала і зливала на бідних бульварних журналюг увесь біль окраденої жіночої душі, увесь бруд свого життя і підступи долі-мачухи, ніби хотіла втопити в цьому своїх кривдників…

Зате, коли задоволені «жовтячки» раптом посеред моєї сповіді, ніби справді, щоб не втопитися, спішно попрощавшись, вискочили з квартири, почувалася відомщеною на всі сто!


А наступного дня рівно о дванадцятій прийшла кореспондентка журналу «Карби» чи «Скарби», я так і не зрозуміла, та й байдуже було, де напишуть про мене, аби лиш написали! Несподівано для себе, входила в раж популярності. Молода, стильна дівчина, манерами, якби не голий пупець, схожа на монастирську черничку, когось нагадувала… дуже близького мені. Щось кольнуло у серце… Кого, о, Олександро, могло нагадувати тобі це дівча? Пригадала? Авжеж! Як не пригадати! Лора! Буквально за місяць «большой любві» з Полятицьким, впевнена, осяяна славою і геніальністю, Лора перетворилася на затовчену послушницю-черничку, яка, замість рятуватися від спокусники-облудника, заховалось у винному погребі і крадьки цмулила для розради монастирський кагор.

О! Олександро! В тому, що цю дитину прислав до тебе той сексот Полятицький, ти впевнилася остаточно, помітивши, що запитуючи тебе, та гола пупця поглядає у блокнотик, який ховає у лівій руці, тим часом правою тикаючи тобі під ніс портативний диктофон.

Питаннячка теж були — як на підбір. Авжеж, цю юну акулку пера цікавили мої стосунки з «колись відомою талановитою письменницею Ларисою Орленко, яка загинула дуже рано і за нез’ясованих обставин». Складалося враження, що дівчина або вивчала мою справу в архівах Служби безпеки, або знала мене з колиски. Сучий сексот! Як він вміє принижувати! Але зі мною в нього і цього разу нічого не вийде, клянусь!

А тим часом Евеліна (так звати кореспондентку) питає, чи можна побачити мої книги?

— Чого ж — ось вони… у шафі, на полиці. Не дуже багато… Дитячі книжки, сценарій фільму, який зняв відомий кінорежисер Остап Розум. Збірник п'єс. І роман «Криваві заграви». Тричі перевидавався, але давно. Так, на жаль, невеликий творчий доробок… Усе життя я була зайнята родиною, чоловіком, сином, потім внучкою… А для творчості потрібна самотність і… свобода.

— А можна їх придбати? Для реклами? — питає Евеліна.

— Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…

— А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?

— Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі «герої», які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань «Витязі Свитязя», уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура «зарізала», а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір — історичний роман. Ось він: «Криваві заграви».

— Той, за який вас звинувачували у… плагіаті?

— Не знаю, хто, в чому і коли мене звинувачував, але над цим романом я працювала зі студентських років. На цю тему і дисертацію захистила. До речі, у роботі над ним допомагав мені мій чоловік — теж історик.

— Це той, що працював… десь там… ну, як це тоді називалося? Не секретаріат, а…

— ЦеКа. Центральний комітет компартії України.

— Ага, точно… в ЦеКа!

— Так точно: він там працював. Але не один. Багато нині живих і здорових демократів там працювало… Навіть трохи і ваш босс…

— Справді?! — заблимала оченятами гола пупця, але, спохопившись, перевела розмову у «заданий формат». — А вам не приходила думка видати твори Лариси Орленко?

— Приходила, і не раз, але я не знаю, де вони?

— Рукописи?

— Так!

— А кажуть, що ви присвоїли архів цієї письменниці і кращі її твори видали під своїм прізвищем? Вибачте, так говорять…

— Я приблизно знаю, хто це каже і говорить… Але це — брехня! Усе, що написала Лора, було надруковане за її життя, окрім хіба що тих злощасних, арештованих цензурою «Витязів». Але новели з цієї книжки теж майже всі друкувалися в періодиці, і були настільки оригінальні, крім того розхвалені класиками і критиками, що присвоїти їх важко було. На жаль, Лору надто рано змусили піти з життя… деякі покидьки! Такий талант згубили! Не дали розквітнути… До речі, про це я теж збираюся нарешті повідати людям усю правду. І про тих, хто насправді був призвідцями її загибелі. А щодо архіву, то я не знаю, де він? Цілком можливо, комісія із спадщини його віддала у Інститут чи Музей літератури… А може, він у когось на руках…

— А це правда, що з вашої легкої руки, тобто впливової колись у владних колах жінки, почався в Україні відьмацький шабаш? Ну, йдеться про захоплення екстрасенсами всілякими, цілителями народними, контактерами з космосом…

— Він почався без мене, цей шабаш, і не тільки в Україні, а спочатку у світі, а потім — на всій території Радянського Союзу, що розсипався під рукою Горбі, як хатка із сірничків. Горбачов! От з чиєї легкої руки почалася не тільки Перестройка, а й уся ця дияволіада, яка досі не закінчується! І про це написав Борис Олійник…

— У яких стосунках ви перебували із таким екстрасенсом як… е-е, Аркадій Прише… чи Про-ше-мбовський?

— І про нього вам розповіли? Чудово… У ділових. Я, справді, спершу вірила в його талант цілителя, і тому намагалася допомогти, але не так йому, як тисячам хворих людей…


Гола пупця пішла, а я впала замертво на свою «дівоцьку» постіль і проспала до приходу Станіслава.

— Тобі погано чи щось трапилось? — стривожився він, помітивши, певно, мій збуджений стан по нервовому сіпанню щоки.

— Все нормально, мабуть, я просто перепрацювала над редагуванням роману «Криваві заграви». Я ж казала тобі, що хочу його перевидати без правок. Але мені потрібні гроші. Ти допоможеш мені? Чи мені просити Матвія… Ти чуєш?

Але Станіслав не відповів, демонстративно зачинившись у своєму бункері-кабінеті.

МІСТИФІКАЦІЯ

Так, це скидалось на злу містифікацію: усі, як змовились, як подуріли, питають мене про Ларису Орленко! Я ж бо думала, що її давно забули… Аж ні — масова ексгумація жертв більшовицького терору продовжується, але вже терором розгнузданої демократії і свободи слова… І я здогадувалася, хто за цим стоїть! Чуєш, Лоро?! Я здогадуюсь! Даремно ти вдаєш, нібито забула мене, і що взагалі тебе нема і не було… Що ти — просто вигадка моєї хворої фантазії, фантом божевільних ідей і невдоволених амбіцій, тобто виплід старечого маразму. Дурна! І дурний той, хто сказав, ніби мертві не старіють, що старість — жереб печальний живих! Але — яке відношення вічно юна душа має до тлінного тіла?! Хто-хто, а ти Лоро, мусила би це знати, принаймні зараз… Чи там, де ти нині перебуваєш, теж душі змушені носити це недовговічне, старіюче, хворе тіло? Хоча, як я помітила, у вас там у моді щось на зразок сутінків чи тіней. Думаєш, не бачу, як ти просотуєшся з якоїсь шпарини легким туманцем і сновигаєш-сновигаєш, як сновида, перед моїми очима, висотуючи з мене спогади, спомини, спеціально починаєш розмови, розворушуєш минуле, а з ним і забуте бажання… Так! Писати! Писати! Писати!

— Тихо… Не треба кричати, коли можна розмовляти й мовчки, — шелестить Лорин голос над самісіньким моїм вухом. — Ти ж лякаєш Станіслава… і Катю теж…

А, то ти тут, подружко?! А вдаєш, що нема тебе. Я не кричу, Лоро, я не кричу… Мені просто осточортіло чути з усіх боків, що я вкрала твій архів, що я не пишу тому, що… нема тебе! І взагалі, що письменниця Рибенко-Ясінська — це псевдонім Лариси Орленко! Добрі жарти! А те, що я не пишу, бо просто хвора, нікому в голову не може прийти! Мене взагалі були забули! Як… стару куфайку у старій розваленій хаті. Точніше — на руїнах імперії зла! І, може, зовсім не згадали б, якби не ти! Так! Якби не ти, товаришко дорога! Ти мені, голубко, не даєш ні вмерти, ні жити! І хочеш знати, чому?! Тоді — все по порядку! Лиш уважно слухай! Спочатку ми із Станіславом тихо-мирно коротали свої дні, намагаючись не вкорочувати один одному життя, хто де: він — у фонді, я — у своїй келії. Отож мала досить часу, аби нарешті, віддатися цілковито письменницькій праці. Правда, це надто пафосно звучить, та й не дуже схожі на письменницьку працю ті вбогі потуги щось мудрого вичавити з себе… Тож часто замість того, щоб писати, я, ізольована від світу хворобою, покинута товаришками, марнувала час у теревенях із… звичайно, з тобою! Більше достойних співрозмовниць у мене не було. Усі кудись пощезали! Навіть Пришембовський… До речі, про цього монстра. Випадково у якійсь телепередачі почула, що він нібито потрапив під амністію, достроково відбув покарання і виїхав спочатку у Польщу, а згодом в Америку, але позаяк там на його «спасительсько-цілительські» таланти попиту не було, то зайнявся дрібним бізнесом. О! Нарешті цей дрібний шахрай має те, що заслужив — дрібний бізнес! Я не зловтішаюсь, я просто констатую факти і більше про цього фігляра не хочу згадувати.

Але ти, Лоро — зовсім інша справа… Ти завше зі мною. Завше — поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от — маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут, займаються бізнесом, верховодять у Верховній Раді, і твій друг Янус Многоликий їх не проклинає з партійної трибуни, а навпаки, на пару з твоїм коханим Полятицьким цілується з ними на їхніх конгресах. І Марчук їх разом зі своїм КДБ не хапає, хоч вони й бандерівці, оунівці, вояки УПА, а навпаки — усіх реабілітував і від імені усіх колись ним чи такими, як він, репресованих гордо пішов у президенти! Ти таке чула? Схоже, світ наш пострадянський став на хвору свою голову. А ти, бідненька, в землі гниєш тільки за те, що була більш-менш національно свідомою українською письменницею… Я ж тобі казала: не ліз на рожен! Любиш свою Україну — люби! Мовчки, з вигодою великою для себе, як інші колеги. Любиш мову українську — пиши нею свої геніальні творіння! Не можеш, як інші, «восхвалять и воспевать» радянську дійсність, пиши історичні романи. Наприклад «Криваві заграви». І не переживай за день насущний — він минає.

А ти не вірила і не могла пережити… І даремно. Бо ти не одна така була! Ти думаєш, мені було легко?! Авжеж! Ти навіть не уявляєш, під яким «наглядом» були дружини державних мужів! Тим паче ті, хто наважився жити активним, як тепер кажуть, публічним життям! Тим більше, я — жінка «сірого кардинала», в руках якого були справжні, хоч і невидимі «бразды правления» країною. Відстежували і фіксували кожен мій крок, знали всі мої «романи» і їхніх героїв, навіть коли, де і від кого зробила аборт. Так, усе фіксували! Ба! Знімали на плівку. І треба ж було мені дожити до демократії, аби в соте в цьому переконатися! Часом, коли дивлюся московські телепередачі про птиць вищого польоту і пілотажу, аніж я була, — Катерину Фурцеву, Галину Брежнєву, серце тенькає у п’ятах: цікаво, у яких спецфондах припадають пилом «кіношедеври» про мене?.. А я ж про це тоді знала! Це тобі, вибач, можна було на своєму літературному… поприщі хандрити, пити… Я ж змушена була бути святішою за Папу Римського! От хто був жертвою комуно-більшовицького режиму, мучеником за ідею — так це я! От кому Героя України треба дати! За чесність. Порядність. Незламність духу… Так, уяви собі, на тлі нинішнього розгулу свободи, поряд з героями і героїнями нашого часу, які не тільки не соромляться вивертати перед людські очі свою брудну білизну, а й власні смердючі тельбухи, і вважають це нормою, я таки свята! А народ — що?! Ти питаєш про народ? Лоро, ти у своєму репертуарі! А що — народ? Мабуть, вчиться жити за новим моральним кодексом будівника капіталізму…

Вибач, Лоро, за безтактність, але добре, що ти вчасно вмерла. Бо якби не вмерла, то на таке дивлячись, шість би інсультів мала з твоїм характером. Клянусь, якщо вже в душі толерантної, як вона каже сама про себе, Хаврони закипає час від часу благородним гнівом папа-фронтовик, то ти би точно вмерла. Або, як і личить Жанні д’Арк, очолила б повстанську армію, не дай Боже!.. А може, і варто було б…

Ти бачила, на що вони перетворили святий, принаймні, для нашого покоління, Храм літератури? У бордель! Що вже я на своїм віку надивилася на агресивних графоманів та бездарних наложниць класиків радянської літератури, але таких «звєздонутих» нахаб, які правлять оргії у святая святих, не лиш я — світ не бачив! Верховодить ними якась хитра молодичка, що, як повідомила мені наша з тобою подруга Зоя Хавроненко, за своє відносно коротке творче життя встигла побувати не лиш під «класиками», а й під вождями десяти партій нового типу, почавши, звісно, в юності з комсомолу і компартії, ощасливила націоналістів, есдеків, лівих і правих, центристів і лібералів, за що була одноголосно удостоєна звання найбільшої патріотки і «Шевченка в спідниці». Ти таке чула?! Бідний Шевченко! Мало йому було кожуха, шапки-бирки і Ликери…

От бачиш, Лоро, які зараз в моді? В пошані. На видноті! Для них література, як секс: «приятное времяпровождение»… А для тебе — була справою честі, та де — усього життя! Ти вся палала на кострищі Слова!.. І згоріла! І мене штовхала у те пекло! І досі штовхаєш… Пробач… знаю! Інакше не могла. Шевченко не дозволяв, той, що сидів у твоїй повстанській душі! Знаю: ти й мене повернула з того світу, скупавши у водах Лети, не просто так, а з особливою місією. Історичною! Атож! Щоб я перевидала без купюр і цензурних правок твій… вибачай, МІЙ… роман «Криваві заграви»! Щоби, так би мовити, звільнила від брехні своє ім’я і твою совість! Хіба не так?


О, як я тебе, сестро моєї самотності, розумію! Цікаво, що робить зі своїми безсмертними творами минулих років, наприклад, твій друг Янус Многоликий, де, що не слово, то хвала рідній комуністичній партії і прокльон буржуазним націоналістам, або коханий Полятицький, де, що не абзац, то політичний донос на талановитішого колегу?! Спалили чи причепили в туалеті — перечитувати на сон грядущий? Та менше з тими хамелеонами! Але справді жах охоплює, коли подумаєш, скільки вас там, на небесі, колишніх класиків, творців, геніїв, знівечених, куплених і проданих тими, котрі сьогодні віддали б царствіє небесне, аби лиш переписати СЕБЕ заново, начисто, на біло! Як же ж, певно, мучаться їх душечки, пурхаючи поміж нас, живих, знаючи, що приречене новим часом на забуття їх нещире, нечесне слово! Як гірко їм, певно, за розтрачений талант… Пропаща сила!.. Бідна література!.. Нещасна земля, нещасний народ, генії якого, пророки якого не мають спокою і на тому світі!.. І нема кому їх порятувати, повернути втрачене ім’я. Правда, читала в «Літературній Україні», що в когось там із сучасних письменників виникла ідея адаптувати твори класиків до теперішніх духовних запитів суспільства, але його затюкали, закричали, мов, «на класиків руку підняв»!.. І ніхто не подумав, що для багатьох давно забутих покійників та затія могла би бути щасливим поверненням у духовну ноосферу… Та й самі ті, класики, там, у задзеркаллі, не рипнулись! А ти — мудра! Зметикувала… Я ж то думаю, чого це тебе кілька років не чути було, а тут, нате, явились — не запилились! Та, на жаль, Лоро, невдалий твій вибір. Нічим не можу допомогти. Маєш рацію: «Криваві заграви» треба відредагувати, але я — надто хвора, надто безталанна, щоб це зробити. Я взагалі розучилась писати. Хоч… Боже, як мені того хочеться!

— Саню, пригадуєш, як давно колись, коли ти… просила подарувати тобі той злощасний роман, я у відповідь просила тебе: «Не мудрствуй лукаво, сестро, не наймай наймитів. А сядь камінчиком, напиши про своє життя, про свою Гору, про її богів і жреців, героїв і повій. Ти ж так багато знаєш такого, чого ніхто не знає!».

— Та пригадую… Тоді я вибухнула! Розверещалась, обзивала тебе поганими словами, думала, що ти мені очі колола тими наймитами, і це тоді, коли я, єдина в цілому світі, хотіла врятувати тебе РОБОТОЮ від падіння… Врешті, від голодної смерті… А ти таки колола! Ніби той роман справді був бозна-яким шедевром! Авжеж, просто — Шекспір! До речі, є підозра, що на Шекспіра теж наймити горбатились. Як тепер, казала Хівря, на Мариніну. Нібито на цей детективно-ментовський бренд, вироджений Москвою, каже Хівря, нині працюють десятки літературних негрів. А ти… не можеш забути один роман… Ніби він мені тоді хтозна-яку славу приніс! Фавор!

— Зате тепер ти у фаворі, Саню. Усі рекорди побила популярністю! Просто-таки на розхап! Куди там проти тебе тим, як ти кажеш, «звєздонутим» молодицям…

У ФАВОРІ…

Ти кажеш, що я нині у фаворі?! Ти, що, Лоро, жартуєш?! Та який це, в біса, фавор, коли тебе витягають із шафи, як… кринолін… ні, як старі панталони з радянським начосом, і показують для сміху по телевізору?! Ти дивишся на себе і ще гостріше відчуваєш: мій час минув. І я минула. Просто забули поховати… Лоро, по-чесному, мені не цікаво жити. Точніше мені дуже хочеться писати, але я… не вмію… На жаль, це так! Але кому про це скажеш-поскаржишся? Єдина людина, з якою не боюся бути одвертою і щирою, це ти, Лоро.

Господи, що я кажу?! Яка людина?! Fantome d’opera! Привид моєї вічної опери-комедії! Радше, моя про-буд-же-на совість… А мені просто здається, що то ти зі мною ведеш бесіди… Спасибі й за це, коли на більше не заслужила. Хоча ти, Лоро, здається, переконана, що мені гріх на Бога нарікати, бо ускладнення після такого «обширного» інсульту бувають набагато важчими, але мене — Бог милував.

Так, ти маєш рацію, Лоро, Бог — милосердний, от тільки люди жорстокі: забули поховати…

Як це: «не жартуй так жорстоко»? А хіба не ти колись пожартувала: «Смерть — сестра моєї самотності»? Я теж не могла тридцять років тому зрозуміти іронію цієї фрази. Ти її зронила, усміхаючись, тихо, як сльозу, а вона каменем упала на мою душу і ніяк не можу скинути її, забути… збутися…

Але чому тільки тепер, в кінці життя, збагнула весь трагізм кривди і правди твоєї фрази? Адже з колиски була смертельно одинока… одинока у чорториї боротьби за себе… за себе!.. За себе! Жодного друга, лиш соратники і вороги. Навіть у рідній хаті — соратники, сковані одним ланцюгом кровної спорідненості!.. Тільки соратники…

Ще донедавна мене влаштовувало, ба навіть збуджувало шалене метання на бруствері окопу під перехресним вогнем чужих і… своїх. О, скільки їх було, ближніх, що стріляли в спину тишком-нишком!.. Але це було — життя! А тепер… тільки імітація… Той, як ти кажеш, фавор чи кураж: подриґалась трохи, пошарпалась, і знову — пустка, і нудьга безпросвітна, і водночас, ця пекуча мука — бажання писати… Писати!!!

— Так пиши… через муку… через «не можу»…

— Не можу. От, здається, вже й ніби знову все стало в державі на свої місця, а я все одно лежу на дні окопу, в холодній калабані протверезіння, в снігах прозріння, на полі брані, після бою… і питаю себе — за що? Знамена потоптані, ідеали зґвалтовані, мої висоти провалилися свинськими ямами, а я… ясна королева — перетворилася на каліку-недоріку… Так, не перебивай мене! Звичайно — МОЇ знамена і мої ідеали! Але світ не став від того кращим! Він, як і вчора: підступний, безжальний, безлюдний… А ти: «фавор!»

От ми, сестро моєї самотності, й дійшли, нарешті, істини. Я часто думаю: невже, невже ти, Лоро, осягнула жахливу марноту марнот цього світу ще тоді, коли я, темна, втішалася нею? Осягнула і пішла… І так роблять, так чинять генії… Так, Лоро, ти була, всіляка… Я ж завжди та сама — сіра пересічність, агресивна бездарність, якою навіть смерть гордує…

— Смерть ніким не гордує. Просто — кожному свій час. То тільки живі думають, що вона буває передчасною, чи навпаки… Твій час ще триває — не марнуй його…

— Боже-Боже… Збожеволіти можна — як це не марнуй?! Ах, пробач! Це ти так мене провокуєш! Знову витягаєш за вуха з багна, з лайна і змушуєш, змушуєш вставати і — метушитись! Фавор! Я — у фаворі! А ти не подумала, що вся ця суєта піарна, увесь цей лемент, який я зчиняю довкола себе, ради тебе, Лоро! Прошу тебе, не відвертайся! І не смійся… Правда, от хрест святий, правда, що тепер, ну, принаймні від нині, моє життя осяяне благородною метою — перевидати НАШ роман, а заодно, як я зрозуміла, і всі твої твори. Чудово! Спасибі, що нагадала про обітницю, яку я дала тобі на твоїй кухні в той день, коли тебе знайшли мертвою…

НІЩО НЕ ЗАБУТО, НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ

Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша. Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…

Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна — навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон — як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але — ні. Свої — письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї. Так зосереджено риються в архівах, що не помічають мене. Тепер я розумію — вони щось шукали. Але — що? Заборонену літературу, чи може твою, Лоро, крамольну писанину, бо хтозна, що ти могла з відчаю написати?! Чи, може, як і я, компромат?! Пригадуєш, як ти обмовилась, ніби у всіх твоїх нещастях винен Янус Многоликий. Нібито мстить тобі за те, що відмовилась написати про нього хвалебну статтю. Я здивувалася: чому відмовилась? Не поганий же письменник!

Для мене насправді була незрозумілою твоя відмова. На ту пору Янус саме робив стрімку літературну кар’єру. Хоч як дико звучить нині цей оксюморон, але тоді це означало: щорічне видання книжок, премії, керівні посади у Спілці, в Літфонді, журналах і видавництвах. Тож чому б не допомогти чоловікові, який, пробившись, можливо, й тобі допоможе? Рука ж руку миє!

— А от я не хочу його рук відмивати… Рука не піднімається. На совісті цього палкого сексота стільки загублених душ, що горіти йому в пеклі і не згоріти!

— Звідки ти знаєш?! — вдаю, що здивована.

— Знаю! — зойкнула Лора й осіклась. Зрозуміла, що сказала зайве, хоча я й без того здогадувалася про твої, Лоро, зв’язки з дисидентами. І не розуміла, на біса вони тобі здалися, ті… хворі люди! Бо справді треба бути слабим на голову, щоби щось там булькати чи «возбухати» проти держави, з такою могутньою службою безпеки, розвиненою мережею самовідданих інформаторів! Але, чесне слово, я не стукала на тебе, Лоро. Це було негідне і мого статусу, і людської гідності! Тепер, склавши все до купи, думаю, що то робили не тільки януси лучезарні, а передовсім — Полятицький. Адже, саме в той час він був об’єктом твого захоплення. Та не соромся: був то й був! Мало хто з ким спав! Правда, не знаю, чи була взаємність, але те, що ти звіряла цьому шакалу свою душу, не сумніваюсь. Авжеж, з кимось треба було ділитися наболілим… Мене ж ти, через моє суспільне становище, звісно, остерігалась, а от тому шшшшакалу — довіряла! Як сама собі!

Тому-то, пробач, мені важко згадувати, в той печальний понеділок я й прискакала до тебе на квартиру. Буду чесною, та й ти сама знаєш: боялася твоєї передсмертної записки! Що ж до рукописів, то, пардон, Лоро, провал у пам’яті… Таке зі мною нині часто буває. Пригадую тільки, що, вражена моєю нежданою з’явою, комісія з твоєї спадщини почала поспіхом пакувати ту спадщину в мішки. Все підряд: газети, книжки, рукописи… Як сміття! Мотлох!

Пригадую, я ще спитала, що вони збираються робити з твоїми рукописами? І нібито старший над ними, забула вже хто з колишніх спілчанських функціонерів, сказав, що будуть видавати. Але, як бачиш, подружко, по сей день! Хоч би твій коханий Полятицький здогадався… Між іншим, тоді мене навіть здивувало, що не він очолює комісію з твоєї спадщини… Та ще більше була здивована, почувши, що ніхто з присутніх нічого не відав про ваші з ним стосунки. Як?! У такому тісному Києві, де всі про всіх усе знають? Неймовірно! Тоді й закралася в мене підозра, що Полятицький був «приставлений» до тебе, голубко… І здав, не моргнувши оком. І, схоже, побував тут ще раніше за комісію, і, цілком вірогідно, що й рукописи забрав…

— Він був напередодні… І нічого не брав…

— Он як! Я так і знала! То це ти з ним пиячила напередодні загибелі?!! Так це він… накачав тебе і… відправив на той світ?!

— Не злосвідч, Саню! Це великий гріх. Я сама пішла… Та не про те мова, Саню. А про те, що рукописи роману і «Витязів» взяла ти.

— Та ти що, Лоро?! Знову містифікуєш? Я забрала твої рукописи?! Зачекай… щось подібне мерещиться… Ти думаєш, що через стільки років, після інсульту, в мене та сама голова, що й раніше?! Чи мені нема про що більше пам’ятати?! І де ж я їх поділа? Справді, де я могла заховати твої рукописи? На антре-со-лях?! На яких ще антресолях, дівко?! Ти при свому розумі?! Стінної шафи у передпокої?! Ще й прикривши їх вишитим портретом Брежнєва?! Ти знущаєшся… Інтригуєш мене, стару і хвору… Містифікуєш, аби мені жизнь медом не здавалася! Хоча… це ж можна перевірити! Авжеж, перевірити!


І я, заінтригована, примусила себе приволокти табурет, вилізти на нього і… Це ж треба?!! На антресолях під вишитим портретом Леоніда Брежнєва справді припадали пилом і тліном пожовклі від часу, перев’язані шпагатом Лорині рукописи! Так, це були вони! Я впізнала її почерк. І ніби блискавка осяяла темні провалля пам’яті. Так! Того ж дня я буквально вирвала ці рукописи з рук ошелешеної комісії, сказавши, що видам, насправді ж, боялась, що серед паперів може бути її щоденник або передсмертні послання до рідного народу, чи листи до коханого Полятицького… Авжеж, самотні старі діви мають дурну звичку звіряти свої потаємні думки білим аркушам паперу, занотовуючи скрупульозно до найменшої подробиці усі події свого безбарвного самотнього життя. Оскільки тоді ще «була при владі», мені не заперечували, і, мабуть, повірили, але найімовірніше раді були здихатися, бо одна думка про видання «суспільно небезпечної авторки» здавалася тоді крамольною. Тільки не мені. У ту хвилину я справді пообіцяла собі в пориві каяття видати на зло всім усе написане і невидане опальною Лорою, а ще більше від радості, що не знайшла на себе компромату.

Однак уже вдома, наткнувшись серед «заборонених» новел на рукописний варіант роману «Криваві заграви», звичайно ж, під іншим, твоїм, Лоро, іменем і прізвищем, передумала. А що я — ворог собі?! Уявляєш, щоби було, якби раптом «випливло», що роман, який у видавництві редагували у машинописному варіанті під іменем Олександри Рибенко-Ясінської, написаний іншою рукою і під іншим прізвищем? Твоїм! От чому я й засунула рукопис якомога далі, прикривши його від цікавих очей, зокрема, Станіславових, вишитим портретом «дорогого Леоніда Ілліча»!..

Хоча, за великим рахунком, Лоро, не страх за власну шкуру, а радше якась сила невидима примусила мене врятувати твої рукописи. Чого смієшся? Авжеж, врятувати! Бо ще невідомо, куди б та комісія їх здала! Хоча, чого ж, відомо: туди, куди тебе здавали! А я от — не здала! Не спалила, не викинула на смітник, а заховала на антресолях! Зберегла до кращих часів, будь-вони не ладні! Бо я теж могла через них з усіх вершин «злетіти»…

Що ти там бубониш, людино-невидимко? Я не змінилась? Життя не вчить?! А чого б це я мала мінятися, скажи на милість?! Я що тобі… Янус Многоликий? Он тебе смерть не змінила, а ти хочеш, щоб я тут перевертухом ходила!

А що забула про рукопис, то… Господи, та з цим життям маму рідну забудеш! Закрутило-завертіло і все шкереберть полетіло: то, блін, Чорнобиль, то перестройка, то незалежність, то… ці революції нескінченні, як трясця!

І от, нарешті, ніби випогоджується. Повертаються вітри на кола свої, а у владні кабінети повертаються, як журавлі з вирію, давні знайомі… Ріка життя входить у своє звичне русло… Можливо, Лоро, настане той день, коли я перевидам свій… ладно, наш роман… Але ж, сама розумієш, щоб ТОЙ роман перевидати, скільки ж то треба буде у архівах посидіти, поритися…

— Санько, нічого не треба — тільки передрукувати. Повір. Навіть перечитувати не треба. Там усе написано так, як має бути написаний історичний роман — по правді і згідно з архівними документами. Пробач, що не можу тобі допомогти… навіть із стільця злізти. Але ти собі уяви…

— Ну, слава Богу, голос прорізався… Вилазь з моєї голови, бо й без тебе вона тріщить! І говори, як людина, а не… привид!

Уявивши, що Лора подає мені руку і підставляє плече, крекчучи, злізаю з табурета, йду на кухню, здуваю з течки пил, розв’язую шпагат: усе, як і було. Аркуші рукопису акуратно складені у стосик і пронумеровані. На титульній сторінці, над заголовком «Криваві заграви» — Лорине прізвище. На другій — замість автографа — віршик одного з моїх улюблених російських поетів Миколи Ушакова про Велику жовтневу соціалістичну революцію в Києві. Єдиний мій внесок у написання роману…

На заводе «Арсенал»
Цех — старинный каземат.
За массивной башней стали
И рабочий и солдат.
Молодой Печерск стреляет,
Миру старому грозит,
Не смотря на дождь, пылает
Красной ночи антрацит.
Рдеет в спаленке лилейной,
Келью тронул там и тут.
А к винтовке трехлинейной
Большевицкий штык примкнут…
Ах, вы киевские ночи:
Приумолкнет и опять,
И все ближе бой грохочет,
Не дает банкиру спать.

Пригадуєш, Лоро, як ти розвеселилася, читаючи цей «декаданс», який я тобі приперла? Хотіла викинути, але, повагавшись, залишила, ніби передбачала, що вся ця ліро-епічна трагікомедія ще не раз повториться на наших теренах, але навиворіт. І жоден дощ не зможе погасити «красной ночи антрацит», і навіть через сто років буде той диявольський антрацит «рдеть» і над Києвом, і в моїй «лилейной спаленке-келье», і не давати спати новоспеченим банкірам…

О, Лоро! Це містика! Усе, що стосується тебе — містика. Скажи мені, яку таку страшну таємницю ти забрала із собою, якщо твої ідейні соратники, а в їх числі і Полятицький так «напрочь» забули про тебе? Про мене не йдеться! Повір. Я змирилася з тим, що вони все зробили, щоб забути мене і навіть викинули на смітник історії та літератури… Але про мене не йдеться, я — «ісчадіє минулого пекла». Врешті, якщо бути чесною, я, Лоро, — зовсім маленьке ніхто… Йдеться про тебе, «провісницю досвітніх вогнів» і поки що єдину досі не реабілітовану жертву совєцького геноциду… Вже всіх згадали, пом'янули, описали, воскресили, всіх, окрім тебе. Не думаю, що твоє забуття на совісті Станіслава чи якихось спецслужб… На цій задавненій історії я бачу відбитки інших пальців, звісно, якщо робити висновки з того, що сьогодні чомусь згадують про тебе лиш тоді, коли хочуть дискредитувати мене. Тобто, мене — спаскудити, а тебе — принизити, зробити всього-на-всього одним із моїх гріхів… А не трагічним персонажем пізнього «розстріляного відродження», чи як там нині класифікують «останні жертви комуністичного» терору 70–80-х років?

Чи, може, тема стала не актуальною? Бо ж тепер ті, хто підозрювали мене у нібито присвоєнні твоїх рукописів, самі пішли у найми до президентів, прем’єрів, банкірів, партійних вождів і, нічтоже сумняшеся, пишуть замість них епохальні твори. До речі, нічого нового: раніше теж існував такий жанр як «літературний запис». Яскравий приклад — творчість Леоніда Ілліча… А згодом і Леоніда Макаровича. І Леоніда Даниловича… Нині ж у нас, як у Росії, стають модними видавничі синдикати, де за гроші наймані талановиті, але невідомі раби працюють на «брендове» (слово ж яке!), розкручене ім'я якогось творця «масової літератури». І нормально, що література, нарешті, стає бізнесом. Одним — слава, іншим — гроші, третім — чтиво. Ми з тобою теж за таким принципом працювали. Не розумію тільки, чого з цієї співпраці роздули майже політичний скандал?!

Та менше з тим… «Кто прошлое помянет, тому глаз вон»! Просто, думаю собі, що якби ти, подружко, крім таланту, мала ще й розум, то ми з тобою були б живі-здорові і багатші та знаменитіші за «маму» Гарі Поттера. А так… і світ змінився, і виросли цілі покоління зовсім інших людей, для яких ми з тобою — далека історія. Тож єдине, що залишається нам, — переписати заново, набіло цю далеку і забуту історію.

Лоро, ти чуєш, де ти, в біса, знову ділася? Слухаєш? Гаразд, слухай… Мабуть, ти маєш рацію, почнемо з перевидання «Кривавих заграв» і видання твоїх «вибраних творів» — тієї збірки новел, яку, як ти підозрювала, за чиїмось доносом, було «розсипано» у друкарні. Пригадуєш, ти грішила на мене і на Станіслава… Не казала, але я відчувала і не сумнівалася, вкотре тобі повторюю, що це зробив не хто інший, як твій коханий «почарківець»… Він же, падло, мав совість натякати на мою причетність до цієї мокрої справи! Тож тепер мені цікаво буде подивитися у його підлі очі! Дарма, що він тепер пришпандьорив до морди вурдулацької маску великого патріота і борця за національне відродження…

От я й чекаю, коли ці слуги лукавого, впевнившись у своїй безкарності, зачнуть ексгумувати, вишпортувати з того світу і тих, кого туди… відіслали. Думаю, що першою будеш ти, Лоро. Їм совість не завадить. Але мені дуже хочеться бути присутньою при цій акції покути, а ще точніше — оборудці.

Заскочити його зненацька. Це буде моя відомства за ті плітки, що він розносив на хвості про наші з тобою стосунки. Думаю, Лоро, що ти не заперечиш, якщо я звернуся до нього за передмовою до твоєї відродженої книжки? А це цікаво… Дуже цікаво… Байдуже, як він відреагує, головне — хай цей сучий син відчує холодний подих потойбіччя, нехай затремтить душа його шакаляча від усвідомлення неминущості розплати! Тремти, вурдулако! Ніхто не забутий! Ніщо не забуто! О-о-о! Ло-о-оро! Це буде ще та містифікація! Згодна ти чи ні, а я це зроблю! Задля нас обох! Бо й мені вже пора власяницю скинути разом з муками совісті і виною перед тобою, дорога подруго!

Світ, нарешті, побачить твоїх «Витязів Свитязя» і факсимільні, без купюр «Криваві заграви»!

МІНЯЙ НАЗВУ, ЯКЩО НЕ МОЖЕШ НАТУРУ

— МІНЯЙ НАЗВУ, ЯКЩО НЕ МОЖЕШ НАТУРУ, — сказав Станіслав, коли я вкотре нагадала йому про свою мрію перевидати роман.

Я вжахнулася:

— Та ти що?! Міняти назву! Я ж збираюся перевидати скалічений цензурою роман у його первинному вигляді!

— Не поділяю твого ентузіазму. Бачу, тобі скучно без скандалів. Хочеш, аби знову почався гавкіт з усіх сторін, і вони, ці перелицьовані, нам пригадали навіть те, що нам і не снилося? Досить мені того, що я пережив… з твоєю… подругою…

— Слухай, доки ти будеш мені дорікати тою нещасною Лорою? Її нема уже… а справді, скільки ж це її нема?!. Двадцять? Тридцять? Так, майже… чи то понад двадцять років! вже всі про все забули, а ти довбеш мене! І потім — ніколи не думала, що ти — такий страхопуд! Чого ти боїшся, надто сьогодні? Наша ж влада! А де наша влада — там наша правда! Хто тобі нині посміє цвікнути у вічі? Тим більше, що у мене є докази, що причиною її смертельного запою був не хто інший, як той виродок Полятицький. Він до неї був приставлений, сам знаєш, ким… Тому й залицявся, може й спав, але більше споював, щоб випитувати і доносити. Я в цьому впевнена. А сам розповсюджував про мене плітки, і про роман, і про наші стосунки. Робив мене винною, щоб самому відмитися. Але так уже не буде. У мене є всі докази, що це він ТОДІ її «накачав», а сам змився… покинув здихати! Або, гад, довів до того! Ви ж, мужики, можете довести до того, що… І я це доведу.

— Ти що?! Тільки спробуй розворушити це мокрушне лайно! Досить того, чого ми натерпілися від твоєї гри в літературу! — кричав, як із цепу зірвавшись, Станіслав.

— Як ти можеш!.. Література для мене — не гра, не гра! Це — усе, що в мене зосталося, це — моє життя!

— А моя смерть! Ти мене своїми… окололітературними дєлішкамі скоро в гріб заженеш! — не на жарт розходився Станіслав. Побагровів, очі — рогом, піна — з рота. От-от «кондратій» вхопить. Мусила гамувати:

— Гаразд, гаразд… Я тебе, як і ти мене, більше не буду вплутувати у свої справи. Єдине прошу: не вчи мене жити, краще допоможи матеріально. Знайди гроші на перевидання мого роману. І на видання Лориної збірки новел «Витязі Свитязя». Ось, вона… До речі, вона і на вашій совісті, сеньйоре Сірий Кардинал…


О, Лоро! Бачила б ти цю німу сцену! Щоб врятувати бідного Станіслава від інфаркту, змушена була зізнатися в усьому.

— Ти… ти переховувала заборонені твори Лариси у нас… на антресолях?! І про це всі знали, ті… писаки?!! А я голову ламаю, звідки ці брудні плітки: вкрала! Списала! Ти хоч уявляєш, чим це могло скінчитися ТОДІ, якби…

— Доказуй: якби не розпався Союз!

— Дура! Якби дізналися і ти знаєш, хто!

— А що, було б краще віддати їм, тим писакам, у руки те, що могло свідчити проти нас обох?! Ти при свому розумі?! Ну, вибач, але тепер я не дивую, що розвалився Союз! Навпаки, дивуюся, як взагалі з ТАКИМИ ідеологами, як ти, він, бідний, проіснував сімдесят років!

Станіслав від образи зеленіє і намагається втекти з хати, аби не вбити мене. Але я хапаю його ззаду за піджак і він з несподіванки падає на підлогу! Я — зверху. «Мала купа — давай слупа!» Але нам не до жартів. Аби хоч не покалічитись, а то — прощай не лиш творчість, а й білий світ! Але ніби Бог милував. Кістки цілі, тільки потовчені добряче. Тож, крекчучи, допомагаємо одне одному піднятися, і, крекчучи, розповзаємося по своїх норах.

Знаючи ослячу впертість Станіслава, розумію, що здійснення моїх мрій відкладається, дай Боже, щоб не до Страшного Суду. Доведеться Сашуню просити, щоб знайшла грамотну друкарку, чи то пак — спеціаліста з комп’ютерного набору, а поважного автора передмови до Лориного вибраного я, здається, вже знайшла…


Знайти то знайшла, але ловити Полятицького довелося довго, оскільки цей пияк тепер великий чоловік, по цілому світу його потребують. Але підозрюю — просто в руки не давався. Не бажав зустрічатися із свідком свого стукацького минулого. Я його розумію, бо самій не з усіма хочеться здибатися, а ще більше хочеться половину з них викреслити з пам’яті… Але зустрітися нам доведеться, ховайся — не ховайся, бо, якщо вже я вийшла на полювання, то вполюю тебе, скунсе, як каже Сашуня, «тіпа по любому».

Жах, як вони зараз говорять, ця молодь? Як блатняки чи зеки на зоні! Та втім… чого дивуватися, коли країна — суцільна зона. В радянські часи була зоною посиленого режиму, за перебудови — чорнобильською, за незалежності — кримінальною… А кричать: «Демократія! Свобода!» Авжеж, свобода, бля свобода! Вільний — хоч луснути кричати, хоч валуючи завішатись на стовпі, хоч бісером розсипатись перед свиньми — ніхто й не гляне! Точніше — не посягне на свободу твого вибору! Свобода ж, бля, свобода!


Але: на мисливця і звір біжить! Буквально на другий день чую по радіо — Полятицький захлинається про свою поїздку до Америки та життя-буття тамтешньої української спільноти. Та все порівнює, та все вчить, як нам, дурням, «невиїзним», капіталістичний рай будувати на руїнах комуністичного. Ах ти ж мій вовчику-братчику, обізвався!

Нічого не сказавши Станіславу, замовила таксі і… заскочила Полятицького на місці — у шикарному офісі на Подолі, при вході в який на мармуровій плиті було написано золотом:

Міжнародний благодійний фонд запомоги жертвам репресій

Редакція журналу «Карби»

Видавництво «Скарби»

А я що казала! Ще один «непотопляємий»! Ади, які карби-скарби собі пристарав! Боже, чому ці мікроби незнищенні такі до болю, до судоми передбачувані? І як їм вдається зі своїм нутряним примітивізмом бацил, пожираючих одна одну, цинічно пожинати такі золоті скарби з таких кривавих карбів рідної історії, нормальною головою важко зрозуміти?!

Ох, Лоро, Лоро, а ти сподіялась, що на таких прийде кара Божа… ой, не прийде, а як і прийде, то не скоро! Однак падати у відчай не варто, а треба все робити, аби час розплати прискорити!

І чую, ніби у відповідь, авжеж, Лорин голос:

«Ох, Олександро, Олександро, а коли хтось, та навіть той же Полятицький у цей час, про своє спасіння дбаючи, замовляє в Неба кари Божої на тебе? Хоча у таких офісах ворогів типу забутої „партдамочки“, як колись когось обзивали, навряд чи згадують, тим паче бояться. Шшшшикарний офіс і секретарка „под стать — красіва дєвочка“, і вихована, бо, побачивши респектабельну даму, чемно пропускає до шефа. А шшшшеффф! І не впізнала спершу: лайковий теракотовий піджак, тої ж барви і якості мешти, а пика — сита, вдоволена, нахабна, посаджена просто на тлустий круглий живіт, що починався зразу ж від потрійного підборіддя. Дивиться — не бачить. Та враз скис, помарнів, помалів, потемнів фейсом та піджаком з мокасинами. Впізнав, ненаглядний мій! Заусміхався масненько-кисленько. А в очках — по двоє жал зміїних тріпотять, попереджають: укус їхній смертельний!»

Та не на ту натрапив, гаде підколодний! Такий пильний, такий вже обережний, а не бачиш змієлова перед собою?! У, начувайся, дябле!

І, мило усміхаючись, спокійнісінько кладу перед ним рукопис Лориної книжки «Витязі Свитязя».

— Впізнаєте? — питаю ніби між іншим, ніби не помічаючи, як його мармиза пожовтіла береться трупними плямами. — Другий екземпляр. Перший — уже у видавництві. Хоч завтра готові запустити у виробництво, але бракує передмови. Я довго думала, кого б це попросити. Звісно, ніхто із відомих письменників, навіть класиків, не відмовився б. Але я згадала про вас… Ви ж були її другом… До останньої хвилини… Чи не так? — і, безневинно дивлячись в очі зміїні, роблю паузу, аби до мого дорогого візаві дійшов підтекст мого запитання. Схоже, дійшов… Ага! До самих кишок дійшов, он як здуло! Тож доки не луснув, продовжую:

— На мою думку, це було би чудово. Ми з вами… як найближчі Лорині друзі, просто таки зобов’язані відродити пам’ять про неї… Адже ж ви не заперечуєте, що вона була геніальною письменницею? Але, на жаль… так сталося… Трагічний збіг обставин… Точніше, за не невідомих обставин…

Від мого багатозначного натяку з трьома крапками в кінці пожовкла фізіономія Полятицького розквітає рум’янцем теракотовим, а мешти, якраз «под цвет лица», соваються під столом, наче в передсмертних конвульсіях… Знак, що нам більше нема про що говорити. Та я ще не збираюся прощатися. Прошу дозволу зателефонувати. Мовчки підсуває телефон. Набираю номер Станіславового фонду, чую його голос, і прошу, аби забрав мене з офісу пана Полятицького, що на вулиці такій-то на Подолі. Чекатиму під будинком… Так, десь за кілька хвилин…

Хай знає, жаба теракотова, що в мене є свідки. І не хто інший, лиш мій власний чоловік, про норов і можливості якого Полятицький начуваний. Щоб не кортіло так палко (по очах бачу) придушити мене в темному під’їзді. І тільки тоді прощаюсь мило, і виходжу, попросивши позеленілого від люті смерда зателефонувати мені, як тільки буде готова передмова.

О! Олександро! Один нуль, як жартує Сашуня, на твою користь! Чуєш, Лоро?! І на твою теж! Щойно ми, дівчата-терористки, найлютішого ворога свого зробили соратником! Отак! «Трепещите, урррооды!»

Знаючи шпигунську натуру Полятицького, струнко і чітко карбую крок за ріг вулиці, подалі від його очей затуманених ненавистю до мене. А от і наша стара добра «Волга», і здивований Станіслав за кермом. Схоже, чоловік не дуже тішиться моїм відносним одужанням. Прости йому, Господи, таку специфічну любов до ближнього!

Влажу в салон, вмощуюсь, і, не чекаючи запитання, повідомляю стримано:

— Замовляла передмову в Полятицького до Лориного вибраного… Книжка готова до видання. Роман «Криваві заграви» — теж. Слово — за тобою і твоїм фондом, товаришу Ясінський!

— Чого ти вчепилась у ті «Криваві заграви»? Не можеш придумати щось інше? — обурюється вкотре Станіслав. Я ж навпаки — радію, бо це перша ознака того, що він не відмовить мені.

У добрій злагоді підіймаємось із Подолу до Європейської площі і Майдану Незалежності. По дорозі, ніби між іншим, вимкнувши, як кажуть, емоції, розповідаю про зустріч з Полятицьким, його шикарний офіс, фонд і цілий видавничий холдинг. Не хочу дратувати Станіслава, та все ж відчуваю зворотну реакцію чоловіка. Ще б пак! Навряд чи ще хтось у цьому місті знає краще Полятицького, ніж Станіслав?! Хіба що спецслужби. Ну от, треба було мені базікати! Станіслав буряковіє і люто питає:

— Тільки не зрозумів, чому я маю цим займатися, коли в цього… «покимона»… і видавництво, і фонд запомоги жертвам всіляких геноцидів? А подруга твоя, як мені недавно стало відомо з газет, якраз найбільша жертва цих репресій!

Я вражена: Станіслав — геній компромісу дає мені уроки новочасних політтехнологій — як побивати ворога його ж зброєю! Гура-а-а-а! Хоча, які вони новочасні, ці технології?! Старі, як світ. Та чорт з ними! Тепер мені головне примусити Полятицького спокутувати вину перед Лорою, авжеж, видати за його кошт і в його видавництві книгу, яка була «зарізана» за його ж доносом! І Станіслав свідок! Ну як, як ми обставили твого друга, Лоро?! Правда, ловко?! Отож-бо! Знай наших!

— Станіславе, ти — геній! Ти навіть не знаєш, який ти геній! Справді! Саме він мусить! Повинен! І я… о, «как красиво я буду отомщена»! І за Лору — теж!

Я вдоволено сміюся, готова цілувати свого домашнього генія, але — що це?!! Вся площа, Хрещатик і Майдан Незалежності заповнені демонстрантами. Мають прапори, кричать люди, горить якесь опудало! Чорно від міліції. Глуха, ниюча тривога, яка останнім часом трохи була попустила, знову стискає залізним обручем бідну мою голову. Що за колотнеча?

Що за «времена смутные»… Ледве пробиваємося крізь натовп на перехресті, але доводиться об’їжджати десятою вулицею, щоби потрапити у наш двір на Хрещатику.

— Що це? Знову революція?!

— Акція: «Україна — без Кучми».

Станіслав спокійний. Добрий знак: він спокійний буває тільки тоді, коли володіє інформацією. Так, але він, вибачайте, не володіє ситуацією! Стає лячно. Як кожен яскраво виражений індивідуаліст я ненавиджу юрбу, яку найменшими зусиллями будь-який навіжений може перетворити і в отару овець, і в стадо бізонів, і в зграю голодних вовків.

— Чого цей народ хоче від цього Кучми?! — дратуюся. Станіслав мовчить, вчепившись у кермо, намагається виплутати машину із в’язкої маси роззяв, що весело тусуються довкола цього театралізованого повстання. Але я чітко чую чийсь голос:

— Ах, Саню, щоб ЦЕЙ, як ти кажеш, народ зрозуміти, треба самій ним стати.

Лора! Авжеж… Це вона. Але «відбрити» їй належно не встигаю, бо ми вже приїхали. Біля нашого будинку — натовп збуджених молодих людей. Але, побачивши подружню пару в літах, що виповзла з допотопної «Волги», вони розступаються, пропускають до дверей. Якби вони знали, КОМУ дають дорогу, то, напевно, спалили б нас разом із машиною, як те опудало Кучми!

Заспокоююсь тільки у квартирі. З нашого вікна видно криваву заграву над Києвом. Чи то сонце заходить, чи палає Хрещатик? Крізь відчинену кватирку чути скандування:

— Кучму геть! Кучму — геть!

— Подивись, ти тільки подивися на цю заграву! — кличу Станіслава. — Яка кривава… А ти кажеш, придумай щось інше!

Але Станіслав не обзивається. Він комусь телефонує, стримано лається. Значить — знову революція!


— Ну от! Тільки все стабілізувалося, як ці націоналісти знову зачинають бучу, зчиняють вереск!

— Це не націоналісти, — поправляє Станіслав. — Це соціалісти!

Я не помітила, як він підійшов, задивися на заграву.

— Слухай, поясни мені, що відбувається? На вулиці початок третього тисячоліття, а колотнеча, як у кінці першого… а ти казав, що «Криваві заграви» — застаріла назва. Щось мені здається, вони ніколи не погаснуть у нашому небі…

— По-перше, не діставай мене своїми «загравами». По-друге, ти ж розумна, сама знаєш: усі революції починаються з невирішених соціальних питань. У тім числі і національно-визвольні рухи. Ясно, як білий день, що ситий і задоволений життям, за вила не хапається. А радянські комуністи забули про це… Зажерлися і втратили пильність, а відповідно і контроль над ситуацією… І повергли країну у безкінечну боротьбу за владу… Боюся, що ми так непомітно докотимось до нової соціалістичної революції… Принаймні, дуже скоро, протверезівши від солодкого хмелю «буржуазних свобод», наш бідний народ заспіває під ліру: «За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

— Ти що, серйозно?! Та хай Бог милує від тих революцій! Хоча… як подивишся на те, що «вгорі» діється… самій за вила хочеться братися… — зітхаю, сподіваючись викликати Станіслава на одверту розмову. Цікаво знати, що думають ті, які… керують процесами… І які ще експерименти нас чекають?!

Однак старий лис Станіслав не збирається ділитися зі мною ані секретами, ані плітками-чутками. Кинувши: «А доведеться звикати!» — зачиняється в кабінеті.

— Що ти маєш на увазі? — гукаю стривожено. Але він не відповідає. Комусь дзвонить, з кимсь говорить. А що, про що? — через двері не чути. А на ранок кудись іде і повертається через три дні, коли все уже стихло, і каже, що був у фонді. Однак по його «відлучках» нібито на роботу у той таємничий фонд, а надто впевненості, яка повернулася до нього в останні роки, починаю підозрювала, чи не організували старі «зубри» на чолі із «біловезьким» справді якусь масонську ложу, підпільний штаб «сопротивления» спочатку націонал-патріотам, а тепер вже й соціалістам? Тобто самій ідеї фантомної, утопічної національної і соціально справедливої держави, з якою попервах носилася купка колишніх «в’язнів сумління», згодом підхопила на щит «постколоніальна», як каже Лора, творча інтелігенція, яка теж поспіль вважала себе жертвою системи і не бажала її повернення. Воно й зрозуміло, але, скажіть на милість, хто не був її жертвою? Та ж найперше — самі її архітектори і зодчі! Не кажучи вже про обласканих системою класиків і корифеїв!

Не обійшла чаша сія і батьків Станіслава, і його самого, та й мене, але ми були з тих, хто не кусає цицьку, яку ссе, і не плює у криницю, з якої п’є. І не козириться утопічною ідеєю соціальної рівності. Для Станіслава над усе була і є — держава. Його кредо: служити вірою і правдою хай навіть і не завжди справедливому до синів своїх «ОТЕЧЕСТВУ». Так, Станіслав, як китаєць, справжній державець: держава, в даному разі СРСР, була і зосталася його релігією… І зректися, зрадити її — понад його сили. Навпаки, він і мертвий їй служитиме… І цього не можуть йому простити ті, для кого найвища релігія — зиск!

Що стосується мене, то після того… позасвітнього рандеву з Лорою, коли лежала в реанімації, щось змінилось у моїй свідомості чи в підсвідомості, не знаю… І то настільки, що часом жахаюся: це я ТАКЕ сама думаю, чи, як папуга, наслухавшись телевізора, чуже клішую, чи, може, мене той клятий Мефісто-Пришембовський досі на кодовому цугундері тримає? А може це вже втрутився голос крові, або позаземні цивілізації? Чи просто банальні патології, які відбуваються у психіці людини після клінічної смерті, а чи справді, як Лора каже, подарований вищими силами шанс спокутати свої гріхи?..

Блін, одні запитання! Але, як би не було з моєю бідною голівонькою, а думає вона останнім часом про речі дуже трагічні. Зокрема і про те, що віковічна мрія українців про власну ідеальну державу зосталась утопією, і тільки тому, що не було й немає ідейної єдності в суспільстві, а в очільників, виплеканих колоніальним минулим з його ідеалами й цінностями «верноподданическими», ніколи не було чітких орієнтирів, а головне — чесної одержимості… Цим і скористалися зцементовані вірою у світле комуністичне «уже-сьогодні», вишколені партійною дисципліною, пов'язані круговою порукою і наснажені всеперемагаючою любов'ю до влади і метою ніколи з нею не розлучатися, старі кадри та нові, виховані в комсомольських лавах і дитячих колоніях, під егідою таємних членів таємничих фондів, лицарських орденів чи масонських лож…


Ну от… такий спіч… Чом не Чорновіл чи Левко Лук'яненко?! Але інтонації безсторонньої констатації, ніби про дні давно минулі… Лора! Так, щось подібне вона мені блемкотіла років тридцять чи й сорок тому, коли поривалася змінити світ. Ой Лоро, Лоро, мені з тобою, як із моєю бідною головою! Невже, зерно, кинуте тобою, проростає у моїй хворій голові? А де ж в цей час перебуває голова твого коханого народу?! Розкажи! Ви ж там, у тих засвітах, усе знаєте! І про таємничий фонд Станіслава… Бо, може, я гіперболізую, може, старий ловелас товариш Ясінський «фондом» називає якусь сексапильну дівегу, яку, чого доброго, ще й утримує?! Зараз таких нахлібниць розвелося велике множество. Тим більше, що про справжні статки Станіслава, його рахунки, ніхто з нас, його рідних і близьких, ніколи не знав і не знає! Усі ми, ближні його, вірили і віримо, що ті кілька квартир і дача, придбані на зорі (чи під зорею?) незалежності, ото й усе наше багатство…

І взагалі, Лоро, скажи, ради усього святого, може, і той «підпільний обком», і причетність до нього Станіслава, насправді, «бред сивой кобылы по кличке Санька»?

Але Лора не озивається… І тільки один Бог знає, як мені не вистачає якраз її, ірреальної Лори, аби збагнути нашу таку майже нереальну реальність…


На щастя, за якийсь тиждень в Україні випогодиться і наш вутлий човник знову загойдається на дрібній хвильці у тихій гавані житейського моря. Та ненадовго, бо знову вибухне буря, але вже — у склянці води на моїй кухні…

«БУРЯ У СКЛЯНЦІ ВОДИ»!

Авжеж! Це була буря, яку я сама собі накаркала! Та де! Дванадцятибальний шторм, який ледь не зруйнував наш із Станіславом причал!

А почалося буря з блискавки, яка розпанахала Станіслава у той момент, коли він, випадково розгорнув якусь жовту газетку, яку нам кинули у поштову скриньку «доброзичливці», і прочитав інтерв'ю зі мною… Це… таке не по-радянськи одверте одкровення від святої великомучениці Олександри повергло його в кому! Він змертвів у буквальному сенсі цього слова! А було й чого… Продажні «жовтяки» з таким смаком, з таким азартом і фантазією розписали в деталях моє життя моїми нібито вустами-словами, що, здавалося, більшої збоченки, маразматички і монстра на пострадянському просторі, аніж я, годі було шукати. Та що — Станіслав?! Я сама була, як каже Сашуня, в шоці. Та де?! На грані нового інсульту. Але тепер, побачивши реакцію чоловіка, зрозуміла, що вмру смертю страшнішою — від його руки. А прочитавши підтвердження у білих від люті очах Станіслава, від жаху й відчаю заверещала:

— Сучі діти! Ти бачив, що вони понаписували?! Я ж і близько усього цього не говорила! Я їх повбиваю!

Певно, мій вереск протверезив Станіслава і відвернув від гріха. Отямившись, він одягнувся і хряснув дверима, залишивши мене наодинці із своєю сумнівною і скандальною славою.

Де він пропадав цілий тиждень, я не питала… І не спитаю. Боюся спровокувати Станіслава на вбивство…

А тим часом рекламне торнадо навколо мене розкручувалось з неймовірною швидкістю! Через день — інтерв'ю, виступ — по радіо, на телебаченні, і в кількох газетах зразу! Я знову була на вершині слави і справді була щаслива. І плювати мені було на бзіки Станіслава! Врешті решт, я не лізла в його справи кардинальські! В його партійно-державні інтриги! Не питала, де бродить місяцями, як пакосний кіт? І чи не пора було пошанувати свій патріарший вік?!

І взагалі, що я такого зробила?! Подумаєш, інтерв'ю! Та он шмонді різні політичні і затички артистичні не злазять з екранів, сповіщаючи, що їдять і чим какають! А я все-таки прожила життя, є що розказати, поділитись думками… А якщо муж має що ховати від людей, то хай сидить у своєму запічку-коконі! Теж мені — «человек в футляре»! А я-хо-чу-йти-в- но-гу-з-ча-сом і епохою суцільної відкритості і свободи моралі! Жити життям відомих, публічних і успішних людей! VIP-персон! Хай навіть це буде наївна красива ілюзія! Ну то й що?! Я прагну красивих ілюзій! Я хочу красивого життя! З усіма його прибамбасами! Хочу, щоб мене перетирали в зубах перекупки на Бессарабському ринку, щоб мені мили кістки посудомийки і заздрили лютою заздрістю усі українські мисткині! Як заздрили колись! Хаврона, наприклад… Хоч вона й так вже від заздрості сатаніє. Дзвонила недавно: «У-у-у, ти що, здуріла? Посміховище з себе робиш! Розпатякалась… Увесь Київ сміється! Хочеш, щоб тобі голову відкрутили? Той самий Пришембовський! Але я тобі гарантую — лиш щось ляпнеш про мене — уб'ю!».

Ага, Хавроно — стара вороно, докаркалась? Тебе ніхто за язик не тягнув — сама зізналася, що боїшся правди про своє минуле, демократко бісова! Але не бійся. Тебе ніхто піарити не буде. Так і зачучвирієш вічно голодним хлебталом коло своїх патріотів! Від заздрості! До моєї слави! У-у, шакали! А ви хотіли, аби я здохла в невідомості?! Стара, хвора… А не вийде! Бо в цій сліпучій суєті, у сяйві прожекторів я забула про хворобу! Шкода тільки, що вона, клята, мене не забуває… І часто після запису на телебаченні чи розмови з черговою газетяркою починає мене просто терзати: моторошно болить голова, терпнуть ноги і руки, дерев'яніє язик…

Але я не здаюсь. Так, ради хвилини, короткої миті зіркового життя, я ладна навіть умерти! І можливо, так воно і сталося б, якби не Лора…


…Одного золотого осіннього вечора 2003 року, повернувшись додому після чергового запису на телебаченні, я раптом відчула, що вмираю… Ніби хтось виймає з мене душу… І я не маю сили боронитися… і боротися за життя. Тож лежала розпростерта посеред кімнати і спокійно наслухала, як з мене виймають душу, мов шовковий носовичок з кишені… Я навіть чула, як він лоскоче мені легені… І коли потемніло в очах, прийшла Лора. Сіла поряд, поклала холодну долоню на моє гаряче чоло і спитала:

— Саню, що ти собі думаєш? На що тратиш і себе, і життя? Навіщо оббріхуєш себе? Виставляєш на показ свій… негатив? Начебто повія яка! Нащо тобі ця слава дешева? Ти ж мудра, талановита, добра… Ти ж розумієш, що не для того тут залишена… Тож навіщо примножуєш темряву, коли можеш примножувати світло? Життя безконечне, але не тут. Тут воно відміряне кожному на стільки, на скільки він здатний множити світло. Ти ж обіцяла перевидати наш роман і написати свій… Ти порушуєш обітницю. Втретє. Четвертого разу не буде… Ти чуєш, четвертого разу не буде!

Сказала, гірко зітхнула і пішла назад у свій потойбічний чи паралельний світ. І то так швидко, що я не встигла навіть обуритись. Зате відчула біля серця легкий трепет і зрозуміла: то повернулась до мене моя душа…

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

Ніхто не вірить, а я напевно знаю, чи то пак, дякуючи Лорі, переконалася, що він існує — паралельний світ чи задзеркалля, потойбіччя, позасвіття, засвіти… Називайте, як хочете, а він є, і там зараз Лора. Живе чи існує — не знаю, як це назвати, і вона не каже, і взагалі не бажає на цю тему говорити. Але я підгледіла… Авжеж, за довгі роки нашого з нею спілкування, я спостерегла, що з'являється вона переважно в один і той же час — коли заходить сонце і на землю опускаються легкі фіалкові тіні. Цей час, здається, кінематографісти називають режимним… Тоді на мить розмивається тонкий перестінок між ЦИМ і ТИМ світами і з'являється Лора. Як моя «сутінкова дівчинка» із давньої казки для Сашуні… Іноді я чітко бачу її тонкий дівочий силует… Він трохи густіший за сутінки в кімнаті. Бачу, як вона, розмовляючи зі мною, ходить по квартирі, йде за мною на кухню, у ванну, підходить до вікна, до книжкової шафи, сідає на боковинку крісла. Мені цікаво за нею спостерігати, тому не вмикаю вечорами лампи, щоб не сполохати її. Чомусь здається мені, що теперішня Лора, на відміну від живої, боїться всього різкого, протестного, зокрема яскравого світла і гучного голосу. Любить присмерк і тишу. У всьому — присмерк й тишу. Навіть у стосунках. І мене приохотила до цієї стриманості. Хоча на загал, вона має рацію: це так романтично — сидіти, розмовляти, ніби ширяти, у тихих сутінках, у сутінковій тиші…


А якось Лора мені призналася, що на цьому світі майже жодна із її мрій не збулася. Звичайно, тепер вона розуміє, що все те, навіть мрії — тимчасова суєта, та все ж шкодує, що ніколи не мала великого, просторого власного помешкання, про яке мріяла дитиною, коли вони всією сім'єю тіснилися у комірному, та й згодом, коли жила в однокімнатній квартирці в Києві. І хоч там, звідки вона приходить, їй комфортно і просторо, але все одно шкода, що тут їй було тісно й незатишно…

Цього разу Лора слово в слово повторила своє зізнання, але з іще більшим смутком. Навіть її силует здавався похнюпленим і печальним, як осінній туман…

— «Комфортно й просторо» — це, мабуть, якась алегорія? Адже я не розумію, як може бути просторо в домовині? — цим дурним запитанням я хотіла спровокувати Лору бодай на скупу інформацію про ТОЙ СВІТ, але раптом пролунав різкий дзвінок. Лора злякано метнулася, впала тінню на стіну і розтанула.

А я у полоні сновидіння довго не могла збагнути, звідки той дзвін, а коли втямила, не бажала озиватися до світу. Однак телефон настійливо вимагав взяти слухавку. І я взяла.

— Я перепрошую, чи можна чути пані Ясінську? — спитав у слухавці діловий жіночий голос з відчутним акцентом.

О! Олександро! А це ще хто по твою душу? Чи не ті самі патріоти, які з відомих причин так затято ігнорують тебе?

— Ви поми… — хотіла сказати, що вони помилилися, що тут така не живе, але передумала:

— Так, це я… я слухаю…

— Вам телефонує а-а прес-секретар пані Христини Юрчишин-Вейс… Мене звуть Ірен, і мені а-а доручено повідомити вам, що вас запрошено на прийняття до пані Юрчишин-Вейс з нагоди виходу у світ її роману а-а про Булгакова. Нам відомо, що ви теж а-а романістка, а-а тому пані Христина хоче вас бачити а-а у себе на прийнятті, що відбудеться завтра о сімнадцятій годині у неї в салоні, — чітко і чемно, як автомат, повідомила незнайома Ірен…

— Дякую, але я навряд чи зможу… бачите… мені нездоровиться…

— Нам це відомо та все ж пані Хористина дуже просила… По вас приїде авто рівно о шістнадцятій нуль-нуль. А-а прошу, кажіть адресу… Або… що передати пані Юрчишин-Вейс?

Запрошення було таким несподіваним, що я розгубилася. Що за пані і звідки вона все знає про мене? І взагалі цікаво, навіщо я їй на тому прийнятті?

— Перепрошую, що передати пані Христині? — чемно перепитала Ірен, і мені, заскоченій так зненацька, нічого не зоставалося, як дати згоду.

Була зла на саму себе, що піддалася на авантюру, та водночас рада, бо підготовка до «прийняття», себто прийому, врятує мене від зайвого і небезпечного для моєї голови нервування через ту революцію.

Та й цікаво, хто і що за цим запрошенням стоїть? Перебрала у пам’яті всіх знайомих, але жодного не знайшла, хто б у такі тривожні дні мав совість влаштовувати вечірки чи ходити по гостях. Люди, агов! Надворі осінь 2004 року! У Києві революція! Початок парламентських виборів. Знову український світ розколовся на дрібні друзки! Майдан вирує повсталим людом! Люд скандує: «Ющенко! Юля!» Кипить жовтогарячими прапорами! На Хрещатику — зелені намети! Палають багаття! Фронт! По телевізору показують: на залізничному вокзалі висадився біло-синій гірничий Донбас на підтримку Януковича. От-от почнеться громадянська війна! А цій американці раути в голові! В такий час… А справді, є над чим замислитись… А може, піти?.. З цікавості, що вони там затівають, ті американці?! Он вже й Сорос вчора, показував якийсь канал, прилетів, певно, проконтролювати, на що пішли його гроші… Ні, відмовлятися не варто. Там щось таки має бути… Гадаю, пані Юрчишин-Вейс недурно кличе мене у свій паралельний світ… Тож треба з усією відповідальністю поставитися до запрошення. І вже викликати колись персональну перукарку, а тепер просто подругу Дору, щоб «сделать голову, а заодно и лицо».


Стара Дора, свідок усіх моїх злетів і падінь, прилетіла як на крилах, ахала-охала, що, нарешті, мене поцінували і скрізь кличуть, і на радіо, і на телебачення, ах, вона так любить мене слухати і дивитися, а тому вона все зробить, аби я була, «как звезда голливудская». І через пів години під її руками я справді стала трохи схожа на підстаркувату Грету Гарбо.

Заплативши Дорі щедро за добрі слова і метаморфози, випровадила за двері, а сама, одягнувши подаровану Сашунею модну блузку, стала чекати. Рівно о шістнадцятій приїхала Ірен, гламурна, ніби щойно з подіуму, посадила в сріблясте «volvo» і привезла під особняк на Тарасівській, який пані Юрчишин-Вейс, як пояснила, ось уже третій рік разом із чоловіком — відомим американським бізнесменом — винаймали під житло. Яким бізнесом займається пан Вейс, Ірен не відала, але знала, що він, як і дружина, великий патріот України. І шанує патріотів. Якщо цей комплімент стосувався мене, то… ну, просто я не знала, як реагувати, позаяк, звичайно, вважаю себе патріоткою, але трохи іншого штибу, ніж пані Вейс із своїм мільйонером, хоч вони, по величезному особняку було видно, таки великі патріоти. І ось зараз я їх побачу на власні очі, по-українськи гостинних, по-американськи собі на умі…

Одначе ні в під’їзді, ні у просторому передпокої, що переходив у широку, яскраво освітлену залу, мене ніхто не зустрів, а кілька десятків гостей, що звільна походжали приміщенням, взагалі не звернули на мене уваги. Цілком в американському дусі! Отакий парастас!

Жжжжах, як з мене пруть ці допотопні радянські штампи! А тут, з усього видно, зібралося товариство суперсучасне, модерне… Гламурне! Незнайоме! Воістино, паралельний світ, у якому всім до всіх паралельно, окрім, звичайно, власної геніальної і коханої персони… Хоча це на перший погляд. А коли уважніше придивитися, то побачиш звичайний, давно описаний в літературі, невмирущий і незнищенний, разом з тим цілком реальний і суто український

ЯРМАРОК МАРНОСЛАВ'Я

І всі тут про це знають. А тому й збіглися, щоб побазарювати в прямому і переносному значення цього слова, і якщо не продатися, то поторгуватися, або просто «показать товар лицом». Як он та розфуфирена волоока красунечка дуже скидається на літературну «поп-звєзду», яка не злазить з телеекрана, розпатякуючи, як вона неждано-негадано сіла і ненароком написала культовий роман, який у неї тут таки купило таке ж культове видавництво і тут таки видало, і тут таки шанувальники культової літератури, прості пострадянські «культяпки-головотяпки» розхапали книжку ще гарячою, а вона сіла зразу ж писати паралельно аж чотири нових культових романи, авторські права на які вже закупили ще три, ні, чотири культових видавці… Отака, вся культова наша Параша!

Н-да! Оце талантище! Тут цілий вік мучишся, усіх мучиш — і мертвих, і живих, і спокутуєш гріхи перед Її Величністю Літературою, витираєш ноги до дір у підошвах, перед тим, як до неї у двері постукати, а тим часом усі, кому не лінь, витирають ноги об тебе, а ця «звезда», невідомо звідки вона впала на наші Парнаси, лиш пукнула і вже — там, у Храмі Літератури! Поряд з Толстим, Чеховим, Шевченком, Франком, Українкою… Принаймні, так вона думає! Хоча навряд чи взагалі ця самовпевнена пава здогадується про їхнє існування… Що поробиш, коли для неї література — щонайменше тусовка з пивом у кафе-кнайпі «Павіан» з такими ж «великими і всесвітньо знаними» у наших Васюках, як вона сама.

А щодо класиків, то вона їх разом з їхньою нудною мурою і ще нуднішою вчителькою літератури навіки забула у своїй старій школі на Солом'янці чи в пристоличному райцентрі. Або в передмісті Києва, як ота міщаночка, що блудить неприкаяна поміж гостей… Печальне дитя комуналки, яке виростало і формувалося в письменницю, як зізнавалося нещодавно по радіо в інтерв’ю, не серед пахощів квітів під щебет солов’я і шум лісів, а під скрип залізних койок, сварки сусідок у задушливому смороді спільної кухні, про що й пише… Років зо два тому її так активно «розкручували» на всіх засобах масової інформації, що в бідної досі голова йде обертом.

А може, бідачині так незатишно, що її забули на тій самій кухні, і взялися «крутити» якогось ще крутішого романіста Крутобокова?

О! І він тут, цей «всесвітньо відомий письменник», якого всі друкують, але ніхто не читає. Навіть Хівря, яка конче мусить бути в курсі укрсучпроцесу (таким «терміном» обзивають нині те, що в радянські часи вважалося святою святих, — творчу потугу сотень і тисяч одержимих графоманією), інакше її просто не пустять на тусню з бутербродами.

До речі, де ж вона, вєліколєпная Хавронья? Невже не пробилася? Жаль, а то б познайомила он з тим паном, що здалеку схожий на містера Х., авжеж, того самого «розвінчувача міфів» про Шевченка та решту класиків, якого стара літературознавча гвардія, загартована в запеклій боротьбі за торжество комуністичних ідей в українській літературі, затаврувала гнівно ганьбою… за розтління національної цноти, попрання високого духу і всього нашого героїчного минулого. Отак!

«Бачите, — бува кричить по телефону ідейно-незбагненна Хівря, — цього мудрагеля пригнало з Америки святе бажання „відкрити“ українцям очі на „справжнього“ Шевченка, невигадану Лесю Українку і Франка без „каменярського тавра“, бо ті, „міфічні“ образи світочів, які темні українці „витворили“ у сліпій своїй любові-заблуді, заважають їм будувати нову капіталістичну Україн!».

Крім того всезнаюча подруга таємничо натякає, нібито їй достеменно відомо, що не так новочасні заморські ідеї, як тугий гаманець і, певно, ще тугенький «живчик» цього член-кора заокеанського спородили серед наукового жіноцтва справжній ажіотаж і силу-силенну послідовниць. Цілу секту! Вау! А Хівря не бреше: он як в’ються коло цього дебелого і досить-таки привабливого гуру юні літературні діви!

Однак, думаю, моя вічно вимушено-вимучена цнотливиця-подруга у своїх білялітературних дискурсах дещо помиляється: при нинішній сексуальній свободі цим амазонкам-феміністкам не так в ліжко хочеться застрибнути, як в Америку, або ж бодай якогось гранта запопасти. Що поробиш, завжди, в усі часи з нащадасвіту двері перед кволою жінкою відчиняла дужа чоловіча рука…


ТИ чуєш, Лоро?! Агов, де ти там, у якому позасвітті? Давай, вали до нас на тусню-пупсню!

Між іншим, Лорі, непорочній діві Орлеанській, коли вона починала свій шлях у літературу, було приблизно стільки ж літ, як цій рано попсутій попсовій «діві» — популярній авторці порнушного читва… Хоча, ні, набагато менше, бо юна панна зблизька виявилася сорокарічною, виснаженою бурхливим творчим життям, тіткою, а Лорі… а Лорі ТОДІ було… вісімнадцять… Бо-о-жжже! Лише вісімнадцять! Ні! Станіслав має рацію: не варто було так затискати гайки інтелігенції! Не варто… Переборщили ленінці-дзержинці! А коли спохватилися, було вже пізно — підточила шашіль книжна залізобетонні стіни неприступної імперії…

Та як би мене не точила короїдом ностальгія за тими часами, а свобода і демократія, які вони вже не є в нас мучені-кручені, таки, грубо кажучи, кращі за дорогу мені автократію-партократію. Так, і це доводиться визнати, навіть попри увесь цей божевільний шабаш сірятини, збоченців та ідіотів, які, відтіснивши справді талановитих, поперли з усіх дір, як таргани, і захопили усі стратегічні висоти і то на всіх суспільних рівнях, опустивши їх нижче пупа і навіть плінтуса.

О! А ось і яскравий представник племені тарганячого, який промишляє у сфері духовності — культовий видавець, назвемо його пан Богдан-Іван Кізякевич… Перший продуцент вітчизняного порночтива, хресний татко усіх цих «наколотих пісятельниць». Навіть у наші «прокляті часи» «этакого мелкого беса» не пустили б на жоден поріг. А нині він формує смаки літературні… А точніше, втілює в життя «програму національного відродження і виховання підростаючого покоління»… Хотіла б я на цю тему поговорити із Станіславом, спитати, хто ж нині контролює цю «свободу» під девізом: «Їм — ваучери й порнуху, нам — владу і житуху»?.. Здається, вони передали куті меду… Деградація, як епідемія чуми, не питає, де цар, а де злидар, косить на всі боки… І, схоже, косовиця почалась.

Тим часом, помітивши мою печальну одинокість серед нинішнього «цвіту нації», до мене підрулює моя добра знайома Ірен. «Вам не скучно?» — питає. «Ні», — відповідаю. — «Мені цікаво. Стільки знаменитостей!» Ірен від гордості шаріється, готова віддячити люб’язністю за люб’язність. А коли так, то скористаємось цим, тим паче, що нам так бракує інформації про, авжеж, он ту пані, що корчить із себе «світську левицю».

— Та пані у вечірній сукні і в діамантовім кольє?! — рожевіє ще густіше «Ірен без колья» і переходить на шепіт, — то дружина олігарха М. Вона пише гламурні романи…

— Так вони ж ці… надцяті за рахунком зазвичай співають! Маліна, Мальвіна, Мівіна…

— Зазвичай — так. Але ця — виняток… До речі, вона ще й малює.

— Боже, як бідному олігарху пощастило! Що вона малює, видно по її, вибачайте, автопортрету, а от про що пише, цікаво було би почути…

— Пані, вибачте, але я… нічого не читала…

— А та пані, біля жони олігархової, трохи старша, у вишиванці і народно-демократичних коралях?

Ірен, за зовнішнім лискучим гламуром якої проглядається репана простолюдинка з чернігівських лісів Ірина, мій невинний жарт подобається, але посада зобов’язує до стриманої політкоректності. Н-да, поняття демократії — «понятие растяжимое»…

— То дружина народного депутата К. Теж романістка. І видавець. У неї своє видавництво…

— Ах, чували-чували…

Авжеж, наші «чували» про ваших чували… Але більше про мужа державного, замішаного в «газових» аферах… А що до самої «чували»… то яка тільки «чувала» маєтна нині не пише, не співає і не займається політикою! Свобода ж! А головне — гроші! Ох, Лоро, Лоро… ти уявляла собі таку «свободу»? Ох, якби уявляла, то не вмерла б наглою смертю, і нині дефілювала б собі на цьому великосвітському прийнятті з оголеним по саму цноту талантом.

— А та блонда пані, що бесідує з нашим геніальним художником? — хотіла сказати точніше — «треться коло художника», але політкоректність не дозволили…

— А-а, це дружина футболіста С. — галерейниця… Вона тримає приватну художню галерею… Її хобі — живопис… Ну, а пана Н. — нашого геніального художника ви знаєте, як бачу.

Авжеж, знаємо! І нам приємно, що в акваріумі-тераріумі пані Вейс рибка водиться не лишень золота і з «хобами», а й талановита. Однак, по перстенцях на білих рученьках та й одежинці видно, що живописне хобі в білявки на останньому місці, а на першому — ювелірне.

Ірен, переконавшись, що новій гості, тобто мені, дуже цікаво продавати витрішки на цьому ярмарку марнослав’я, відкланюється, мовляв, вона мусить поговорити із присутніми тут журналістами.

Невже з Хавроною? Ні, ті юні дівчатка, яких виловила в цьому багатолюдді Ірен, зовсім не схожі на пошарпану у битвах за копійку і місце на фуршеті акулу пера Зою Хавроненко. Але, справді, де ж вона? Шукаю очима потріпану Хіврю, а бачу… Ба-а-а! Кого ж це я рідного ба-а-ачу? Але зовсім не в тій кондиції, що колись лицезріла… Мій коханий Розум! От коли мені стало млосно і душа забігла в п’яти! Бо якраз цьому «красавцу» найменше мені зараз хотілося потрапляти на очі… А таки — красавєц! Мачо! Роки йому тільки на користь. Он, як обліпили… сучки… Тю! Та що це зі мною?! Призабута ревність в одну мить охопила мене, як полум’я. Як тоді, коли я, мов божевільна, гасала за цим жеребцем по зйомках, втративши розум… Виривала з обіймів артисточок! Досі руки сверблять вхопити за пачіски! Невже я справді любила цю… красиву картинку, за якою нема ні мужчини, ні таланту?

Схиливши голову, обминаю кількох відомих столичних артистів, з якими була знайома з юності, але вони, слава Богу, «не впізнали» мене. А навіщо впізнавати того, хто вже не стане в жодній пригоді?! Та й віддавати добром за колишнє моє добро не дуже хочеться… А бігали ж, ой як дріботіли — звання хто «заслуженого», хто народного хтіли. Аж доки не помогла. Та Бог з ними! А може, справді я так змінилася? Це ж роки пройшли… Можливо… Одна втіха, що бути невпізнаною — принаймні комфортно. Як у шапці невидимці. Хоча… перепрошую, як це — не впізнають?! Чому не впізнають, коли я тепер теж — телезірка?! Як ця… актриса Кумська! А вони не впізнають! Аж зло бере! Н-да, щось підозріло… А може, вони, ці «продвинуті», ніким, окрім себе геніальних, не цікавляться? А жаль, бо знає мене навіть пані Вейс, котра, як всі культурні люди, дивиться українське телебачення і читає газети.

А он, мабуть, і вона, моложава, висока, з американізованими слов’янськими рисами обличчя, — обходить гостей, обдаровує привітною славнозвісною американською усмішкою. От, здається, і до нас дійшла черга…

— Пані Ясінська? Я дужє, а дужє щєслива вас вітатати у себе вдома. Сьогодні ви — окраса нашого рауту. Я багато про вас чула доброго, шєную вашу працу і прошу до бібліотеки, де ми зможемо поговорити на теми літератури. Але за хвилин десять, доки зійдуться всі гості. А поки що хочу вам зарекомендувати цього джентльмена, гадаю, вам знайдеться про що поговорити…

Ще б пак! Знайдеться… Ще один підозріло несподіваний удар нижче пояса… Відрекомендований джентльмен не хто інший, як мій колишній залицяльник, а нині «біограф» Петько Курій. А цей старий пес що тут робить? Невже спеціально прийшов на побачення з обожнюваною спочатку, а тоді обпльованою жінкою? Але, видно по перекошеній морді, для нього наша зустріч теж не вельми приємна несподіванка. Певно, не сподівався зустріти героїню своїх бездарних опусів серед бомонду та ще й у салоні мадам Вейс.

Звичайно, перша реакція — плюнути в пику. Але пересилюю палке бажання і, вдавши, що не впізнала, і взагалі, нічого не зрозуміла зі сказаного, відходжу слідом за хазяйкою, яка, сяючи ідеальною фарфоровою усмішкою, самодостатня і самовпевнена, як і її країна, милостиво облагодіює увагою гостей. Далі непомітно виходжу із фарватера і з відстороненим виглядом блукаю в натовпі самотою, як рибка поміж рифами, прихопивши для шарму один з бокалів, що стрункими рядами вишикувалися на фуршетнім столі, демонструючи різнобарвні, сподіваюся, що й дорогі, вина. Принаймні, стіл не бідніший, як бувало на урядових прийомах, чи то пак — прийняттях. І дами розкішні… І розкішна колекція картин сучасних українських художників на стінах. По іменах видно, що цю колекцію пані господиня зібрала зовсім недавно і, либонь, майже задарма, бо якому мистцеві не хотілося потрапити до салону, тим паче колекції багатої американки?!

А в пані є смак — картини справді гарні. Публіка якраз зайнята обговоренням цих шедеврів. Найбільше — пензля присутнього тут генія українського сучасного живопису. Тепер коло нього труться кілька підтоптаних політичних повій, колишня нардепка, дві чиновниці з міністерства культури. Але, наскільки мені відомо, свідомість цих віп-персонок далека від тієї, що зветься національною. А може, я помиляюся? Заінтригована, підступаю ближче, щоби послухати, що ж там цей збір богородиці обговорює. Але — не слухається. Мозок довбе дятлом одне «цікаве запитання»:

— Хто і навіщо влаштував мені цей… світський раут із сюрпризами?

Відповіді не знаходжу. Точніше, відповідь однозначна: суки!

Не відаю, вимовила в голос цей синонім до слова «друзі», чи воно було написане у мене на обличчі, бо кілька паній, озирнувшись на мене, відскочили м’ячиками, як ужалені.

Я ж, змавпувавши, що в захваті від мистецтва, спішно обходжу натовп, який совається вздовж стін з картинами, з другого боку, прислухаюся і щиро дивуюся: оце так! Хоча, ні, я просто вражена! Усі гості, окрім національного генія і кількох старших паній у вишиванках, розмовляють російською. Та ще дві пані, з яскраво вираженими семітськими рисами обличчя, перемовляються нібито українською, якщо можна так назвати столичний суржик, яким розмовляла раніше українська інтелігенція не стільки задля «випєндрьожу», а радше, щоб засвідчити свою лояльність чи приналежність до українського народу. Нині часи нібито настали нові, а от традиції старі. Цікаво, яким видом мистецтва займаються ці дами?

Зупиняюся неподалік, сподіваючись ніби ненароком зав’язати світську бесіду. Але жінки, не помічають мене, зайняті своєю. Дещо розчарована, відходжу на пристойну віддаль, роблю вигляд, що теж зацікавлена шедеврами. Але й на віддалі крізь гамір до мене долітають уривки розмови — дами, не криючись, навіть з викликом обговорюють, але не шедеври, а гостей.

«Мабуть, журналістки, — думаю, — цим усе можна. Для них завжди — „свобода, бля, свобода“. — І раптом розумію, що… говорять про мене. Атож!»

— Ти не знаєш хто та стара гримза з бокалом? Та он, оре носом по шедеврах?

— Де? Он та, стрижена, з бокалом? То родзинка сьогоднішнього рауту… А ти, що не впізнаєш її? Та ж зараз цю скандалістку скрізь показують і печатають… Вона ж… того: обсерає, так сказать, демократів… Ну, там — письменників, артистів, художників… Мовляв, були суками, служили режиму, а тепер розказуєте, які ви, бляді, були гнані та голодні, ще й репресовані…

— А-а! Пригадую! Колишня партбаба, яка прославилася скандальними любовними похождєніями і тим, що видавала під своїм іменем чужі тексти?

— Да? А звідки ти знаєш такі… пікантні подробиці? Вона такого про себе не розказувала по тілівізору… А що, вона ті тексти крала чи що? Але як? По хазах ходила і тирила?!

— Точно не знаю, але думаю, що так само, як сьогодні крадуть з Інтернету чужі тексти пісющіє дєвочки. Беруть і пишуть переказ роману якогось Коельйо, а Ванька Кузькевич, он він до всіх марусь клеїться, їх видає як оригінальні геніальні твори…

— Та тоді ж комп’ютера не було! Звідки вона могла стирити ті тексти? Вона, що — у видавництві робила і звідти їх цупила?

— Кажу ж тобі, що не знаю. Мабуть, доступ мала до рукописів… Може, через кагебе?

— Подумаєш, великий гріх — списувала тексти? Ніби у тих динозаврів радянських можна було щось мудре списати? Ти ж вчила у школі українську радянську літературу? Ну?

— Ну, вчила…

— І що? І багато чого навчилася у тих графоманів?! Вони ж всі були — графомани! Творці виробничих романів і ходульних патретів будівників комунізму. Слава партії, слава Іллічу! Було там що красти?.. Отож-бо…

— А хто приволік цей… раритет?

— Звісно, хто! Он дивись, як віддячує собі за послугу хазяйці — жере, як не в себе! Ужас, та в її роки вже не живуть, а вона по фуршетах ще гасає, як коняка!

— І ми ходім жерти! Бо якого хрена ми прийшли в цей… паноптикум? Тільки — жерти!

— І пити!

— Канєшно. Це — святе!

І стервози, зареготавши, ринулися до столу, де вже розпашіла від коньяку Хаврона, а це була саме вона — нестаріюча акула пера Зоя Хавроненко — в гордій самотині, одна, як палець, за столом, зате в три горла запихалася делікатесами. І в ту саму мить, коли я побачила Хіврю, я все зрозуміла…

Суча Хаврона! Так от кому ти, о, Олександро, стара дурко, маєш дякувати за цей раут у місіс Вейс, і за честь бути його «родзинкою»! А ти думала — власній популярності! Убити мало! Звичайно, убити Хіврю! Стара брехля! Розважає плітками про тебе багатійок! Продає за шмат гнилої ковбаси! Рішити мало…

Ледь не лускаю з люті, але тут же гамую себе, бо ж завжди, у кожній, навіть найгіршій ситуації є щось позитивне. Так що, о, Олександро, пригадай науку свекрухи — розправ спину, підніми голову, подивись на це болітце довкололітературне з висоти своєї незалежності від нього, і — шукай позитив! Бо й справді, коли подивитися з іншого боку на все це, то, якби не Хівря, ти навряд чи потрапила б у цей паралельний світ, у цю нереальну мішанину забутого минулого і непізнаного сучасного, та й, врешті-решт, навряд чи почула б усю стервозну правду-матінку про відносність усіх понять, в тім числі і моралі, якими ти переймалася з дуру, а деякі дурки і зі світу пішли! Так що — вище голову, Олександро Рибенко-Ясінська. Ти у своєму човні!

А от знову місіс Юрчишин-Вейс — увагою до твоєї персони засвідчує це. Бере під руку, веде повз фуршетний стіл і оторопілу Хеврону з гамбургером у пащеці — як віп-персону — у бібліотеку.

Заскочена нагло, Хівря червоніє і… радісно «впізнає» тебе. Моя ти кицюню-хитруню: невже впізнала? Ще й як впізнала! Кидається з криком через стіл, як під поїзд, хапає під руку і так утрьох, попереду всіх, ви бадьоро крокуєте в бібліотеку.


Посадивши нас із Хавроною в першому ряду, пані сіла за стіл навпроти і, не чекаючи, доки зайдуть усі гості, почала читати свій роман про Булгакова. Читала пані свій нудний і непрофесійних текст недовго, певно, щоб не почали гості позіхати, а потім по черзі запрошувала до слова молодих «українських письменниць». Усі вони, як одна, хвалили роман хазяйки, перли проти Спілки письменників, водночас переконуючи пані, що вона одна гідна бути єдиним членом тої Спілки… На завершення знайомі (з рекламних роликів про миючі засоби) актори зіграли сценку, в якій Булгаков співав під гітару білогвардійську пісню про корнета Оболенского та поручика Голіцина. Захмелілий від аперитиву різношерстий бомонд дружно, хоч і в різні боки, вторив: «Подайте бокалы, корнет Оболенский, поручик Голицын, налейте вина! Налейте вина! Налейте вина!».

Несподівано у «салон» зайшов той, кого ти, о, Олександро, теж не сподівалася бачити в цьому… світському вінегреті по-американськи, авжеж — Полятицький! Зате пані Христя Юрчишин-Вейс сподівалася, ще й дужє, бо так зраділа, що аж вийшла з-за столу, благаючи метра Полятицького сказати своє слово про її роман.

На жаль, о, Олександро, ти не чула, що варнякав, розпустивши хвіст, той «знаменитий літерат». Тебе перемкнуло і тепер мозок довбала одна тільки думка: «Що робить у салоні добропорядної американської леді цей радянський сексот? Невже „рибак рибака бачить здалека“? Коли так, то вибір теми письменницею Юрчишин-Вейс цілком зрозумілий, як і її любов до Булгакова».

Ніби прочитавши мої думки, пані зиркнула гостро в мій бік, підбадьорливо усміхнулася і… не дала обіцяного слова! Отак! Виявляється, у пані ще й перфектний нюх на тих, хто теж з нюхом…

Наразі зловила себе на думці, що той усміх мені знайомий. Та й сама пані… Десь я її бачила вже… Ах так! Білий Дім. Делегація радянських письменників… Мила дівчина, дочка українських емігрантів, — наш гід і перекладач. Мені, чи не єдиній у всесоюзній групі українській письменниці так хочеться поговорити із сестрою по крові. Та мимоволі ловлю на собі застережливий погляд другого, єдиного в групі нікому поки що невідомого молодого українського поета Степана чи то Панчука чи Пенчука і чую його тільки мені призначене одне єдине слово: «колега». Але його було досить, аби зрозуміла, хто кому який колега, а передовсім згадала, що я — єдина в делегації належу до високої партійної номенклатури, а тому як дружина відповідального працівника ЦеКа, маю бути «бдительной с врагом», про що мене й інструктували перед поїздкою.

Згодом я зустріла цього «поета», здається, на якомусь пленумі якоїсь творчої спілки, але вже в іншій ролі і під іншим прізвищем. Цікаво, під яким прізвищем супроводжувала нас, радянських письменників, юна перекладачка? Не пригадаю ніяк…

Тим часом пані Юрчишин-Вейс, задоволена високою оцінкою Полятицького її роману, встала, подякувала гостям за прихильність до її творчості і запросила до вечері, знову виокремивши мене тим, що особисто попідручки підвела до столу.

Звичайно, я не втрималася, щоб не запитала, чому пані з патріотичної української діаспори написала роман про Булгакова, а не, приміром, про Винниченка чи Олену Телігу, на що та, не моргнувши, відповіла, що «дужє шєнує його творчість».


І раптом… я забула про все: про вечірку, політику, пані Вейс… Серце, бідне моє серце, тріпнулося, як пташина, і занили-закровоточили старі рани… А очі… очам знову, як колись давно, заступив білий світ статний, красивий, ще молодий мужчина з посрібленою раннім інеєм головою. Він стояв навпроти… Ох Остапе, Остапе… Хотіла тебе обминути, але… Ох, цей Розум, забрав в мене розум…

О, Олександро! Кілька разів прозорий погляд Остапа черкнув, мов скалкою криги, по твоєму серці і… не впізнавши, пішов ласо пастися по барвистому квітнику пані Вейс, напевно, шукаючи не позаторішнього сухого бадилля, а свіжу троянду…

Зловила себе на тому, що ревниво біжу очима слідом за його поглядом, зупиняючись на кожному «попутному» жіночому обличчі, обдивляюся, цинічно-панічно оцінюю його, і нічого достойного, вартого нас, таких красивих, таких мачччо, не знаходжу… Аякже, хоч ми й побиті міллю, але ще є, о, є ще порох в порохівницях! І в калитці ще дзенькоче гріш, щербатий, але на каву в забігайлівці якогось підземного переходу (ах, як це амурно-гламурно!) вистачить! Овва! Схоже, на нас, «красивих і молодящихся», ще й режисера колись відомого — ці літературні курочки, ці писучки-несучки клюнули! Авжеж, і першою та сама «бульварна відьмочка», що вже двадцять поспіль років грає роль незайманої романтичної юнки. Дивись, як очима навстріч заграла: тьотка не проти зняти фільм за своєю еротичною галіматнею. Що ж, і ми, такий талановитий, але не затребуваний, не проти такого творчого тандему, бодай на тиждень, бо навряд чи знайдеться якийсь дурень, щоб втелющив у наш проект свої чесно вкрадені гроші. Хоча ми сюди заявилися не ради флірту з бульварними відьмами, а тільки заради пані Юрчишин-Вейс. От чий роман нам би палко хотілося екранізувати, звичайно, за гроші її мільйонера… А досвіду в нас, як робити кар’єру за рахунок рогатих можновладних мужів, — хоч відбавляй!


Що було далі, не бажала знати! О! Олександро, ти ж завжди була вище юрби, навіть творчої. Тож розправ плечі, виструнчи остеохондрозний хребет — і гордо й незалежно паняй звідси по-англійськи.

Так і зробила. Не прощаючись і намагаючись бути не помітною, неспішно (хоч хотілося бігти!), пішла до виходу. Тікала від спогадів, запаморочливих спогадів, тікала від цього ще такого красивого, ще такого молодого чоловіка, і кров крапотіла з бідного серця, застигаючи на паркетах салону пані Юрчишин-Вейс червоними коралями, бо не бажала, не бажала, щоб він бачив мене такою… ой не літньою, ой не осінньою, а зимово-зимною жінкою, бо… воліла зостатися в пам’яті коханого… колись коханого, молодою і гарною, серпнево-спекотною, жаданою…

Але мою спробу втечі помітили. Пані Вейс вартувало лишень підняти здивовано брови, як напереріз мені кинулася Хівря. Зашипіла:

— Ти куди — назад! Це тобі не Англія. Америці треба відробляти по повній програмі! А тепер усміхнися господині і ходімо жерти! — І силоміць поволокла до фуршетного стола.

Що ж, дуже милозвучно у цих світських левиць називалися світські вечірки з фуршетом — «жерти»! Знаючи, що опиратися нахрапистій Хевроні даремно, змирилася. Тим більше, мала підозру, що Хівря «пасла» мене, як я Остапа, а тепер хотіла ще й випитати, яке враження і що я думаю, себто отримати вичерпну інформацію, щоби сьогодні відзвітувати пані Вейс, а завтра цитувати мене на якомусь іншому «рауті», або пліткувати в будуарі іншої закордонної мадам, заробляючи собі право на дармовий фуршет у якомусь іншому салоні… А після всього цього… лізтиме до мене цілуватися?! Бидло бидлом! Але, о, Олександро, писок їй бити сьогодні не будемо. Почекаємо слушної нагоди. А поки що дякуй посестрі за ініційований нею «виїзд у світ» — вголос, а подумки — за безкоштовну інформацію про це задзеркалля, і — жуй канапки, чекаючи, коли після п’ятої чарки Хаврона втратить пильність.

На щастя, це сталося після третьої, і, вислизнувши з ослаблених лабет Хаврони, я все ж таки по-англійськи покинула американське фуршетне застіллям, разом із захмелілим, галасливим бомондом і тверезою, небагатослівною хазяйкою, як мені здалося, трохи розчарованою Хівриним подарунком, тобто мною. Отож, перепрошую, пані, що не вийшло сенсації. Мені самій щиро шкода, що я не монстр і не динозавр-комуняка, а проста хворовита жінка, з якою ви мали честь бути давно знайомою. Але про це — ні слова…

Та все ж гостинна господиня помітила мою втечу, бо слідом за мною у передпокій вийшла Ірен і, мило усміхаючись, за п’ятнадцять хвилин довезла додому живу і неушкоджену.


Не вмикаючи світла, пробралася тихо, щоб не розбудити Станіслава, у свою спальню. А потому довго не могла заснути, думала про те, що побувала одночасно у двох паралельних світах. Адже минуле — теж своєрідне позасвіття… Ох, не варто, не варто туди вертатися… І ворушити спомини не варто… А ще більше — показуватись на очі колишнім коханим через стільки літ. Не може бути, щоб Остап не впізнав мене… Думаю, що й по телевізору бачив… Невже я стала така… стара, що посоромився признаватися до мене при людях?..

Щоб хоч трішки заспокоїти розворушений спогадами біль, «перемкнулася» на салон загадкової пані Христини Юрчишин-Вейс. Згадувала кожне обличчя, кожен погляд, кожне почуте слово, надто плітки про себе тих двох… Скільки за один день… подряпин, несподіваних підніжок і навіть підступних ударів… Н-да… Хотіла би я спитати тебе, о, Олександро, чи варто платити здоров’ям за нові враження та інформацію, навіть коли вони про паралельні світи? Цікаво, що скаже на це Лора? Чогось мені здається, що її душечка теж там витала… А чом би й ні? Якщо вона приходить запросто до мене, то чом би їй не відвідувати світські раути чи літературні тусівки в «Павіані»? До речі, свого мільйонера пані Вейс так і не показала гостям…


…Заснула під ранок. Розбудив, як це часто буває, телефонний дзвінок. Дзвонила, звичайно, Хаврона. Але замість того, щоб випитувати враження про вчорашню тусню, щось заблемботіла-залопотіла, та так пристрасно-схвильовано, що єдиним словом, яке я зрозуміла з її знервованого лементу, і то тільки тому, що вона його часто повторювала, було — «премія».

ПРЕМІЯ

Яка? Кому? За що? Але ліпше би я не допитувалась. Те, що почула від Зої, було настільки безглуздо цинічне, що досі не можу знайти йому назви! Тим паче — пояснення. Мене всю аж перевернуло від обурення і безсилої люті!

— Лоро, ти чуєш? Де ти, чортова дівко? Чи ти хочеш, аби я луснула від злості?! Агов! Ти чуєш? Чуєш! Ні, ти чуєш: отой твій останній коханий, той облізлий слимак, котрий спав з тобою, жив-пив за твої гроші, щоб на тебе ж доносити, так от він, виявляється, ні більше — ні менше, очолює журі щойно заснованої літературної премії імені… кого б ти думала?! Ніколи в житті чи то пак у своїй вічності не здогадаєшся! Здогадуєшся? Мого імені?! Та ти що?! Не сміши! Тво-го! Твого імені, Лоро! Певно, мої стіни таки мають «ушки-підслушки», Лоро! Бо не встигла я зажуритися, що тебе забули, як вони, всюдисущі, заснували премію імені Лариси Орленко! Ну, як тобі? Тобі ба-а-айдуже??? Тю! Як може бути тобі байдуже, коли ця скотина, яка продавала тебе, споювала, перекривала тобі кисень, тепер твоїм іменем відмиває своє минуле! Самореабілітується! І буде нею реабілітувати собі подібних! Що-що ти кажеш? Спокутує гріхи? Кається?! Тоді, коли так, — хай мене при житті канонізують! Бо проти цього покидька я — свята мучениця!

Ах, кожен має право на покуту?! Можливо! Тільки не цей гад! А якщо ви там, на Небі, чи де, так вважаєте, то вибачай, нащо нам, цим, що на землі, таке Небо?! І ви там — для чого? Коли ви… там… зібралися усі такі… всепрощенні, то я справді волію горіти в пеклі! А тебе — бачити не хочу! Іди к чорту! Ти така ж лукава і жадна слави, як і вони! А я, от хрест святий, їх передушила б і з того світу, якби вони посміли спекулювати моїм іменем, прикривати моєю честю свої голі срамні місця!

— Але ж це ти його спровокувала, Саню!

— Ах, так ти тут?! Спокійно слухаєш, як я репетую, і чекаєш, коли лопну від благородного гніву?! Так… зачекай, що ти сказала? Я його спровокувала?! Чим?

— Ти подала йому ідею. З передмовою… Розумієш?

— Чорт! Авжеж… Тепер розумію! Я, не бажаючи того, його попередила! Ах ти ж… бестіарій бестій! Думала його перехитрити, а він перехитрив мене! Просто я забула, з ким маю справу! Ох і школа, ох і вишкіл! Як там: «щоб знищити ініціативу, треба її очолити»! Щоб уникнути людського поголосу, треба вчасно запустити дезінформацію. І т. д. і в тому ж дусі…

— Так, ти мимоволі злякала… його.

— Я сподівалася, що він скоро зачне «повертати з небуття» тих, кого туди відправив. Але, що додумається очолити журі пре-е-емії твого імені?! Це ж вершина диявольського цинізму!

— Не заводься! Бо у того, про кого ти говориш, є завжди контраргументи.

— На що ти натякаєш?! Якщо на мене, то в гробу я бачила вас усіх! Тим більше — сексота Полятицького! Та я чути про нього не хочу! Та я більше до нього ані ногою!

— Пізно! Ради свого доброго імені, Саню, мусиш довести справу з виданням моєї книжки до кінця, а то він перехопить ініціативу, а тебе спробує знищити вдруге, але вже — безповоротно.

— Гаразд! Якщо ти, Лоро, вважаєш, що це не так вже й погано — мати літературно-мистецьку премію свого імені, і тим більше з моєї мимовільної ініціативи… Ну, то — вибачай! Погарячкувала. Але в дурні він мене пошив вперше і востаннє.

— На жаль, не востаннє…

— Що ти сказала? Лоро?! Ти знаєш, що він затіяв? Ти читаєш його думки? Чи, може, ведеш бесіди?! Коли так, якщо ти з ним теж спілкуєшся… якщо у вас досі… творча дружба, як ти казала, то передай йому, що я його знищу! Звичайно, якщо він посміє з мене робити посміховище, або розводити про мене всілякі нісенітниці, як тоді, коли ти… перепрошую… пішла… Чого ти мовчиш? Ти на його боці? Ти його захищаєш знову, як тоді?!!

— Саню, схаменись! Ти хочеш, аби Небо щохвилини метало блискавки і поливало землю сіркою тільки тому, що на ній живуть… різні паразити? Ти ж добра людина, Лесю…

— Не підлизуйся… І не називай мене цим іменем, яким, здається, зветься кожна баба в Україні, крім, звичайно, Хаврони…

— Гаразд, не буду. І взагалі, Лесю, про що і про кого ми говоримо?! На що тратимо вічність?! Коли стільки ще не зроблено, не написано… Навіщо тратимо слова на свари, коли з них можна звести сонячний палац Поезії, де все земне і суєтне набуває іншого сенсу і змісту… Ти ж колись так любила поезію…

— Так. Мала такий звих… такий безневинний сентимент, особливо до ранніх віршів Лесі Орленко. Була колись така поетеса… Пригадуєш, Лоро? Отой, про поезію…

Для когось — візитка з вензелем,
Для когось — каторга, для іншого — доля,
А для мене ти — Дике поле,
Гуляйполе — Поезіє!

Пригадуєш, ти ще ображалася, що редактор книжки, здається, це був той стукач Полятицький, викинув «Гуляйполе», бо воно асоціювалося з Нестором Махном… От придурок — таку прекрасну метафору викинув!

— Та хіба лиш він і хіба лише з моїх книжок всю суть викидали? Ми самі себе тоді… препарували. Тому й мало що залишили після себе… І добре, якщо хтось із нині славних зостанеться однією книжкою, одним романом, одним віршем чи — одним рядком… Можливо, Ліна Костенко, Борис Олійник, Вінграновський, юний Драч і закоханий Павличко… Та ще Стуса будуть цитувати, як Лесю Українку і Шевченка. А решта… «Печальна их участь — забвенье». Правда, кілька десятків мають шанс залишитись у працях літературознавців… А такі, як я, взагалі згинуть безвісти… Хоча, все можливе… Українська література щедра на несподіванки й парадокси…

— Ну ти, Лоро, даєш! Щось мені видається, що ти дорікаєш мені… Так, конкретно мені! А що я можу для тебе зробити, коли часи настали ще тупіші, як були?! Звичайно, ніхто нікого не переслідує, не здає, але й не читає! Ти хоч лопни — кричи, а вони там, нагорі, своє роблять! І їм усе до фєні, крім грошей і влади! Так, я, здається, знову заводжусь! А це погано! Особливо в даній політичній ситуації. Давай ліпше дочитай мені того вірша… Пригадуєш:

Як мені легко в тобі, мій раю!
Хочу — орю, хочу — сію насущний,
А ні — відпущу вороного в пущу,
І — на сопілочці граю…
Хай святиться твоя сваволя
В кожнім слові моїм і кроці!
Озирнусь — потемніє ув оці:
Ворогів на півполя!
На півнеба неба — як туча з градом…
Каркне ворон, заухкають сови,
А у мене війська — лиш совість!
А у мене зброї — лиш правда!
…Відгримить, відболить до краю.
Рани пилом твоїм притрушу — і:
Хочу — сію собі насущний,
А ні — на сопілочці граю…

«Хай святиться твоя сваволя…». Прекрасно! Це про мене. Так — це про мене: «Хочу — сію собі насущний, а ні — на сопілочку граю»! Тепер пригадую: ти написала це у той день, коли тебе вигнали з роботи. Слухай, присвяти цей вірш мені! Хай вони знають, що ми були подругами, і, нарешті, позакривають свої погані роти!

— Сянько, ти що?! З глузду з’їхала? Як я можу тобі його присвятити, того вірша?! Де ти, а де я?! До того ж… я вже вічність самописки в руках не тримала!

— А можна, я казатиму, що цей вірш ти присвятила мені?

— Як хочеш… Ти… як дитина…

— Задля твого ж піару, як зараз кажуть. От я скрізь буду читати цей вірш і згадувати твоє ім'я.

— Як ти сказала? Піару?

— Ну, ради твоєї популярності серед рідного народу. Щоб ти зосталася в його пам’яті… А то — забули! Вони забули усіх, крім хіба що Шевченка, бо він ще їм треба як символ, як політичний бренд! І то всім — лівим, правим, заднім, переднім, верхнім, спіднім! Ти таке бачила?!

— Саню, ти ж розумна жінка! Ти ж знаєш, що пам’ять народна карбується не тут, на суєтній землі, і не секретарями з ідеології, не власть імущими і не їхніми політтехнологами, не істориками і літературознавцями, навіть не богословами… А кимсь вищим, високим і справедливим, і там, що ви, живі, називаєте Небом. І залишається в ній тільки те, що записано в КНИГУ БУТТЯ…

— І — слава Богу і всім сорока святим, чи хто там пише ту Книгу Буття?! Бо якби, насправді, все залежало від цих смердів, то вони і небо засмерділи б, струтивши звідти і Сковороду, і Сагайдачного, і Хмельницького, і навіть Шевченка, а почепили би свої пальтрети… Уявляєш, якою була б тоді пам’ять народна?! Барахолка! Блошиний ринок! Бандюганський базар! О, Лоро! Ти тримаєш мене на цій землі! Точніше, наші з тобою розмови… Тут же… якась… людська пустеля! Пустка! Людей повно, а нема з ким словом перекинутись! Чесне слово, якби не ти, я б повісилась!

— Не треба вішатись, Сянько. Треба сідати і писати роман… Я назвала б його, наприклад: «Смерть — сестра моєї самотності»… Я мріяла написати такий роман… роман, під яким би могла підписатися кожна людина… Або сказати: це про мене, про моє життя, про мою душу…

— Те, що ти кажеш — утопія! Гарна утопія! Як я можу написати ТАКЕ, щоб під ним підписався Янус чи той самий Полятицький? Е, ні, не вийде, бо ми категорично не з одного поля ягоди!

— Саню, а, наприклад, під «Фаустом» ти змогла б сама підписатися? Чи під «Електрою»? Чи «Гамлетом»?

— Ну, якби вистачило нахабства… то… можливо…

— Чому ж? Вони ж написані і про тебе, Саню, і про мене, і про Януса, і Краснобая, і про твого коханого Станіслава, і про Полятицького… І про інші людські пристрасті і пороки, які кожен з нас втілює на цій землі…

— Ти що, хочеш сказати, що всі ми — однакі?! Що нема серед нас ані гіршого, ані кращого? Тоді ти перечиш сама собі, навіть більше — сама себе заперечуєш! Бо виходить — нащо життя класти за якусь ідею, як ти от поклала, пішла зі світу, а тепер мені заказуєш цього не робити? Але пізно мене перевчати, як жити!

— Саню, що в тебе за звичка плутати грішне з праведним! Невже ти не розумієш, що, якби одні смертні не клали життя на вівтар правди, справедливості, свободи, то інші смертні навіть не відали б, що є взагалі такі поняття! Пригадуєш:

Ох, мій коню реєстровий,
коню-запорожче,
воля, хоч і тимчасова,
за життя дорожча!

— Та пригадую! Якби ти не носилася зі своєю свободою, як курка з яйцем, то до сих пір жила б і, напевно, що написала б свій геніальний роман.

— Ти не згадала ще одну умову, за якої я не просто жила б, а жила б розкішно: якби не казала правди. Це, Саню, на жаль, найголовніша умова життя на грішній землі.

— Ні! Не найголовніша! Бо твої вороги, чи «друзі» мали тебе на увазі з твоєю правдою. Тоді в них вже були настільки міцні позиції в певних органах, що навряд чи ти могла підмочити їхню прекрасну репутацію своєю правдою. Справа в іншому — ти складала їм серйозну загрозу своїм талантом. Своїм непростимо потужним і чесним до ідіотизму талантом. Вони що, думаєш, не відчували себе пігмеями, отакими собі домовичками-на-вушко-шептунами, хатніми тарганами поряд з такими я ти, як Григір Тютюнник, Микола Руденко, навіть Роман Андріяшик чи Тарас Мельничук?.. На жаль, Лоро, усе можна простити, усе, крім таланту. І в цьому наша спільна біда.

— Сянько, ти так переконливо, хоч і печально, констатуєш це, ніби факти з власного і сокровенного…

— Можливо, і з власного і сокровенного… Чого таїтися? Грішна азм. На жаль, мені хотілося простого людського щастя: мати в цьому житті — усе! І в тім числі — і славу. Ти ж вибрала — правду і свободу…

— На жаль, я належу до тих смертних, генетична матриця яких пам’ятає, що Бог сотворив людину голою, а тому вільною. А рабом зробила її власна захланність, примітивне бажання прикрити тіло спочатку листям з дерева, а згодом і шкурою з меншого брата чи беззахисної сестри… Ти ж по собі знаєш…

— Так, прошу не переводити розмову на мою многогрішну особу! Ти теж — не янгол! І взагалі, досить дискусій! Повертаємося до наших баранів, чи то романів, написаних і ненаписаних. Значить, ти не проти, щоб я видала твоє «вибране» під назвою «Витязі Свитязя». Воно мені подобається. І щоб перевидала без купюр… наш роман «Криваві заграви», але під своїм прізвищем! Чуєш! Тобі вже однаково: мертві стиду не імуть! До речі, гроші обіцяли дати Станіславові «колишні», які нібито тебе «цькували»! А твої побратими, впевнена в цьому, не дадуть ні копійки. Той самий Полятицький. Та він тебе ще три рази закопає, аби тільки не вилізли на світ білий ваші з ним стосунки. Або «душка» Краснобай, навіть з огляду на те, що теж добряче завинив перед тобою. Щось мені мерещиться, ніби ти просила і його заступитися за тебе, замовити добре слово в ЦеКа, але він і пальцем не кивнув. Потакав-пообіцяв по телефону і навіть не пікнув ніде, цей соловій срібногорлий-злотовустий! А міг же! Хоча — якби пікнув на твій захист, то мав би дулю з маком, а не звання народного артиста СРСР, Державну премію, ролі у фільмах найкращих кіностудій Союзу. От за все це він і «здав» тебе. Що ж до Януса, то він скоріше гадину проковтне, ніж вимовить ім’я твоє! З усіх згаданих вище йому під час «демократичного перевороту» на початку 90-х найбільше перепало від прозрілого народу. Звідусіль пішли в газети листи про його нібито «стукацьке» минуле. На щастя, в газетах сиділи «свої хлопці» з аналогічними біографіями — не дали ходу «суплікам». Та й сам мотнувся — побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!

— Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…

— Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою — всім-і-все-прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:

ОДА ВОРОГАМ

Що — вороги?! Вони, як татарва,
Що сліпо пре на поле Куликове,
Де лютості твоєї тятива
Тремтить і жде, на чесну прю готова!
Що — вороги? Вони, як та трава,
Яка зросте й на маківці собору,
Та не заради неї голова
Чиясь зіниці возведе угору.
Що — вороги! Вони, як ордени,
Їх не дає нам доля за ні за що!
Як є вони — не жаль і сивини,
Бо щось зробив — життя не проледащив!
Що — вороги… Не гудь, і не вини,
І дай їм Боже, і віка, і сили.
Нехай живуть, бо доки є вони,
То значить по тобі ще не дзвонили!

— Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки… Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю — не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з «труби»? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: «давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!». Хіба не так?

— Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки — довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…

— Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх «Витязів», я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…

— Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…

— Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього «возвеличили» премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: «Одних вони розстрілювали іменем революції, інших — іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка»…

— …І що це злочин і непростимий гріх — отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв-прокураторів.

— І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі — ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому — Тарас Григорович.

— Бідний Тарас Григорович! Ця премія — його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..

— Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи. Як «вони» тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія — бути похованим на «алеї славетних». Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати — «Премія»! Оце був би «роман вєка»!

— Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…

— Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на… Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…

— Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!

— Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони — як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган… Пригадуєш, свій віршик-хохму:

За комитетом — комитет!
Какой привет — такой ответ!
Одни — далече. Тех — уж нет.
А этим, верным, горсть монет —
За минуэт и… пируэт…

— Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..

— А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…

— Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, — зітхає Лора. — Така планида в них — злотворяща…

— Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших «богів» — починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки — були пияками й волоцюгами, а жінки — лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому «проз-рі-нні», ти таке чула? — наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:

Як мені жити, сестро моєї самотності,
як мені плисти по бронзових водах легенди,
як мені, як мені немовлям в сповиточку,
жоною, білою жінкою, небом непевним, сутемним
бігти і бігти, гукаючи землю жадану,
по горло, по горло прозоре в безодні?..

Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?


— Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, — каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? — Він захищався. Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого «бугра» українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні — то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський — в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…

— Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я — за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого «корифеї» і «патріархи» досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди — а не парламент! Одні блуди — а не культура! На всіх телеканалах — придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчки-срачки! Тьху! Якась суцільна «Глеваха» з «Павлівкою» на додачу! Словом — дурдом!

— Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? «Вони» та «вони»! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…

— Хто тобі таке дурне сказав? Точно — Хівря! Звичайно, офіційно все так — свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи «пару», але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне полум'ям бунтарським «голубий небесний ефір», бо сотні, тисячі «добровольців», таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх «дзержинців», куплених за чималі зарплати пахолків і церберів власть імущих бережуть його чистоту, відстежуючи і контролюючи усі «мутні інформаційні потоки» — засобами масової інформації, соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних! Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…

— Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…

— Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я — проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову по-новому почнуть «стукати» на всіх і знов усе перепаскудять!

— Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!

— Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?

— Не ридає, а виє совою — щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли — стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута — страждати через свою земну славу прелукаву.

— Чому — пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко — єдиний поет, який має право сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

— Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині — є.

— Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію. Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?

— Виявляється, була. Пригадуєш: «А слава — заповідь моя»?

— Ну то й що? Правду писав, бо хотів, щоб його знали, читали, набиралися розуму. Без слави ніяк! Сам Бог бачить — без слави світової ніяк! Особливо, Його пророкам…

— Але земна слава не повинна бути заповіддю (чи метою) для пророків, посланих на землю з іншою місією і покликаних жити за іншими, Божими законами…

— Ясно! Будити, термосити, рятувати від гріха народ… Ага! Якраз! Його врятуєш, той народ! Та ти хоч усіх богів розіпни на Голгофі, а пророками встели до неї стежку, воно як було бидлом, так і буде! Хоч кілля йому на голові теши! Невже Тарас Григорович не знає цього? То передай йому, що це я сказала, і хай не мучиться! Сам же писав: «Раби, підніжки!», «Моголи, моголи, славних прадідів великих правнуки погані!». Чого ти регочеш? Наплутала? Нічого я, Лоро, не наплутала. Це ви там з Тарасом Григоровичем сплутали грішне з праведним, і замість того, щоб навести лад на землі, хоч би розігнати усіх, хто ганьбить ім’я Шевченка, ниєте! Я б на місці Бога такої пасивності не терпіла.

— О, Олександро, Олександро, ти невиправна! Та все ж мусиш закарбувати собі на майбутнє, що гріх породжує гріх, а гординя безсмертних — гординю смертних. Сама ж бачиш, як вони гендлюють його іменем, як прикривають свою чорну сутність, як освячують його славою свою захланну ненаситну жадобу. Сама ж кажеш, що, зробивши Шевченка своїм ідолом, вони заховалися за ним, прикрилися ним і гадають, що стали недосяжними для суду людського!

— А що — Суд Божий уже відмінили? Бо лиш такий суд їм поможе! Та ж хіба Шевченко міг подумати, що ця мерва так звана творча перекрутить усе з ніг на голову?!

— Він пророк — він мусив передбачити. А до пророків у Всевишнього — свої вимоги…

— Отож виходить, що пророки наші через нас паряться в пеклі, замість того, щоб помагати Богові наводити лад? Чудово!

— Ну, Саню, в тебе ж і уявлення про рай і пекло!.. А по-друге, навіщо знати те, що не додає знаття, а лиш печаль? Але, якщо хочеш знати правду: ТАМ, як і тут, у кожного свій рай і пекло…

— Гаразд-гаразд! Заспокойся… Не буду допитуватись. Та все ж, коли ви з Тарасом Григоровичем так мучитесь за чужі гріхи, то скажи, що чекає на тім світі того самого Полятицького, Януса, чи Лучезара Гундосого?

— А власна перспектива тебе не цікавить, о, Олександро?

— А я що — в Бога найбільше теля з’їла чи найбільше напаскудила на цій землі?! Чи народ обікрала, а тоді вивела, голого-босого на Майдан танцювати під свою дудку на морозі? Ти глянь, що робиться в Києві! В Україні! Чи вам, безсмертним, то байдуже?! Ви просто звалили на голови цього нещасного народу «великих слів велику силу», а самі — фай-фай! Полетіли собі в Ирій, забувши про Україну та, про всяк випадок, проклявши тих, «хто в огні її окрадену розбудить»! І от — розбудили! На вулиці 2004 рік, а вони, як за Хмельницького, розіклали кострища, палять вогні і б’ють в барабани! Точніше, 1917-ий? Чи 1990-й? Знову революція! І всі цитують Тичину: «На Майдані коло церкви революція іде!». Тичину столітньої давності! Ще один український парадокс: чоловік написав вірша сто років тому, ніби про день нинішній! Ще один не визнаний у своїй вітчизні пророк з переламаним хребтом і кастрованим голосом! Лоро, ти бачила, ЩО там діється, на тому Майдані? Знов Громадянська війна! Як у 20-му! Таж рухайте цією Україною, штовхайте її вперед! До цивілізації! А то як в тупчаку сліпі коні — лиш по колу! По зачарованому колу! Ти чуєш, Лоро?! Ну от — тільки починаєш серйозну розмову, як ти щезаєш!

— Я тут, Саню… І на Майдані була. Але я не про те, а про те, що за першим рядком у вірші Тичини йде другий, який останнім часом не цитують, пригадуєш: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» Ти чуєш цей підтекст: «Хай чаба-бе-ба-а-а-ан, — усі гукнули…». Ти чуєш це бекання отари? Я плачу, Саню. Я питаю часом у Бога: коли ця отара стане народом, і народить свого Мойсея, але Бог мовчить. Може, не хоче зі мною, грішною, говорити, а може, це означає, що… «не скоро»? Так що, Саню, або йди на Майдан, або сідай писати роман. Але — щось роби! А зараз я поступаюся місцем Каті. До речі, поговори з нею хоч раз по-людськи, як вона з тобою говорила… в реанімації. Поговори з народом, коли не хочеш з ним стати поруч на Майдані, щоби знову не вибрали чабана…

— А що я можу?! — кричу. — Чи я можу тому народові вкласти в голову розум?! На вулиці 2004 рік!

— Почни з себе, бо ти теж — народ. Принаймні, в даній ситуації.

— Не вчи мене! І йди туди, звідки прийшла! До мудрих! Святих! Борців за правду, які самі повмирали благополучно, а народ залишили на поталу! До біса! — спересердя хапаю, що під руку потрапило, шбурляю в Лору, а поціляю… у Катю, яка мирно роздягається у передпокої…

Катя скрикує, затуляється дублянкою і з жахом дивиться на мене здоровенними, як блюдця, очима.


Чорт! У бідної Каті є погана звичка з’являтися там, де її взагалі не треба. Наприклад, на помаранчевому Майдані. Вона ходить туди щовечора! Простоює на морозі годинами, щось там вигукуючи! Разом з тими, що там навіть ночують! У наметах! Як заволоки які! А ще ж недавно була Катя нормальною жінкою, а тут… ніби пороблено! Чи їх там усіх кодують? Чи наливають їм, що вони готові за Ющенка і Юлю дуба врізати на тих морозах? Одне в голові — помаранчева революція! Вже й назву придумали! Причім тут помаранчі?! Вони що, на деревах у нас ростуть?! Чи це наш стратегічний національний продукт, чи то фрукт? Станіслав правий: ліпше б назвали «капустяною» чи «гарбузовою», хоч би якісь символи народні зберегли. А то так і тхне імпортним! Привозним… Парадокси історії: ще недавно ми «експортували» революцію, а тепер нам її повертають! З верхом! Де та Катя? Де та Клара Цеткін?! От зараз я їй влаштую революцію! Я цій селючці довірливій влаштую такий державотрус, такий державний переворот, що їй надовго відхочеться революційних майданів!

Але тільки хочу роззявити рота, щоб під гарячу руку… поговорити з прислугою на революційні теми, як чую:

— Май совість, Саню! В Україні демократія, а ти, як… вибач, партком колишній! Чи Салтичиха! Май мужність шанувати волю народу. Революції починаються не на рівнім місці…

— Хай починаються, на здоров'я, лиш не на моїй кухні! А то придумали: революція!!!


ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

РЕВОЛЮЦІЯ!

У голові не вкладається: XXІ століття, а в нас, ніби в якомусь банановому Пуерто-Муерто, — революція! І не яблучна чи вишнева, а помаранчева! Станіслав, як завжди, має рацію: а чому не медовий бунт чи картопляний переворот? Де шарм національний? Не продумали організатори чи спеціально хотіли підкреслити імпортне походження і заморський дух цього балагану? Себто: народ прагне свята? На йому фієсту! Серед зими, бідному, помаранчевий рай! Щоб відчув себе чогось вартим у цій країні. Народові ж теж, бля, хочеться відчути себе людьми! А заодно і пару випустити, бо, бля, накипіло, наболіло! Нарвало! Хоч за вила, бля, хапайся! А йому в руки — барабан! Бий хоч лусни! Диктатори бананових республік не дурні, знають, що головне — дати народові раз в рік фестиваль самби-румби і щотижня — футбол! Чуєш, Катю?

— О, Олександро, що ти робиш?! Замість того, щоб вибачитися, кидаєшся на бідну самаритянку? Якщо вона ТАМ, то значить, це їй треба… Сама кажеш: народові треба відчути себе людьми… — уже й не знаю, хто туркоче мені на вухо: Лора, натякаючи на мої борги перед Катею, чи ще хтось уплутався в наші з Лорою діалоги? Але не зважаю:

— Ще одна революційна принцеса! Де ти була так довго? Знов на Майдані?! Ти добігаєшся! Кучма пустить танки, і правильно зробить! Скільки можна вже цих революцій! Ти чуєш, ходи сюди! — кричиш сердито, хоча, насправді, не відчуваєш злості. Радше якусь збуджену, нервову веселість. Авжеж — помаранчевий свербіж — покричати, «випустити пару»! Та Катя не йде. Челядь повстала, тому мусиш сама йти до неї на кухню.

— Ой, що я бачу?! Майдан! На моїй кухні — помаранчева революція!

Справді, революція: скрізь понатикані оранжеві прапорці, літають попід стелею жовтогарячі кульки, а на додачу на шиї у Каті — помаранчевий шарф, а на голові — тої ж барви плетена шапочка!

— Ах, які метаморфози! Катю, тебе не впізнати! Але, Катю, який несмак — цей жовтогарячий колір — він тобі не личить, фу! Зніми той ковпак із себе! — жартуєш, але Каті не до жартів. Усе її худеньке тільце відважно напружується, готове кинутися в бій, якщо ти посмієш осквернити святі символи «її революції». Але ти того не збираєшся робити, бо вже й тобі самій «не до сміху». Не до іронії і сарказму. Бо перед тобою не Катя, а гола-голісінька душа твого народу, нещасного, вічно одуреного, як писав Франко, паралітика… Незаслужено приниженого у святій своїй наївній вірі у справедливість… Та все ж питаєш:

— Катю, слухай, чого ти туди прешся, на той Майдан, щодень? Такий мороз, ти така слаба жінка… Товчешся там, мерзнеш… Якого дідька?

— Якщо ви так питаєте, то що б я не сказала, ви не поймете… — відповідає Катя, шуруючи баняки, «вся такая не-по-ня-тая».

— Ну та чого ж?! Та ж наче не дурна зовсім, постараюсь… пойняти.

— Треба прожити моє, тоді й поймете.

— А я що — в раю жила?

— Не в раю, але й не в такому пеклі, як я. І це вже… надоїло…

— То ти віриш, що вони тобі рай збудують?

— Вірю — не вірю… Нащо мені ваш рай?! Мені людського життя треба! А то — наймит наймитом!

Он воно що! Коли так, тоді ти Катину пристрасть до Майдану розумієш, а тому гірко смієшся:

— Ой, Катю-Катю, кого ти слухаєш? Не про тебе, Катю, ці їхні пісні балаганні, бої барабанні, обіцянки-цяцянки! Ой, не про тебе!


І раптом Катя, сіренька, ляклива мишка Катя… ойо-йой… ошкірюється, як… як тигриця і… і каже з гідністю ображеної принцеси:

— Не смійте на мене кричати — я вам не наймичка!

— А хто?! — дивуєшся щиро, але тої ж миті розумієш, що впорола дурницю, а тому вибачаєшся:

— Пробач, Катю, звичайно — не наймичка! Ти для мене — більше… справді, дуже близька людина, і мені не хотілося б, щоб ти… Коротше, тобі не треба того Майдану!

— А не ваше ЦЕ діло! І взагалі, звідки ви знаєте, ЧОГО мені треба?! Ви ж звикли, що тільки вам всього ТРЕБА! А людям нічого не треба: ні людських пенсій, ні квартир нормальних, ні… ні… лиш роби на вас!

Овва! Точно 1917-ий! Чернь повстала! Але вже не під проводом незадоволених царським режимом дворян-різночинців, а навпаки — нових буржуа, невдоволених першим переділом влади і країни.

— Катю, заспокойся! Яких — вас? Про кого ти? Коли про мене, то мені ще гірше, як тобі!

— Але це вас не вчить! В середині ви лишилися тою, що й були: комунякою! А Юля не така! Тоді, коли ви тут… вилежуєтесь… вона стоїть з людьми на майдані! Господи, в одних тухликах… в благенькій шубці… дзигонить на морозі… Як мені її шкода… бідну… У неї ж Кучма усе забрав! Ограбив!

— Катю?! Ти це… серйозно? Про бідну Юлю?

— Нє, сміюся! Люди ж знають правду!

— Он воно що?! Люди знають правду! — не можу повірити. — Катю, а скажи, ти знаєш скільки приблизно коштує та благенька шубка на бідній Юлі? Тисяч сто доларів… як не більше. Та тебе, багата Катю, навіть на поріг не пустять у той магазин на Хрещатику, де вони висять! До речі, кажуть люди, що то бутіки самої окраденої Кучмою принцеси…

Катя злегка тупіє, а відтак, оживши, шпарко заперечує:

— Не вірю! Ви це кажете спеціально, на зло!

— А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…

Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:

— Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!

Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…

Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!


Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора. Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон «Сирень» і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: «Що ти „дікалонишся“, як доярка, цими стяками?!» — і подарувала їй духи «Шанель № 5». Але Лора, либонь, і на тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.

— Ти ще тут? — питаю. — А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?

— Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…

— Ти що — Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш? Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання «героїв» дасть!

— Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…

— Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну…

— … «колишню», — поправляє Лора.

— …гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати… Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі «Криваві заграви». Тільки навиворіт! Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…

— Вибач, Саню, я мушу йти…

— Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!

— Саню, повір, я направду мушу йти… А Катю не ображай!

— Тоді йди до біса і не смерди тут своєю «сірєнєвою» сіркою! Фе! — бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю.


…Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок. Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла у кліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ «сплавило» політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою.

«Підсилив негатив» вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули… Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне — по-нашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були «несповідимі»… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо-шовковиста, променисто-пречиста зоряниця-рятівниця, що ти здуру ахнула:

— Сара Бернар! — і погасила сяючу привітність господині. Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній. Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги.

І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, — чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом.

І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши «для прілічія», встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.

Ясно, що на статтю у тебе не вистачило матеріалу, а на книгу — сили: вона так і залишилася в проекті. Але ти не шкодуєш. Тим більше сьогодні, у цій помаранчевій каші, яку заварила ця одержима жінка, що, здається, як і Лора, живе за принципом: «Перемога або смерть. Третього просто не дано»!


О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти — хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув.


…Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно — щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні — та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:

— Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень? Які гарні кульки, прапорці, фантики-бантики!..

А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?


Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ «наколотих апельсинів», як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:

— Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…

Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі «Криваві заграви» є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею — дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…

— Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…

Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:

— Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! — і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.

Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!


О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ? Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне — до всього готовою.

Жарти жартами, а все може бути! Авжеж, як ти могла забути, що в цій державі усе може бути?! І раптом… Кидаєшся до телефону — треба попередити дітей! І першою — Сашуню! Щоб не сміла виходити на Майдан! Хай сидить на своєму іподромі зі своїм конюхом і не рипається!

Набираєш номер, але ніхто не бере слухавки! Що за біда?! В таку пору… Дивишся на годинник на стіні — шоста вечора. Ще робочий день… Авжеж, вони ще всі на роботі…

Кидаєш слухавку і тут же знову хапаєш, здригнувшись від різкого дзвінка. На дроті Станіслав:

— Скажи Каті, щоб не виходила з дому. Попередь Сашу і її жокея. Хай сидять вдома! Ти мене зрозуміла?! Вибач, змушений перервати розмову…

Як з фронту! А на екрані телевізора — зовсім інша картина — суцільне свято свободи. Майдан палахкотить помаранчевим полум’ям, помаранчеві люди скачуть, співають, скандують, розмахують прапорами і прапорцями. Чисто тобі новорічний карнавал! Бідні люди, вони ще не знають, що на них уже наведені… Йолки-палки! А це ще що? Сашуня! А коло неї — той конюх у помаранчевім каптурі! В самісінькій гущі революції! Ні, не може бути, привиділось…

Але телеоператор, ніби навмисно, затримує об’єктив камери на їхніх радісних красивих обличчях… Боже, що робиться?! Боже, що робити?!

Різкий дзвінок у двері. Ні, це телефон! Станіслав! Рвеш трубку, кричиш:

— Станіславе, вони всі там! Зупини танки! Чуєш, спини танки!

Але у слухавці переляканий голос перукарки Дори:

— Александрочка Александровна! Не выходите из дому. И детей предупредите: очень тривожно! Мой внук рассказывает, что к ним на фирму прилетели менеджеры с Америки и запретили выходить на Майдан. Говорят: если вы будете живы, вы больше сделаете для Украины, чем сейчас на Майдане. Видите, как американцы за своих рабочих переживают? А наши готовы весь народ пустить под танки, лишь бы власть удержать! Разве, не изверги?! А я им так верила…

— Дора, спасибо, извините… Мне надо позвонить!

Кидаєш слухавку:

— Жах, яка дура ця Дора! «Верила — не верила»! Вірила одним, тепер другим… Що за народ?!

А телефон дзвонить — не перестає. Гудки короткі, як постріли… Чи таки постріли? Невже, почалося! Лю-юди! Що ви робите?.. Там мої діти!..

— Саню, заспокойся, це в голові тобі дзвонить! Не переживай! Стріляти не будуть! І танки не підуть!

Лора! Повернулася чи що?! Але — звідки їй знати?!

— А ти звідки знаєш? Ти — лиш фантом! Чуєш — лиш мара, а тут… тут живі люди!.. Живі діти! Де той клятий Станіслав? Не смійте толочити людей ради… ради своєї сучої влади, будь вона проклята! Не наїстеся нею, виродки! Де моя шуба?! Де Катя?! Я вже йду! Я їх, блядєй, повбиваю раніше, як вони танки пустять!

— Саню, схаменись! Кого ти… лаєш? На кого кричиш: на оранжевих чи синьо-білих?

— Слухай, відчепись! Всі вони однакі!..

— Кажу тобі — не переживай: не ті часи. Тим паче, що зараз там, коло президента, твій кардинал… А він не дурний чоловік, ти ж знаєш…

— Я-то знаю, але не про Станіслава мова! Я знаю, на ЩО йдуть заради влади ті, кому він служить! О-о-о, вони ні з чим не рахуються, бо влада — це все! Все! І тільки дурень, який не вкусив від того плоду, думає, що влада — тягар і чортзна-які обов’язки! А жодних — тільки права! Права! Безмежні права! І неміряні можливості! О-о, я це знаю… Але про що я, коли в державі революція?! Господи, де той клятий Станіслав?!

— Та ж, кажу, у штабі опозиції! Де ж йому ще бути? Хіба ти не знаєш? — здається, Лора дратується. Чи… збиткується?

— Тобі смішки, а в мене внуки на Майдані! — обурюєшся, та все ж трохи заспокоюєшся.

— Помиляєшся, сестро, мені зовсім не смішно. Мені радісно, що в тебе цілком нормальні внуки, які хочуть жити в нормальній цивілізованій демократичній державі. І вони вийшли на Майдан не ради жовтогарячих чи сіро-буро-малинових, а заради себе, і жоден режим, якої б він не був масті, не посміє переступити через них, тим більше пустити проти них танки. Біда, Саню, нашого народу в іншому… — зітхає Лора. — В тому, що лукаві його вожді, усі без винятку, досі сидять по груди у своєму щасливому соціалістичному минулому, а ручками уже загрібають з іще щасливішого капіталістичного майбутнього. І челядь їхня, всі ці холуї і смерди, теж переполовинені. Люди-половинчики… І ти, Санько, зі своїм сірим кардиналом-провокатором! І доки ви живі — а ви живучі! — доти не буде пуття на «нашій, не своїй землі». Пам’ятай це і згадуй щоразу, коли тебе пориватиме звинувачувати у всіх гріхах свій народ!

— Я нікого не звинувачую! Я переживаю! І маю на це право!

— Кажу ж тобі, Саню, все буде гаразд! Ніхто не посміє почати війну проти свого народу. Сама ж розумієш: не ті часи…

— Ти хочеш сказати, Лоро, ніби те, що відбувається на майдані, звичайне передвиборне шоу? Щось не віриться… Дуже вже народ… щиро переживає події… Боюсь, аби цей політичний бутафорний спектакль, як у нас водиться, та не закінчився справжньою кров'ю!

— Ох, Саню, як я тобі заздрю! Стільки вражень, стільки переживань! Тільки творити! Саню, пиши! Сідай і пиши всю правду про свій час! Ти ж мріяла написати чесну талановиту книгу!

— Ксанфт, випий море! Ти що, знущаєшся! Тут з хвилини на хвилину може початися кривава бойня, а ти товчеш про якусь дурню!

— Кажу ж тобі, Саню, не ті часи… Хоча, маєш рацію, все у Божій волі…

— Тільки не революції!

— А я думаю, що й революції; звичайно, у тих випадках, коли вони комусь дають шанс і вибір…

ВИБІР…

Господи, що ж це діється? Ця розмова з Лорою відбулася на початку жовтня 2004 року, а от вже й листопад, а Майдан не розходиться! Другий місяць ніхто не працює, не вчиться! Здається, весь народ з'їхався до столиці, розклав намети на Хрещатику, кашу варить, святкує, веселиться… Чекає результатів виборів, ніби це щось змінить у його житті! Кричить, вимахуючи оранжевими прапорцями: «Ющенко — так! Янукович — ні!» Ніби вони не одним миром мазані! Щасливі, збуджені повстанці зізнаються телевізійникам, що готові не лише зустрічати на Майдані новий 2005 рік, а й боротися доти, доки не переможе Ющенко. І тільки Ющенко! Все частіше на трибуні посеред Майдану з'являється Юля, видно по ній, що ревнує народ до Віктора Андрійовича. Щасливий народ кричить: «Юля! Юля!». І Юля теж входить в образ рятівниці нації. Очі горять «досвітніми вогнями», коса сяє короною царською у морозному промінні зимового сонця. Соціаліст Мороз теж узяв сторону Ющенка. Підпирає хиткий лібералізм Ющенка авторитетом серед пролетаріату та значимістю соціальних проблем. Значить, Лора казала правду: перемога буде за помаранчевими. До речі, де вона, ця фантомна совість моя, ця сестра моєї самотності? Певно, теж Майданом тиняється… Вічна революціонерка! Справді, вже — вічна… Певно, тішиться, що бодай посмертно, а таки дочекалася справедливості! Думаю, що душі таких, як вона, неупокоєних борців за свободу і незалежність, нині хмарами літають над Хрещатиком! Цілі полки петлюрівців, оунівців, дисидентів…

Катя теж з головою в політиці. З'являється раз на тиждень, нашвидкоруч щось там приготує, пробіжиться з пилососом і ганчіркою по квартирі і гайда знов на свій майдан! Катю не впізнати: аж помолоділа, вся світиться від радості і почуття власної гідності. От що з людьми робить революція!

Станіслав пропадає у штабі Януковича. Я одна. Тож маю досить часу, аби подумати, як відомий персонаж Ільфа і Петрова, на тему: «Васисуалій Лоханкін і судьби руской… чи то пак української революції».

— За що я люблю тебе, Саню, так це за невечерпне почуття гумору.

— Лора? Слава Йсу, явилась! Не запилилась! Дякую, що не забуваєш, сестро… Ну, як там, на майдані? Революція іде? Чи скінчилася?

— Та ні, схоже, почалися вибори…

— Ах, справді… Вибори! Нарешті! А то мені боляче дивитися, як вони там замерзають, ті повстанці! Вони думають, що мають вибір… Що скористаються цим правом і виберуть тих, хто зупинить «бєспрєдєл» і «дерибан» місцевих посадників, зупинить корупцію, наведе порядок у країні, врешті, дасть шанс і їм, маленьким українцям, на нормальне, гідне людини життя… Але підозрюю, що їх, як завжди, використали, просто і примітивно, розділивши на ворожі табори. Але ця громадянська війна, судячи по щасливих обличчях на майдані, всім навіть подобається! От і Хівря, недавно дзвонила, аж захлинається від радості, кричить: «Ти не повіриш, напруга пристрастей зашкалює! Жах! Пішов брат на брата, сестра на сестру! Чоловік — на дружину! Не повіриш, почалися масові розлучення! Громадянська війна! А молодь навпаки — жениться! Тут же! На Майдані!».

Ти чула, Лоро?! Ці люди наче подуріли! Тішаться, що почалася громадянська війна! І це справді так! Он, Дора розповідає, що вона з сином — «сині», а невістка з онуками — «помаранчеві»! Каже: у хаті — революція! Ледь не різня!

— Як у Яновського в «Чотирьох шаблях»…

— Уявляєш собі обстановочку?! Та чого далеко ходити: Станіслав і Сашуня нині — по різні боки барикад!

І раптом різко задзвонив телефон. Я глянула злякано у той бік, де у зимових сутінках кімнати темнів Лорин тонкий силует, ніби питаючи її, чи це знов у голові мені дзвенить?

— Ні, цього разу телефон, — здалося, Лора усміхнулася. — Сестра Хаврона. Візьми слухавку.

Справді, дзвонила Хаврона. Питала так, ніби я їй була підзвітна:

— Ти не забула, що сьогодні вибори? Сподіваюся, що ти все-таки віддаси голос за Ющенка. Ти ж хочеш, щоб твої внуки і правнуки жили у вільній українській Україні, а не в зоні?! Дивись мені, а то я тебе знаю!.. Не бійсь, за комуняків або бандитів зібралася віддати голос?! Не смій того робити, хоча б ради Сашки!

Нахабний тон подруги неприємно шкрябнув за саме серце, хотілося послати Хаврону до Харона, але, знаючи підступну її натуру, спробувала відчепитися мирно — пожалілася, що нема кому мене відвезти на виборчу дільницю, бо Станіслав пропадає на дачі, а Сашуня — на іподромі… Та ж пліткарка, та Хаврона-ворона, не довго думаючи, візьми та й каркни:

— Теж мені ще: знайшла ким журитися! Станіславом! Твій благовірний, де б він не пропадав зараз — в таборі синьо-білих чи коло тої молодої лярви, з якою я частенько бачу старого козла, — не пропаде. Таке не пропадає! Хіба від передозування віагри, ги-ги-ги… Ой, вибач, сестро, мушу бігти… Якось і до тебе забіжу, коли будеш чемна!

— «Сестро»! Ти бачила таку сестру! Тамбовська вовчиця тобі сестра, суко! А таки — сука, ця клята Хівря! Бо дзявкне від заздрості, а ти думай! — кинувши слухавку, спересердя накинулася на Лору.

— А ти не думай! — радить Лора. — Ти — пиши! Пиши усе, що відчуваєш! Але — не лукав! Злукавиш — нічого не вийде. Справжня література — це щирість!

— І про тебе можна всю правду?! — єхидно питаю.

— І про мене, і про себе, і про Катю, і про Хаврону, і про Станіслава… Та-а-акі-і типажі-і-і! До речі, Станіслав — один із найскладніших персонажів твого роману, Саню, зокрема, й житейського… І вся складність у тому, що ти найменше про нього знаєш, байдуже, що прожила з ним життя. Крім того, з ревнощів часто гіперболізуєш, домальовуючи прісний його образ демонічними фарбами… Що поробиш, усі ми такі, жінки…

— Ти хочеш сказати, що Хаврона бреше?!

— По-перше, Хаврона не бреше й правди не каже. Хаврона, як ти кажеш, каркає. По-друге, давай уточнимо — про що «бреше»? Якщо про Станіслава, то звідки їй знати, де нині Станіслав, коли його взагалі немає ніде?

— А де ж він? Слухай, ти чого мене лякаєш? Може, ти ще скажеш, що й мене немає, або я сама собі привиджуюсь?!

— Можливо… На жаль, тут, на землі, кожен живе у вигаданій реальності… Хто — в боротьбі з самим собою, хто — в мирі і злагоді зі світом…

— Гаразд, признаюсь, твоя теорія мені до вподоби. Вона дуже мудра і вигідна, особливо в моєму стані і становищі. Значить, я всю цю революцію сама собі вигадала, замість того, щоб жити у мирі й злагоді з ближніми?

— Усі вигадали… Усі ці події — результат нездійсненної мрії народу про щасливе життя, яку він плекав безнадійно цілих чотирнадцять років… І помаранчеві переможуть, навіть тоді, якщо це буде навпаки, тому що на їхнім боці — народ. І цього не визнати, теж саме, що визнати зараз себе ворогом народу. А це нікому не вигідно за будь-яких обставин.

— Бо той народ — темний! Він дивиться по телевізору шоу, яке перед ним розігрують на всіх каналах скоморохи олігархів, і не розуміє, що довкола нього діється. Та де?! Він навіть не здогадується, що доки він шоу дивився, його не те що обікрали — кишені вивернули! Бідний «совок»! Він досі думає, що про нього хтось там, угорі, думає!

— Саню, прошу тебе, не юродствуй, як ті, про кого ти говориш! Ніби не знаєш, як там, угорі, думали, думають і будуть думати про цей бідолашний народ у всі часи й епохи?!

— Все одно тоді такого цинізму не було! Ти ж подивися — вони вже все прихопили! Усе — їхнє! Дніпро, навіть Дніпро! До нашої дачі уже не проїдеш — шлагбаум стоїть! А за ним — приватна власність! Володіння якогось бідного нувориша-скоробагатька Пукченка-Пупченка!

— Але, перепрошую, поряд із новобудовами Пукченка — твоя дача і щойно зведений розкішний маєток твоєї приятельки, принаймні, колись ви дружили, ну, отої, забула прізвище, секретарем ЦеКа комсомолу була за Союзу, за Кравчука і Кучми — міністром, а тепер якийсь інститут якихось досліджень очолює…

— Ну, вона хоч заслужила…

— Чим? Якою такою працею задля України? І якої України? Де вона, та Україна, якій усі вони, всі ви — колишні — служили і служите?

— Там же, де й та Україна, за яку ти здуру життя поклала, а твої колишні однодумці помагають моїм колишнім її розкрадати! Зрозуміла?! А коли ні, то знай, що всі ті вчорашні гнані і голодні, так звані дисиденти і мучні за неньку, звичайно, ті, хто вижив, теж збудували собі свою багату і незалежну Україну: магазини свої мають, аптеки, банки, іпотеки… Казав колишній президент, не буду тикати пальцем, що в перші роки незалежності, щоб мовчали, дозволив їм перекачати на свої рахунки мільйони, виділені на розвій культури і духовності. І що ти думаєш? Так одухотворилися, що он церкви по рідних селах будують, щоби Бог простив казнокрадство! А інші заробили добрий гріш, лобіюючи у всенародно обраному парламенті антинародні закони! Дехто ж так вдало, що прикупив прибутковий нафтогазовий бізнес! Жаль, що ти вмерла!

— Прошу, не кажи цього слова…

— Гаразд: пішла за вічну межу… Ото ж бо й шкода, що пішла, бо, може, теж би коло них зорієнтувалася і прикупила б собі елітне житло в центрі Києва чи заміський будиночок, або ж нерухомість у Лондоні чи Монако! Замість тої… «хрущоби» два на